Скільки життів у одного сапера? Інтерв'ю з військовим - колишнім редактором CBN

Сапер - професія без права на помилку. Власне, це стало відомим гаслом цієї військової спеціальності. Смерть не просто поруч із саперами, вона під ногами на мінних полях, на розтяжках у повітрі, в руках під час розмінування. Майже стовідсотково все залежить від знань та сконцентрованості. Втім, завжди існує частка ймовірності, яку рідко можна передбачити. Іноді випадок буває на користь сапера - тоді, як-то говорять, у нього є ще одне життя. Але інколи помилка може бути фатальною.

Про свою роботу та будні саперів під час короткої відпустки у Кропивницькому розповів колишній шеф-редактор сайту CBN, майже рік як військовослужбовець - Андрій Лисенко.

Андрій Лисенко. Фото: Ігор Філіпенко

- Давай ось з цього твердження й почнемо: сапер не має права на помилку.

- Чому ж, сапер може помилитися, але лише один раз. У нас є ще один жарт: одна нога тут, інша там.

- Доволі чорний гумор, втім правдивий... Скільки часу вже служиш?

- У частині я з 13 травня, а на Донеччині ми були три місяці, за правилами має бути два, але так склалося, що ми відпрацювали довше.

Ми не все розмінували, що мали б на тій локації, приїхала нова група, продовжать роботу. Ми розбираємо склад, у який був приліт, він величенький, і там завали, туди не можна трактором заїхати, все руками. Потім вже трактор може трохи підгребти, і ми знову далі руками розбираємо.

Сапери ДСНС допомагають, роблять там же точно таку саму роботу, як ми, але з іншого краю.

- Щось заміноване росіянами розміновував?

- Наша група - нічого. Пацани ось приїхали з Миколаївської області - знімали розтяжки, розміновували російську вибухівку, переважно протипіхотні вибухові пристрої, дві школи розміновували. Наші кілька разів штурмували цей населений пункт, і кацапи замінували школу, щоб потім при відході підірвати. Але щось у них пішло не так, може просто не встигли, і так все заміноване залишилося, зараз хлопці розбирають.

- Куди діваєте те, що знаходите на своїй ділянці роботи?

- Своє ми розбираємо із того розбомбленого складу, під навісом спеціально визначеним складаємо, потім вивозимо в узгоджене місце, у нашому випадку - кар'єр, і там підриваємо.

Підрив робимо електричним способом. Він найпростіший. Протягуєш дроти на скільки потрібно від місця потрібного вибуху. На низ складається найдрібніше, максимум - три шари за правилами. Головне, щоб тротил нагорі, щоб те все вибухом ніби вниз придавило. Бо якщо знизу зарядити, то все навпаки розлетиться вверх. Під тротилом теж вкладається те, що надійно здетонує - снаряд, міна. А під нею вже дрібне. Тобто щоб один шар передавав детонацію іншому.

- Що робите на місці із вже ушкодженою вибухівкою?

- По інструкції 80% того, що ми беремо в руки, не можна брати. Якщо боєприпас має фізичні ушкодження, якщо поруч з ним щось вибухало, все, його не можна чіпати, він може вибухнути. Але якщо це робити із розумом, не жонглювати гранатами, не бити ногами по снарядах й не діставати міни ломиком, то ризик не дуже великий. Головне розуміти, що ти робиш.

А те, що вже вилетіло зі ствола, прикладом «гради», все, їх не можна чіпати, їх потрібно знищувати на місці там, де воно впало. Але знову ж: у нас там склад із залишками боєприпасів після вибуху, якщо ми щось підірвемо на місці, то будемо заново все розбирати.

Фото: архів Андрія Лисенка

- А що з ракетами, які впали й не вибухнули?

- Це залежить від типу ракети й того, які ушкодження. Ми підривали три «смерчі», вони осколочно-фугасні, там великий запас тротилу. Можна було б теоретично, якби у нас їх тоді приїхали й забрали, віддати пацанам на передок тротил, який можна дістати. У неї немає підривача, просто велика маса тротилу, він не вибухне просто так.

З менших ракет - теж, але дивлячись яких. У деяких, прикладом, всередині запалювальна суміш, від якої горить все, її звідти діставати немає сенсу, її потім ніде ефективно не використаєш, їх знищують. Димові ракети є. Є навіть агітаційні - всередині листівки з інформацією. Як у Другій світовій. Бах - і звідти папірці сиплються, тільки тепер «голосуй за путіна», щось таке, не знаю, що вони там пишуть, поки не бачив.

- Як відбувається процес підриву?

- Кладуть на ракету тротил, залежно від того, яка кількість тротилу у неї всередині, закладається та кількість тротилу, яка дозволить здетонувати. Далі вставляєш у тротил запал, тягнеш електричний шнур. У нашому випадку ми після цього від'їжджали трохи далі за кар'єр - наше місце для підриву. Потім тиснеш на кнопку. Бах - і ракети немає.

