Берегиня вишитих казок у порожній хаті напівпокинутого села

Зовсім зниклих чи майже покинутих сіл на Кіровоградщині немало. Окрім очевидних економічних причин та наслідків, маємо ще й культурні. Робота у подібних селах із збереження культурної спадщини ведеться переважно етнографами. Але це не така проста й швидка діяльність.

Окрім того, багато речей із покинутих хат з'являються на онлайн-аукціонах. Зазвичай, стараннями навіть не перекупів, а тих, хто привласнює собі чуже. Втім, це справа правоохоронців. А цей репортаж - про нашу культуру, яку все ж встигають знаходити, описувати та зберігати.

У селі Червінка на Кіровоградщині залишилися жити зовсім небагато людей, фактично заселена лише одна вулиця. Туди завітала кропивницька етнолабораторія «Баба Єлька».

Відвідати одну з хат рекомендувала жителька сусіднього села – Віра Шмаріна. Вона розповіла, що давно мала на меті показати світу творчість Марії Літвінчук, яка вже пішла у засвіти, але залишила після себе казкові вишивки. Тому Віра звернулася до етнолабораторії яка фіксує та розповідає про подібні скарби фольклору й декоративно-ужиткового мистецтва.

В'їжджаємо у Червінку по вузькій сільській дорозі, яка потопає у заростях дерев та й здебільшого некошених узбіччях. Серед цілих та обжитих хат, через одну видніються напівзруйновані часом та природними чинниками. Коли вже йдемо пішки по мовчазній вулиці, Віра говорить, що пожильців тут лишилося їх тут небагато - до трьох десятків.

Вулиця фактично єдина заселена в селі, на ній і будинок Світлани, до якої прямуємо. Наша агентка веде до її садиби зі словами: «Покажемо будинок, там повно вишивок, там такі вишивки!». І дійсно, одразу ж у веранді біля входу бачимо декілька вишивок, подібні трапляються на очі вперше.

Вперше – не лише щодо Кіровоградщини, де звичними в оздобі інтер'єрів (рушники, підзорники, фіранки, картини), є квіткові й анімалістичні сюжети «гладдю», чорно-червоний геометричний «брокар» - вишивка хрестом, або вже сучасніші повноцінні вишиті картини на сюжети відомих картин та портрети Кобзаря (усіх відтінків обличчя та сюжетних варіацій).

А тут бачимо зовсім незвичайні вишиті картини. Наївне мистецтво як воно є - птахи, тварини, квіти, люди. У кожній вишивці - набір ніби випадкових елементів, на перший погляд різного кольору та стилю, який водночас виглядає абсолютно гармонійним. Казкові мотиви, побутові сценки, анімалістика - все хочеться розглядати до найменших деталей. Оговтуємося, пані Світлана говорить, що це не всі вишивки, лише частинка. Інші переважно зберігаються у будинку, де жила її мама, неподалік, нам потрібно лише перейти через двір.

Заходимо туди чомусь мовчки. В будинку пахне сухими травами й цибулею. Цибуля й правді розкладена долі, як і листя тютюну, яке там сохне. В хатинці напівтемрява, на вікнах фіраночки, на підлозі - ткані доріжки. І - вишивки. У кожній кімнаті, у кожному куточку. Знову на різний лад: півні, качки, кози, жінки, пари, троянди. Роздивляємося, як в музеї.

До запитань доходить не одразу. Але все ж звучить перше, бо ясно, що вишивати у таких обсягах поза усією роботою на землі, по господарству тощо - то неймовірно, про це й запитуємо – де навчилася та коли встигала?

Жінка вчилася вишивати сама, і переважно вже у старшому віці, розповідає Світлана: «Оце вона вже вишивала, коли пішла на пенсію. Бо що робить їй. Ну, висапає город, то курчатам дасть, то каченятам. І ото сідала, й вишивала. Де вчилася, я й не скажу, покійна бабуся моя не вишивала».

Але вона тут же уточнює, що бабуся маму в її творчості заохочувала, старалася посидіти з онуками, аби дати Марії можливість займатися вишивкою. «Вона прийде, а бабуся каже: «Маруся, сідай і вишивай. А вона й вишивала, скільки мала часу».

Переходимо з кімнати в кімнату. На столі - портрети, закрите дзеркало-трюмо. Не відкривають з дня похорон, Марія Прокопівна померла не так давно, у віці 82 років. Світлана говорить, що мама заповіла покласти одну з вишивок з нею при прощанні. Так і зробили.

Вишивки, які лишилися, Світлана нікому, крім членів родини не віддає. Марія взагалі просила не віддавати за її життя, говорить її донька: «Вона як жива була ще, над вами ось там, була вишита лялька, дівчинка така. Одна колись як вчепилася: «Прокопівна, дайте мені». А вона відмовила. Я кажу їй: «Ма, та віддай їй, як вона хоче. А вона відповідає: «Ні, поки не помру, нікому нічого не давайте. І як вона померла, то вже аж після сорока днів я щось віддала. Може ще дівчата щось собі брали, мої племінниці».

Але Марія не вишивала лише для себе, дарувала ті вишивки, які у неї «замовляли», або які хотіла подарувати. Нитки їй купували, вона лише говорила, які їй потрібні.

Світлана розповідає, що найчастіше її мама вишивала для родини: «Її менший брат, дядько Володя, просив: «Машенька, виший мені вишивку», то вона вишивала йому і середньому брату теж вишила – наволочки, підзорнички, рушники. А пізніше вже рушнички не були у моді. Вона усім вишивала – і братам, і сестрі. Першому – брату покійному вишила, а потім вже й нам. Мені, сестрі, онучкам, онукові. Ляльок вишивала».

У хаті бачимо й замальовки та ескізи вишивок, які Марія не стигла створити. «Вишивала з голови, що де найде на листочку – і намалює, перемалює, якщо треба – зробить більшим. Переважно оці кози, оце все – з книжечок, з журналів», - розповідає Світлана.

Марія Прокопівна точно любила те, що було навколо неї, особливо тварин, бо ж вишивки переважно анімалістичні, або з хоча б з присутністю тварин на них – кози, риби, собаки, птахи. Роботи яскраві, цікаво закомпоновані – всі куточки на вишивках заповнені сюжетами чи окремими декоративними елементами.

Наприкінці запитуємо, чи знає хтось про унікальну творчість Марії Літвінчук.

«Про вишивки вряд чи хто знав. Наче у районній газеті було, у "Колосі"», - відповідає Світлана.

Одну з вишивок, з птахами-листоношами та квіткою, схожою на великий будяк, Світлана передає на зберігання до етнолабораторії. Коли вибирає, то говорить, що є така, з якою не хоче прощатися за жодних умов, з козами: «Бо я ж кізоньок тримаю».

Хатинка з вишивками на напівпустій вулиці цілком могла б бути філією якогось етнографічного музею, там збереглися всі речі – старенька швейна машинка, меблі, піч, але опікується нею лише донька Марії. Подібні знахідки не вважаються чимось настільки цінним, щоб ними опікувалася держава.

Невідомо, скільки таких хатинок не збереглися разом з унікальними малюнками, вишивками, розписаними лежанками. Тому варто поспішати дослідникам, аби хоча б зафіксувати існування таких елементів української культури, особливо попри війну з Україною та українським, розв'язану Росією.

Фото: Мирослава Липа, CBN.