«Олександрійський район - з любов'ю!». Відбудова зруйнованих будинків херсонського села пліч-о-пліч

Перегляди: 2204

У селі Мала Олександрівка на Херсонщині до війни жило півтори тисячі людей. Роботящих, щирих, звичайних українських селян. До російського збройного нападу та окупації, у якій понад 7 місяців провели понад 350 жителів села. Від обстрілів у селі загинули семеро людей. Багатьом довелося тікати від війни, рятувати свої родини. Ті, хто залишився, пережили пекло окупації.

Ви є у Telegram? Підпишіться на наш телеграм-канал, там ми часто повідомляємо те, про що на сайті не пишемо: https://t.me/cbnua

Нині деокуповані території Херсонщини відбудовують інші регіони України в рамках програми «Пліч-о-пліч» за ініціативою Офіса президента України. Саме Кіровоградщина опікується Малою Олександрівкою, де пошкоджені близько сотні будівель. Журналісти CBN бачили будинки, які відновлюють громади Олександрійського району та поспілкувалися з їхніми господарями, які переважно були змушені залишатся у своїх домівках під час окупації.

Валерій Больбот, заступник начальника Олександрійської районної військової адміністрації розповів, що у Малій Олександрівці відповідно до програми «Пліч-о-пліч» Кіровоградська ОВА умовно розподілила пошкоджені внаслідок обстрілів будинки між чотирма районами Кіровоградської області: «Нам дісталися тринадцять будинків, з яких ми у семи капітально відремонтували дахи, в інших також є заміна вікон, вітрові планки, заміна окремих шиферин, і в цілому ми продовжуємо роботи дрібніші - відкоси внутрішні, зовнішні, водостоки, будемо по вулиці Космічній утеплювати будинок, і тут наша місія буде виконана. Головне, що людям до зими у прямому сенсі буде дах над головою».

Над визначеними будинками працюють фахівці з різних громад Олександрійщини. Один з них готують до утепелення, раніше тут вже відновили дах, встановили вікна. Зустрічаємося із господарем будинку - Сергієм. Чоловіку довелося деякий час провести в окупації.

«Хаті багато років, вона у 60-х роках побудована. Вікна були дерев’яні. Зараз поставили все нове туди. Вікна, дах. Живу тут поки сам. Окупація була з 10 березня приблизно, прийшли й встановлювали свої закони. Ми змогли виїхати у травні. Повернулися… які відчуття можуть бути, коли твоя хата зруйнована? Звичайно, шкода, це батьки будували. Про програму «Пліч-о-пліч» розповіла староста. Залишили заявку, прийшли працівники, почали робити. Вікна одна бригада ставила, дах - інша. Швидко зробили, дах буквально за пару днів розібрали й новий поставили. Зараз живеться по-різному, вдалечині лунають вибухи. Фронт не так далеко. Весь час на взводі, як то кажуть», - розповідає Сергій.

[caption id="attachment_169004" align="aligncenter" width="640"] Будинок до відновлення. Фото: Олександрійська РВА[/caption]

Ніна живе на іншій вулиці, неподалік. Вона також разом з чоловіком пережила наступ російських військ, подальшу окупацію, її будинок пошкодив снаряд. Жінка розповідає і про біду, яку принесли росіяни, і про допомогу українців.

«Ходили їхній військові по дворах. У них одна була спочатку причина - перевіряли документи. Потім вони оглядали гаражі, аби розставляти свою техніку. Згодом шукали, куди заселять своїх солдатів. Ми старалися не попадатись їм на очі. Тільки вечір - світло вимкнули, сидимо в темноті.

Виживали, як могли. Зразу голодно було, кожен обходився тим, що в нього було, не було можливості піти в магазин і купити все, що необхідно. Закрилося все. Консервацію діставали, добре якщо у кого яка курочка залишалася, то яйце несла. Будинок нам пошкодило касетою (касетний снаряд, - авт.). Касета залетіла і пошкодила веранду, її завалило повністю, а на хаті побило шифер осколками. А сама касета ще й з даху стирчала потім. Нам перекрили все повністю. Це ще десь півтора місяця назад. Ми дуже вдячні, ми з чоловіком цю роботу б не зробили, просто б коштів не було», - розповідає жінка.

Ніна показує не лише полагоджений дах, а й веде показувати хазяйство, яким опікується: дві корівки, курочки, качечки. «Оці курочки - то наша квочка вивела, а цих називаю жартома «дєтдомівські» - то куплені», - додає господиня.

Неподалік Ніни на тій же вулиці живе Юрій. Починає розповідати свою історію, і на очах одразу виступають сльози. Розповідь свою веде не з моменту окупації, а, навпаки, зі звільнення.

