Міст смерті та життя. Херсонська родина про окупацію та бої біля Антонівського мосту

Перегляди: 2613

У перший день повномасштабного вторгнення, 24 лютого 2022 року, російська армія перейшла адміністративний кордон Херсонської області з анексованим Кримом та розпочала окупацію регіону. На початку березня ЗСУ втратили контроль над обласним центром — Херсоном. Російські війська захопили майже всю територію області. Попри викрадання та катування українських активістів, журналістів та політиків, херсонці виходили на мітинги та акції, намагаючись відстояти свої домівки та свою незалежність.

10 листопада - річниця підриву Антонівського мосту. В цей день, у 2022 році, російські окупанти під час втечі з правого берега Дніпра підірвали міст та знищили кілька прогонів.

Ви є у Telegram? Підпишіться на наш телеграм-канал, там ми часто повідомляємо те, про що на сайті не пишемо: https://t.me/cbnua

Про те, як жили мирні мешканці під час окупації, переслідування російською армією родин військовослужбовців та втечу з власної домівки за крок від смерті розповіли херсонці Тетяна та Сергій Корнєєви, які жили саме неподалік Антонівського мосту.

Тетяна та Сергій, а також їхній 12-річний син Максим – херсонці, які через війну опинились у Кропивницькому. Нині вони проживають в одному із гуртожитків для переселенців. Дві старші доньки - на Львівщині, ще один син - військовий.

[caption id="attachment_173219" align="alignnone" width="640"] Родина Корнєєвих. Фото: Ігор Філіпенко, CBN[/caption]

Багатодітне подружжя із сумом згадує свою покинуту домівку, в якій сім'я прожила більшість свого свідомого життя. Бажання жити в своєму рідному місті, Антонівці, було настільки сильним, що родина майже два місяці прожила під владою російських окупантів. І всі ці дні відбувалось чимало жорстоких та кривавих подій. Тетяна, що думками повертається в 24 лютого 2022 року, сповнена страхом та обуренням. Але більше безпорадністю.

Хоча жінка й не одразу усвідомила, що насправді коїться: «З самого початку, 24 лютого, ми не знали що відбувається. Я зібралась на роботу, почала будити свого малого сина до школи, а потім мені пишуть «Всі діти вдома»... Питаю вчительку, чому це діти вдома сьогодні, а мені радять подивитись телевізор. А я чогось в той день метушилась, останній день вихідного був перед початком роботи… Діти почали до нас телефонувати, казали, що виїжджати треба. Я говорила, навіщо то треба, у мене завтра робота. А вони мені: «Мамо, війна!»… Коли дивлюсь, почали гатити по Чорнобаївці, вибухи вже почали доходити й до нас. А у нас вікна виходять на той залізничний міст, і ми просто бачимо, як туди висаджується російський десант і починають заїжджати «Урали». І почалось: вибухи, літаки, ракети, постріли».

Сім’я не знала, куди ховатись. Тетяна з сином спустились у підвал, який був зовсім малим та тісним. Чули лише відгомін баталій.

Сергій – голова сімейства, залишався зовні та на власні очі спостерігав наслідки битви за Антонівський міст у перші дні вторгнення: «Два дні наші військові намагались відбити той міст, але битись там було нікому. Багато хто тоді був на навчаннях в інших областях, а інші - просто юнаки, які проходили строкову службу. За нас не було кому воювати, а ті хто й воював – більшість загинули. Я бачив купу побитих автівок, БТРів… Там неможливо було проїхати машиною, лише бігти куди очі бачать».

[caption id="attachment_171836" align="alignnone" width="640"] Антонівський міст. Фото: видання "Главком"[/caption]

Антонівський автомобільний міст поруч з однойменним залізничним мостом - єдині переправи через Дніпро у Херсонській області. Під час окупації Херсонщини, росіяни через них поповнювали запаси своїх військових частин, які утримували плацдарм на правому березі області.