- З того, з яким захватом ти розповідаєш, складається враження, що тобі подобається цей процес.

- Так, я ще на навчаннях зрозумів, що мені подобається. І коли щось знаходжу - теж. Це певний азарт навіть, мене інколи зупинити не можуть. Звісно, у мене є здорова пересторога, якщо прикладом я чогось не знаю, то до того не підходжу.

- Щось передаєте із вцілілого на передову?

- У тому місці, де ми були, сталася потужна детонація, там мало придатного, відсотків 10%. Але загалом це найкрутіше в моїй роботі, коли я знаходжу щось ціленьке. Я знаю, що передам це, і воно у росіян полетить. Особливо якщо це щось велике, снаряд якийсь. Думаю, опосередковано через мої руки вже є російські трупи.

Фото: архів Андрія Лисенка

- Що мінують зазвичай росіяни?

- Що завгодно насправді можна замінувати. Пачку сигарет можна замінувати. Показували лампочку, ніби звичайна на вигляд, у ній пластид, а в ньому металеві кульки, гвіздочки. Лампочка вкручується, у темну кімнату хтось заходить, вмикає світло і кінець. Людина аби вбивати собі подібних, на жаль, багато всього придумала. Але ми з такими пастками поки не стикалися.

- Ви працюєте на прифронтовій території, як місцеві до вас ставляться?

- По-різному. Хтось нормальний, нас підтримує. А деякі… В очі ніхто не говорить, але відчувається. По ставленню, потому, як з тобою спілкуються. У магазин заходиш, а вона тобі через зуби відповідає. Втомилися всі. З одного боку. А з іншого, прикладом, виє сирена, повітряна тривога, а там діти граються на вулицях.

Не знаю, здавали нас чи не здавали. Ну прилетіло раз за 30 метрів від нас. Нам пощастило, що наш «Урал» стояв за парканом, вибух від прильоту пішов угору.

- Хто переважно залишився там, літні люди?

- Немає такого. Мужиків теж багато. Не знаю, що вони там роблять. Я б їм знайшов заняття, реально багато мужиків. Жінки, звісно теж є. Але я не помітив, що сильно багато старих, або когось ще.

- Ти людина доволі волелюбна, але підписав контракт в армії.

- Я довго думав і зрозумів, що на гражданці мені робити немає чого, ну що я вмію, окрім текстів? Писати я вже не хочу. А ця професія мені дійсно подобається. Армія мені не подобається, сама система. Наприклад журнал обліку журналів – це не жарт. Є такий. Я перепитував.

Але насправді я не особливо себе обмежив. Поки у частині, на мирній території, там ти ходиш в наряди тощо, а коли на ротації - головне, щоб свою роботу виконував. І знову ж, мені подобається те, чим я займаюся. А ще у нас дуже адекватне командування.

- Бували моменти, коли було страшно?

- Бувало. Витягуєш із завалів осколковий боєприпас від гранатомета, там підривач на декілька міліметрів виступає, і якщо ти його об камінчик цокнеш, він у тебе в руках бахне, а розліт осколків - п'ять метрів. Не лише рук не буде. Ще стрьомнувато було, коли вила сирена і ти не знаєш, куди прилетить.

Якось кацапи лупити сильно почали, в одному з прифронтових міст якраз по розташуванню саперів поцілили, то коли вила тривога, був якийсь мандраж. Але з іншого боку, я до цього філософськи ставлюся, ну прилетить – значить смерть. Смерть – це початок.

Розповідав нам майор, який заняття в учебці проводив, після початку повномасштабної відправили його розміновувати Чорнобиль. Каже, зайшов у один із будинків, відчуває, що лобом упирається у розтяжку, і ще й по інерції робить крок вперед, воно натягується. Каже, що перед очима пронеслося все життя. А виявилося, то була павутина.

Загалом цікава професія, все може припинитися у будь-який момент, просто у будь-який.

- Які особисті якості важливі для саперів?

- Потрібно постійно вчитися. Щоб ти розумів, до чого ти підходиш, і з якого боку до цього можна підійти. Коли ти знаєш, як воно влаштоване, як воно діє і від чого може спрацювати, то не підірвешся, бо просто знаєш, що ти робиш. Треба вчити теорію, ну і практика, це теж важливо.

Не виходити в жодному випадку на роботу з похмілля чи в іншому подібному стані. Це категорично, потрібен холодний розум. Так, і уважність, банально під ноги дивитися, і не тільки під ноги.

- Чого не вистачає в роботі? Можливо, якогось сучасного обладнання?