«Коли наші прийшли, й сміялись, і плакали всі, й безперестанку дякували їм за те, що вони зробили. Ми якраз із жінкою дома були, а тоді нам хтось сказав, що танки якісь їдуть. Ми вискочили, побігли на куток, коли дивимося, а то з прапорами наші солдати йдуть. У мене навіть подяки є від наших хлопців, подарували мені годинник, берці, й ліхтарик як шахтарський, хороший. За те, що я їм допомагав», - говорить Юрій.

Чоловік розповідає, що під час окупації прийшлося непросто, бо його дружина має проблеми зі здоров'ям. Не було де купити не лише продуктів, а й ліків. Хазяйство невеличке було, але недовго, бо швидко закінчилося зерно, аби годувати, а купити не було ні де, ні за що. Деякий час із продуктами допомагав чоловік із сусіднього села, але закінчилося це трагічно.

«Один хлопець, він не звідси, з Новодмитрівки, але він їжу з Кривого Рогу возив. Ми потім до нього добирались і продукти у нього забирали. То його розстріляли прямо в машині кацапи, хтось здав його. Отоді нам геть важко прийшлося. Пізніше відкрився магазин у районі, їхній, але що там? Вони ж хотіли руські гроші. А продукти там були наші. Що накрали, те й продавали», - згадує Юрій.

Небезпечним для чоловіка було й просто залишатися у селі, бо в родині є військовослужбовці, довелося навіть ховати їхні речі, говорить він: «Діло в тому, що в мене онук слідчим робив тут, ну, зараз він у Дніпрі. І зять з 2014 року на війні був. Його тут піймали, забрали, тримали з вечора й до ранку, а потім випустили. І він на другий день зранку зміг виїхати у Кривий Ріг. Через день був уже у своїй часті, де він з 2014 року був з хлопцями, й досі він на війні. То всі речі, все закопане у мене було за тим сараєм. Отам закопав, накидав ще зверху всякої чепухи й запалив. Сім місяців мене трусило, звісно. Руки досі трусяться. Вони ж ходили й з міношукачами, і з усім».

На запитання, чи не боявся дідусь росіян, той навіть дивується такому формулюванню.

«Я приходжу якось, а вони стоять тут втрьох. Питаюся, хто їм дозволив ходити до мене в двір. Вони на мене дивляться: «А ви хто?». Кажу їм, що я хазяїн, знову перепитую, хто їм дозволяв тут ходити. Та, кажуть, там запустили літак і якраз у мене у дворі точка, де їм треба щось там ловити. А я відповідаю, щоб не ліпили з мене дурня. Так і кажу: «Хлопці, не робіть з мене дурачка, у мене тут аеродрому немає». А сам стою, дивлюся - дрон сідає недалеко.

А трактор й машина були у старшої дочки, але я приглядав. Приїхали, їм трактор знадобився. Питаю, чи хто з них у тракторах розбирається, бо я не розбираюся. Зять, кажу, поїхав до матері, мати заболіла. А я ж тут живу. Розповідаю, що їхні три чоловіки приїхали, щось витягли з трактора, а що вони повитягали - я не знаю. Один з них заглянув, говорить, що правда й того немає, й цього немає… А через два дні другі приїхали, я їм те саме кажу. А ті запчастини всі я заховав. Такщо я їх не боявся. Жінка мене теж просила, щоб тихіший був, а я казав, що ну вб'ють, то вб'ють. Я з ними балакав знаєте як? Посилав їх далі, ніж бачили. А чого мені їх боятися? Мені 77 років, я прожив свою жизнь, мені боятися немає чого. Я у себе вдома. Не боявся, не боюся і не буду боятися», - говорить Юрій.

Про те, що будинок постраждав внаслідок обстрілів, чоловік розповідає наприкінці бесіди. Він показує, де побило дах та вікна. Говорить, що й не розраховував на допомогу, бо вважав, що його будинок не так сильно постраждав: «Я спочатку й говорив, що може кому нужніше. А хлопцям я тепер благодарний аж до крику, і людям тим, хто це організував. Кришу мені перекрили і на веранді, і на хаті, і вікна замінили. Самотужки я б не зміг звісно. Мені 77 років, я б його сам зробив?».

До Валентини їдемо на іншу вулицю, але історія, яку розповідає жінка, подібна до попередніх - все, що наживалося роками та нелегкою працею, росіяни знищували за лічені дні.

«Чим стріляли, літало над нами все, і бехкало, страшне. Було у нас дев’ять «прильотів» - і на городі, і за забором, і в електропередачу, і в господі, і потім один зовсім поруч. На городі хвіст снаряду досі стирчить. Військові обстежили, говорять, що він безпечний, але не чіпаємо. Розбило нам тут кришу, стеля впала, вікна, все побило. І попало так, що й на ту хату трохи. А потім ще одним ударом вікна вибило», - говорить Валентина.