Тетяна згадує, як рашисти з'явилися на мосту: «А вони заїхали – як до себе додому! Їм все було «по барабану»! Вони казали нам, що якщо вони відійдуть від Херсону – вони зроблять його містом-осередком самої смерті. Другий Маріуполь… І зараз намагаються його зробити».

Під час наступу росіяни знищували будинки, торговельні центри та муніципальні будівлі. Окрім того, вони вбивали цивільних мешканців. Зі слів Сергія, вбивали не лише зброєю – неодноразово збивали на машинах та давили колесами танків. Часто робили це напідпитку, адже відчували безкарність. Особливо ті підрозділи окупантів, які були мобілізовані з території Донецької та Луганської областей, що нині підконтрольні терористичним угрупуванням Кремля.

«Як заїхали, вони сказали: «Хочете жити тихо – живіть». Але як йдеш вулицею, а він, зараза така, їде і з машини направляє на тебе дуло кулемета – думаєш: вистрілить чи не вистрілить? Бачиш оті дула й думаєш про себе – переріже кулями навпіл.

Найгіршими були військові з так званих «ДНР» та «ЛНР». Оце були найнестерпніші сволоти. Вони бігали по місту, казали нам: «Хорошо вам здесь жилось? А вы теперь поживите так, как мы жили! Нам Путин эту землю подарил – это наше! Мы здесь хозяева!». Було таке. Вони ходили, крали що очі бачать.

Ще випадок був колись. Двоє з цих «визволителів» ходили біля магазину одного, де ще трішки люди намагались торгувати овочами та різними крупами, та відбирали або й зовсім трощили телефони в пошуках сім-карти – треба було їм терміново подзвонити по п’яні. І знову тикали у всіх автоматом, люди були перелякані на смерть», – розповідає Сергій.

Своєю чергою, Тетяна згадує випадок, коли один з військових «ДНР» в один з подібних магазинів заїхав танком та повністю розчавив вітрину: «Стояв у нас на кінці вулиці магазин. І немає магазину – він заїхав в нього на танку, через вітрину заліз та й забрав цигарки з горілкою. Він не брав нічого такого нормального, лише ось таке. І поїхав далі».

Проте, Тетяна говорить, що бачила і тих сміливців, які не побоялися піти до російських військових та скаржитись на їхніх «побратимів».

Як згадує жінка, рашисти розселилися по прилеглим селам. Але вони й там продовжили свій терор: не випускали людей з домівок, навіть у двір по воду, а хто наважувався – розстрілювали на місці. В селі Правдино окупанти вбили жінку, яка намагались вийти на вулицю та купити хліба для дитини. Дитину також вбили.

Не були окупанти милостиві й до своїх військових. Подружжя майже біля власної домівки було свідками роботи так званих «мобільних крематоріїв», в яких росіяни спалювали рештки власних солдатів. Кожного дня повітря було пронизане запахом підгорілої шкіри та звуками пострілів.

«Біля сільського господарства поряд з нами вони розгорнули свої мобільні крематорії. Кожен божий день вони когось відстрілювали з своїх: чи то зрадників, чи то добивали поранених – не знаю. Багато ловили тих, хто не хотів воювати проти нас або намагались втікати назад в Крим, і їх одразу до крематорію тягнули. І так по сім, вісім, десять пострілів на день. «Пах! Пах! Пах!».

У нас знайома була, яка зі свого поверху могла бачити все це. Каже нам: «Дивлюсь - лежить, ручки зложив, і поїхав у вогонь». І це ще нічого, але коли починає вітер дути в нашу сторону… Це неможливо. Просто неможливо», - розповідає Сергій.

[caption id="attachment_171837" align="alignnone" width="610"] Мобільний крематорій. Фото: видання "Кореспондент"[/caption]

Також біля сільського господарства на території церковного табору, розповідає Тетяна, росіяни створили військовий шпиталь. І не випадково поруч з крематорієм. Чимало тих, хто отримував тяжкі поранення, розстрілювали. Залишали лише спроможних й надалі тримати зброю або виконувати різні обов’язки. В цьому шпиталі облаштували також ворожий командний пункт, який під час одного з обстрілів перетворився на згарище – влучила українська авіаційна бомба.