- Ну, сучасного обладнання завжди хочеться більше. А так все є. Щось - волонтери дали, як саперську сумку. А форму, бронік, відро - тобто каску, все дали в армії. Хіба що немає свого металошукача.

[caption id="attachment_173512" align="aligncenter" width="640"]

Фото: архів Андрія Лисенка

- Чому «відро»? За розміром каска не підійшла?

- Підійшла, але там система кріплень, з якою досі не розберуся, щоб не з'їжджала. Але то байдуже, головне, аби ні на яку міну не впала.

Але є й цікаве: прикладом, нам видали рукавички, ми їх маємо через п'ять років здати. Ну я на броніку їх тримаю про всяк випадок, а у самого є одноразові.

Але я суджу по нашій частині, ймовірно, є й інші приклади, але у нас все нормально. Автомобілі якісь недавно передали, хто - не знаю, їх уже немає в частині, вони всі поїхали на виїзди. Металошукачі загалом є, але штатні.

Дрони ніколи не зайві. Дрон летить низенько, сапер бачить показники. На дронах видно добре в тепловізор мінне поле. Наприклад, коли вдень воно простояло взимку, а потім ввечері підіймаєш дрон, а міни ще не встигли охолонути (вони охолоджуються довше, ніж земля). Потім це мінне поле спеціальним методом можна підірвати й розмінованого простору вистачить для проїзду танка. Це як мінімум дає можливість саперу вижити, поки дрон працює.

- Яка роль випадку в роботі?

- Саме по собі насправді нічого не вибухає. Але був колись випадок, колега димову міну поклав на тачку вивозити на те місце, де ми все зберігаємо, а вона диміти раптом почала. Поклав, затушив. Але сам факт.

- Були якісь милі моменти, які запам'яталися?

- Ну не знаю, наскільки це милий. Нам колись міну принесли. Говорять: «Ви ж сапери». І міну нам дають протитанкову. Десь неподалік школи знайшли. Вона для них безпечна, там підривача не було, але ж вони про це вряд чи знали.

- Часто такі випадки бувають?

- Загалом так, часто люди страждають, намагаючись самотужки вибухівку прибрати. У Чернігівській області фермер підірвався: діставав ломиком мину протитанкову і поцілив по підривачу. На жаль, багато таких новин. Розмінування коштує дорого. Там фантастична ціна. Багато фермерів говорять, що воно їм в житті не окупиться. І вони своїми силами роблять щось саморобне, щось до трактора чіпляють.

- Коли приїжджаєте на нове місце, з чого починаєте роботу?

- Спочатку працює група технічного обстеження, ходить по людях, розпитує, де хто був, де були бойові дії. З цього вже можна робити якісь висновки, що там могли закласти. Потім заходить боєць із металошукачем, шукає край мінного поля. Не викопує, просто фіксує місце, щоб знати, де початок.

Якщо там протитанкова міна, то скоріш за все це протитанкове мінне поле. Бо закопати одну протитанкову міну і купу протипіхотних не має сенсу. Але від того, що ти на щось нарвешся не застрахований ніхто, яким би ти крутим сапером не був, скільки б книжок не перечитав.

Тому й обмежена кількість робочих годин в день, весь час ходиш напружений, очі напружені, постійно зібраний і у цей час не можеш розслабитися, бо якщо розслабишся, то загинеш і сам, і люди поруч. Ось ця напруга та зібраність постійно присутні.

- Які пристрої найскладніші?

- Є міни, які реагують на металошукач, прикладом. Ти її шукаєш з металошукачем і вона від цього вибухає. Насправді все робиться із тротилу й пластиду. Варіацій пристроїв з ними не порахувати. У цьому сенсі краще б людство вже зупинилося.

- Чого не вистачає тобі особисто на службі?

- Мені бувало що самому побути хочеться, цього не вистачало. Всі круті, всі адекватні, але постійна присутність людей напружує. Друзів не вистачало. Тобто конкретних людей не вистачало, а загалом людей було багато.

- Як ви звітуєте про свою роботу? Перевірити кількість підірваного неможливо практично.

- Ми про кожен день складаємо акти виконаних робіт, у декількох примірниках, на кожному п'ять підписів, бо нас у групі п'ятеро. Ще ми якісь рапорти писали, вели журнали різні, і так далі.

- Що ви туди пишете, якщо все підривається? «Я знайшов і підірвав п'ять гранат»?

- Так, я підірвав п'ять гранат, п'ятеро це бачили, розписалися, все. Папірців купа.

- Що у вашій роботі найголовніше?

- Трохи божевільним треба бути.

- А що найстрашніше?

- Довбні. Так само як і на гражданці.

Бесіду завершуємо на обіцянці приїхати в гості до саперів по репортаж. Тож у цієї розмови ще буде продовження.

Мирослава Липа