Акторка Олеся Жураківська про роль коханої Наполеона, життя Театру на лівому березі та волонтерство

Перегляди: 2982

Олеся Жураківська - акторка театру та кіно, заслужена артистка України. Зіграла роль у фільмі «Донбас», який потрапив до переліку номінантів премії «Оскар», а також у серіалах «Мама», «Кріпосна», «Перші ластівки». Із січня 2023 року виконує обов'язки директорки - художньої керівниці Київського академічного театру драми та комедії на лівому березі Дніпра, в якому працювала як акторка понад 20 років. Також Олеся встигає займатися волонтерською діяльністю.

Минулого тижня акторка приїхала до Кропивницького із виставою «Корсиканка» та розповіла журналістам CBN про своє життя, творчість та волонтерську діяльність.

Ви є у Telegram? Підпишіться на наш телеграм-канал, там ми часто повідомляємо те, про що на сайті не пишемо: https://t.me/cbnua

- Стати акторкою була ваша мрія з дитинства?

- Ні, це не була мрія. Це була авантюра, і все.

- В якому театрі була ваша перша вистава?

- Найперша вистава була в інституті, під час навчання. Ми ж коли навчаємося в інституті, ставимо вистави – це наші курсові та дипломі роботи. Тоді у нас було сім вистав, і якщо про все розповідати, то це буде довго.

- Ваші перші почуття, коли зайшли до театру?

- Якщо говорити про театр в цілому, то дуже часто з дитинства нас туди водила мама. Для нас це було звичне середовище. А от коли я повернулася додому, бо навчалася не в Україні, то шукала місце, де мені відгукнеться моя акторська природа. Я тоді дивилась багато різних театральних вистав. І тільки коли доїхала до Київського академічного театру драми і комедії на лівому березі Дніпра, відчула, що ось тут мені треба бути. Хотіла бути тільки тут, і врешті-решт, настільки хотіла, що стала художньою керівницею та директоркою театру і провідною актрисою.

- Що змінилося, коли ви очолили Київський академічний театр драми і комедії на лівому березі Дніпра?

- Життя радикально змінилося у нас усіх з початком повномасштабного вторгнення. Для свідомих людей війна почалася з 2014 року. Я якраз маю відношення до цих людей. І наш театр був досить послідовним у своїх позиціях. З 2014 року ми зустрічали у себе військових, які були в шпиталі, волонтерів та багатодітні сім'ї.

Я дуже пишаюся тим, що саме наш театр вперше почав говорити про війну. Це були п'єси «Погані дороги», «Хлібне перемир'я». За «Погані дороги» ми отримали Шевченківську премію. Коли всі удавали, що це все болісно і навіщо це робити, наш театр був в авангарді. Я дуже пишаюся цим, і всюди це говорю, чи це подобається колегам, чи ні, але це факт.

Так, ми і йдемо пліч-о-пліч з нашими військовими. З нашого театру служить на сьогодні 14 чоловіків. В жодному театрі, принаймі в Києві, немає такої кількості, у нас не найбільший театр. І більшість цих людей добровольці. Тобто люди, які в перший день війни пішли служити - це провідні актори, на яких будувався репертуар. Ми їх дуже любимо, чекаємо, підтримуємо та опікуємось.

Тому сильно змінилося все і в моєму житті. Я ніколи не планувала очолювати театр, але обставини склалися таким чином, що треба було брати на себе відповідальність. Колеги переважно висловили свою довіру, сказали, що вони хотіли б, аби я стала директоркою. І якщо ти любиш це місце, і воно так багато тобі дало, то повинен бути послідовним та чесним стосовно цього місця. Значить зараз такий час, що мені треба докласти зусиль, щоб це зберегти. От і все.

- Є найулюбленіша ваша роль на сцені театру чи у кіно?

- Немає. Є просто роль, яка вже стала частиною життя – це «Корсиканка», я граю її уже 20 років. Так склалося, що її любить глядач, і вона живе та грається на аншлагах. Але це як діти. Як сказати, яка твоя улюблена дитина, кого ти любиш більше? Ти ж все одно із серця свого виймаєш ролі. Просто якісь ролі живуть довго, інші - менше, але вони теж важливі, тому що згадуєш процес і проживання, і створення, це велике щастя.

Тому я з вдячністю згадую усі ролі. Навіть такі прості, які були на початковому етапі, коли я просила в Бога дати мені можливість працювати, тому що я хочу заробляти собі на життя. Хочу бути щасливою, займатися своєю професією. Це все я сприймала як можливість познайомитись із цікавими людьми, показати, хто я, і що можу. Я із самого початку ставилась дуже відповідально, до того, що дає мені доля, випадок, шанс. Я думаю тому так все логічно. Кожний, навіть маленький епізод для мене важливий.

- Скільки десь приблизно витрачайте часу на репетиції?

- По-різному. Деякі вистави готуємо рік. У репертуарному театрі буває короткий період через те, що є можливість працювати на майданчиках. Зараз так не робимо, репетируємо 2-3 місяці, тобто в такому режимі інтенсивному.

- Були імпровізації на сцені?

- Звісно, це ж живе. Буває, і що партнер щось забуде, і що ти щось забудеш, тоді імпровізуємо. Це як життя, ти ж не можеш постійно одне й те саме проходити. Ти ж щодня ідеш по одній і тій самі дорозі, але там десь листок упав, там кішка пробігла, там людина тобі зустрілася. Дорога наче та сама, але обставини на ній різні. Так само із виставами, хоча ти говориш одні і ті самі слова, але буває все, що хочеш. Бо це невіддільне від життя.