Чим більше ЗСУ боролись з окупантами – тим більш розлюченими вони ставали. Їхня лють не знала меж. Переповнені ненавистю, вони почали переслідувати родини військових, які ще не встигли покинути Херсонщину. Тетяна та Сергій не стали виключенням, адже разом виховали не лише двох доньок та молодшого сина, але й старшого, який і до повномасштабної війни перебував у лавах Збройних сил України.

«Кожного разу, коли до нас навідувались з обшуками, я думала – все! Не буде нас на цьому світі. Мій син служить у Нацгвардії, і колись дзвонить нам переляканий та каже «Мамо, ви де?! Виїжджайте геть, бо руський мені дзвонив та казав здаватись, бо до вас збираються прийти!». Тоді ми вже й виїхали геть звідти…

Коли були вже в Запоріжжі, дзвонить нам знайома, яка дивилась на ті крематорії з балкона, і каже: «Тільки ви виїхали, і на наступний день до вас пришли». Вони хотіли нас зарізати, як зробили це з родинами всіх військових на нашій вулиці. І на відео знімали… Я впала на землю і почала ридати. Це було страшно, дуже страшно», - згадує Тетяна.

Тетяна була змушена ховати речі старшого сина на горищі, яке згодом замурували. Всі його медалі, форми та грамоти закопала на подвір’ї. Під час обшуків, розповідає Сергій, рятувало лише те, що єдиний чоловік в домі був він, і то – з інвалідністю. Це допомагало відвертати увагу росіян та зводити їхню пильність нанівець, тому вони далі хвіртки не заходили.

Молодший син, після таких «візитів», довго не міг заспокоїтись, адже окупанти не цурались тицяти зброю і дитині в лице.

Не давали покою й під час евакуації. В шкільний автобус, вікна якого були переплетені плівкою зі слідами від куль, заходили й зловтішались, розповідає Тетяна: «Ми їхали на цьому автобусі, окрім мого чоловіка та ще одного хлопця – всі жінки. Ці нелюди заходили, чіплялись до дівчат сильно, а потім й зовсім починали свої промови: «Ну что, бабоньки ? Как вам живется? Скоро мы здесь хозяевами всего будем!». А ти сидиш, дивишся на його автомат, і знову думаєш про те, як тебе зараз на шмаття порвуть».

Дорогою автобус з цивільними неодноразово потрапляв під обстріл. Дорогу у подробицях подружжя не може згадати, проте з посмішкою розповідає про неї – вони були раді тому, що опинились на підконтрольній Україні землі.

[caption id="attachment_171817" align="alignnone" width="630"] Фото ілюстративне[/caption]

На початку жовтня 2022 року російські оборонні рубежі в північних частинах області були зруйновані, і Україна успішно відвоювала близько 1200 км2 території. Чимало українців, зокрема і родина Корнєєвих, й зараз згадують той день як один із найщасливіших за майже два роки повномасштабної війни. Проте, війна все ще триває, а життя кидає нові виклики.

Нині сім’я Корнєєвих має свої турботи. Молодший син ходить до школи, Тетяна працює в шкільній їдальні, а Сергій піклується про домашні справи та іноді навідує їхню домівку на Херсонщині. Після підриву Каховської ГЕС, у Антонівці неможливо вживати воду з місцевих джерел водопостачання. Нещодавно родині все ж вдалось вмовити матір Тетяни покинути й свій будинок, адже обстріли не вщухають. Під час останньої поїздки до рідної домівки Сергій потрапив під артобстріл та ледве не загинув. На щастя, обійшлось.

Ця родина, як і більшість вимушених переселенців з різних куточків України, які нині потерпають від російської агресії, мріє повернутись до власної оселі. Їх не покидає надія, адже вони вірять – війна обов’язково закінчиться, а їхні діти зможуть жити у спокої та мирі.