Жінка додає, що з моменту окупації російські військові почали розселятися по хатах у селі. Вона ж незабаром, у квітні 2022 року, потрапила до лікарні, її садиба залишилася без господарів: «Я була у Бериславі в лікарні. І дід там був біля мене 12 днів. А тоді телефонує сестра 10 травня, говорить, щоб верталися, бо нашу хату заселили. Мене виписали, але я з ціпочком ходила.

Приїхали, заходимо до хати, кажу: «Хлопці, вибирайтеся з хати, ми повернулися. Ми не виїжджали, у мне є документ, що я в лікарні була». Пообіцяли вибратися. Вже вечір, підхожу, а вони й не думають йти. А їх тут ціла куча зібралася. Я вже б рада була тому, аби їх бебехнули у нас в хаті. А воно, як з'ясувалося, у них був день народження якомусь їхньому старшому, і вони оце зібралися, чоловік 30 тут було. Кажуть мені, щоб йшла до сусідів, ночувала там. Ну що робити, поїхали до знайомих.

А я в перехід бачу, що столи у них там накриті так, що аж ломилося усе. І помідори, і огірки, і риба всяка, і компоти, і морква, і яйця начинені наші, і отакі куски м'яса, все що хочете. Кажу їм, що то ж вони ще й наших свиней поїли. А один гигоче, відповідає, що якщо нам так хочеться, то можуть й нам з собою наших свиней покласти, ось з картошкою. На наступний день знову приходимо. А нам начальник їхній говорить, що як нам треба житло, то щоб ми собі й шукали щось. Або заходили й з ними жили. Я вже як не просила їх, пояснювала, що я хвора, і я ж жінка, з ними жити не можу. Потім вибралися, зрештою. Недалеко так, в будинок навскоси.

Але як не день, так приїжджають нові по свиней. Забрали 11. Один приїжджає, випивший, каже: «Мне нужно поросенка». А я прошу: «Ну хлопці, побійтеся Бога, я хворію». А він, паразіт, хвіртку відкриває і як бехнув мене в плече прикладом. Я носилась потім півтора місяця з тим плечем, у мене така гематома була страшна. Вони все одно зайшли, чоловік мій вправлявся у другій стороні, застрелили свиню, відрізали їй горло, випустили кров, забрали. Ще було 60 курей, залишилося дев'ять».

Після таких розповідей повертає віру в краще те, що Валентина показує: відновлений будинок, індиків, курей та повний саж свиней. «Дуже вдячна всім, на цьому світі є добрі люди, які можуть допомогти. Зробили прекрасний дах. І дошки, і рейки, усе поміняли. Вікна нам поставили гарно. Були дерев'яні, а нам поставили ще й кращі», - з вдячністю говорить Валентина.

[caption id="attachment_169003" align="aligncenter" width="640"] Будинок до відновлення. Фото: Олександрійська РВА[/caption]

Останній з будинків, до якого навідуємося, ще до окупації встигли придбати діти Тетяни, та плани на життя в затишній оселі зруйнувало повномасштабне вторгнення Росії. Дім постраждав від обстрілів, військові ж собі житло облаштували у підвалі - знесли туди крадені у навколишніх будинках матраци та усе інше, що вони вважали комфортним для себе. Машину, яка стояла у дворі, теж забрали собі. Спочатку їздили по селу, попередньо перефарбувавши та нанісши свою символіку, а згодом понівечили, Тетяна припускає, що просто роздавили військовою технікою.

«Вони тут як пани жили. Все сюди знесли, у кого що хотіли брали. Першим приїхав син, нам не дозволяв ще. З військовими заходив у підвал. Там були матраци, книги, навушники. Ми повернулися: ні подушок, ні ковдр, ні вилки, ні ложки - де воно все? Кажуть, що вони туди трохи далі позносили й замінували. Може, сподівалися забрати, а може то для нас спеціально, бо скільки потім людей там підірвалося…», - розповідає жінка.

Віра у перемогу, життєлюбство та працьовитість жителів Херсонщини та підставлене сусідське плече жителів інших областей, попри все горе, принесене окупантами, додають віри у те, що ось так, пліч-о-пліч, українці і відбудують зруйноване, і переможуть ворога. Роботи у Малій Олександрівці знаходяться на фінішній прямій, втім, ще десятки будинків чекають на фахівців з Кіровоградщини в інших селах Херсонщини, тому участь у проєкті триватиме далі.

Фото: Мирослава Липа, CBN.