- Повномасштабне вторгнення росії застало вдома чи на гастролях?

- Я була в потязі, поверталась з гастролей. У мене були прекрасні гастролі в Херсоні, Миколаєві та Одесі. І от з Одеси ми їхали в потязі, де дізналися, що війна. Відразу одяглися, бо не знали куди далі, чи може нас залишать на вокзалі, або повезуть в інше місце. Потрібно було бути готовим до всього, я півтора місяця спала одягнена.

Це було у підвалі нашого будинку, тому що я поїхала до своїх рідних, під Київ. Їхній будинок знаходився в Макарівському районі, а що було на Житомирській трасі Макарівського району, знає вся Україна. У нас було страшне, ми чули, як над нами літали. Ми нікуди не рушили не тому, що ми такі відчайдушні, а просто була якась впевненість, що нічого з нами не станеться. Може це була омана. Але тоді я насправді хотіла, щоб сестра забрала дітей, бо з нами були двоє маленьких дівчат, їх потрібно було вивезти, бо діти сильно лякалися. Але нічого, ми все витримали.

Я поки їхала до своїх, мені зателефонували з телебачення і попросили вийти в ефір. Але сказала чесно, що не зможу, бо ще не доїхала до своєї родини. Я дуже довго їхала, бо все стояло на Житомирській трасі, та й взагалі весь Київ стояв. Я приїхала, ясно, що в нас нічого не готове, немає безпечного укриття, ми його швиденько облаштували. І таки вийшла наступного дня в ефір і почала говорити з людьми. І я цим пишаюся, бо мені як усім було страшно, і я не знала, чого чекати. Але десь всередині була впевненість, що все буде нормально, і ми вистоїмо. Я просто не уявляла собі, що на нашу землю зайдуть чужі і залишаться.

- Розкажіть про Будинок ветеранів сцени імені Наталії Ужвій, яким ви опікуєтеся?

- Це було 10 років тому. Річ у тім, що я знала про цей заклад і раніше, тому що для цього будинку постійно збирали допомогу. Ми живемо своє життя, так якось в життєві чужі проблеми не заглиблюємося. І був такий псевдофонд благодійний, навіть не буду називати його точну назву, він збирав кошти, зокрема, на ремонт стелі над коморою, в якій зберігалися всі продукти. І я вирішила, що треба поїхати і принаймні глянути, що там відбувається. Я ж не буду збирати кошти, щоб віддати їх невідомо куди. Роботи там було дійсно багато. І погодилася цьому фонду допомогти. 

Буквально за днів 10 зібрали суму більшу, ніж у них було на той момент, понад 10 000 тисяч доларів. І коли потрібно було ці кошти витрачати, фонд сказав, що грошей немає. І таким чином стало зрозуміло, що вони шахраї. Так склалися обставини, що ти розумієш, що якщо ти віддаси допомогу комусь, це може розчинитися у повітрі, а якщо будеш тримати під контролем і робити сама, то тоді є шанс. І мені довелося «зубами» тримати цей будинок ветеранів.

Його не сильно хотіли зберігати, але потім потихеньку почали робити ремонт, я ліки завезла. А під час повномасштабного вторгнення всіх стареньких людей вивезли. І от коли я вже змогла з дому виїхати, я поїхала до будинку ветеранів. Тоді на місці там залишилося четверо людей, були двоє озброєних хлопців. Двоє дівчат з дітками ховались в підвалі бомбосховища, і вони як берегині зберегли будинок. Там наші хлопці військові могли помилиться та поїсти. І я заїхала, подивилася на це все. І подумала, що коли ще буде момент, щоб нікого там не було, аби зробити усі складні, брудні роботи, які незручно робити, коли люди там живуть.

Я тоді сказала, що будемо робити ремонт. Ті, хто там були, говорили, що я ненормальна. І от в такий складний час спрямувала свої зусилля й кошти. Писала людям, і мені почали допомагати. Ми поклали підлогу, побілили стіни та пофарбували. Там такий теплий жовтий колір, біла стеля, зробили світлодіодні світильники. Все це виглядає тепер зовсім інакше, тепер там тепла домашня атмосфера. А потім ще прийшла неймовірна художниця Яна Власенко-Бернацька, яка малює стінописи, і розмалювала в будинку всі стіни, намалювала там квіти. Для мене це місце дуже важливе.

- Зараз там проживають люди?

- Так, зараз там проживають люди. Там нормальні умови для життя, є автономне опалення, не залежимо від включення тепломереж.

- Як відпочиваєте від роботи й волонтерства?

- Зараз особливо не відпочинеш, ще й враховуючи те, що я очолюю театр. І відбувається маса різних речей навколо. Відпочиватимемо потім, зараз це не на часі.

- Які є плани на майбутнє?

- Та, які зараз плани, ти один день живеш, в моменті. Ясно, що ми плануємо сезон в театрі, але часто ці плани правимо. А щодо свого життя, то є такі короткострокові плани, яким ти намагаєшся слідувати.

Я із вдячністю зустрічаю кожну хвилину і живу в моменті. Намагаюся, аби життя було якісним та наповненим емоціями. Я знаю, що ми переможемо і нам потрібні сили, щоб відновитися. І ми повинні піклуватися про своє здоров’я та берегти рідних, бо це наші джерела сили.