Сергій Жадан: «Важливо, щоб ми у тилу зберігали холодні голови і гарячі серця»

Сергій Жадан — яскрава особистість в українській рок-культурі, письменник, поет, перекладач, громадський діяч. Літературні твори Сергія Жадана відзначені численними національними та міжнародними нагородами, перекладені понад двадцятьма мовами.

Він встигає всюди: пише твори, проводить поетичні вечори, їздить у тури з гуртом «Жадан і Собаки», знімається у кліпах, записує пісні, встигає долучатися до культурних і громадських акцій, та є волонтером, який з 2014 року активно допомагає нашому війську.

Сергій - знавець української культури, він чудово розуміється на сучасному українському мистецтві, постійно експериментує у колабораціях, обожнює театр, пише п'єси.

Саме про культуру поговорила з Сергієм Жаданом журналістка CBN учора, 25 лютого, коли гурт «Жадан і Собаки» у рамках благодійного туру з презентацією свого нового альбому «Радіопромінь» виступив у Кропивницькому.

- Яка у сьогоденні роль культури, що зараз доречно і недоречно, і хто має визначати цю межу? Днями у нашому місті виникла дискусія щодо назви заходу «концертом» у день повномасштабного вторгнення.

- Мені здається, що етика - та сфера, те поняття, яке все-таки потребує колективного вирішення, колективного залучення, тому у випадку з культурними розважальними чи менш розважальними заходами ця межа проходить десь там, де порозуміються і виконавці, й аудиторія.

Я не думаю, що глядач має диктувати митцям, що їм робити, так само не думаю, що митці мають право повністю ігнорувати настрої та емоційний стан суспільства, інакше для чого вони тоді працюють. Мені здається, що сьогодні слід зважати на те, що відбувається в країні, що відбувається в просторі, та, власне, в залі, - які люди туди приходять. Бо інакше це свідчить про якусь абсолютну байдужість.

Зараз же така ще ситуація, що ти хочеш зранку щось написати позитивне, хороше, радісне, оптимістичне і потім дивишся новини, виявляється, що вночі були прильоти, загинули люди і ти розумієш, що всі твої якісь позитивні інтенції і бажання вже недоречні.

Мені здається, нам всім треба бути трішки уважнішими один до одного, навіть якщо ми не маємо на меті когось образити, когось епатувати, все ж краще сьогодні подумати зайвий раз. Це не про цензуру і не про самоцензуру. Це про те, що ми справді перебуваємо у дуже складних обставинах, дуже складному моменті, зокрема, емоційному, психологічному, і добре було б зважати на це.

- Але ж ми не можемо повністю скасувати заходи, які виключно розважальні?

- Ми не те, що не можемо, ми не маємо права це робити. Країна, де замовкає культура, це країна, мабуть, зляканих і зломлених людей. І культура у моєму розумінні не так про розвагу, як про рівновагу. Це про ті речі, які нас поєднують з нормальним життям, з тим, що було до війни, з тим, що буде після війни. Тобто з літературою, яку ми любимо, з музикою, з кіно, з театром.

Тому мені здається, тут дуже важливо все-таки пам'ятати, що культура не має права замовкати. Насправді це багатьох підтримує, багатьом дає сили і плюс культура сьогодні виконує дуже важливу соціальну функцію, волонтерську зокрема.

Подивіться, скільки наші митці, які роблять так званий розважальний контент, як і ті, які роблять більш серйозний контент, збирають ці два роки, ці десять років на наше військо, на армію, для своїх співгромадян. Тому мені здається, це теж не можна якось зневажати і знецінювати.

- Якщо брати саме просвітницьку роль мистецтва зараз під час війни, які має цінності вона приносити в суспільство?

- Багато українців почали зараз для себе відкривати українську культуру, це ті люди, які ще два роки тому дивилися російське телебачення, російський YouTube, читали російську літературу, переважно, у більшості своїй.

Навіть не маючи якихось антиукраїнських настроїв, все одно вони не дуже зналися, не дуже розумілися на існуванні української культури. Тому вони для себе сьогодні багато чого відкривають, для них культура той ключ, той код, через який вони для себе відкривають українство як таке, і політичне, і історичне, і релігійне, і ідеологічне, і так далі.

Тому мені здається, культура у силу своєї емоційності, у силу своєї суб'єктивності, своєї такої залученості до психологічного переживання може бути дуже помічною і дуже ефективною для людей, які справді себе зараз шукають, які намагаються віднайти своє коріння і розібратися зі своєю ментальністю, своєю ідентичністю, із своїм корінням і точкою рівноваги.

Тому зрозуміло, що сьогодні культура не головне. Очевидно, головне - це військо, яке тримає фронт, яке тримає нашу незалежність. Але культуру я б не виокремлював у загальному суспільному житті.

Я не думаю, що культура сьогодні чомусь різниться від медицини, освіти, науки, бізнесу чи, скажімо, політики. Ми всі є складовою нашого українського суспільства. Ми всі сьогодні працюємо на наше військо, тобто на наше майбутнє, на нашу перемогу. Працюємо, як можемо, працюємо за допомогою тих механізмів, якими наділені і якими ми вміємо користуватися.

От ми вміємо збирати людей у зали, вміємо збирати донати, і на ці донати потім купувати необхідні для нашого війська речі. Хтось платить податки, таким чином наповнює наш бюджет і так само підтримує країну. Хто займається культурною дипломатією, політичною дипломатією.

Дуже важливо сьогодні розуміти, що ми всі разом, що, безперечно, ми сьогодні не можемо без нашого війська, але жодне військо мало на що здатне без нормального тилу. Дуже важливо, щоб ми тут, у тилу, зберігали холодні голови і гарячі серця.

- Ваша творчість іде більше від гарячого серця чи скоріше від холодної голови?

- Мистецтво без думок - бездумне, воно навряд багато важить, але мистецтво без серця - безсердечне, так само мало кому потрібне, тож потрібно шукати баланс.

- Ви встигаєте охоплювати у своїй творчості декілька галузей мистецтва, як ви бачите їхній розвиток? Чи мистецтво не відходить від класичного вигляду у часи Інтернету?

- Нічого подібного. Зараз ренесанс книговидавництва, наклади української книжки за минулий рік виросли ледь не у два з половиною рази. Книжку паперову ховати нам ще рано. А що буде розвиватися, як буде розвиватися, то все залежить від того, як буде розвиватися ситуація на фронті. От і все.

Якось загадувати до того мені видається просто безпідставно. Нам потрібно вистояти, нам потрібно витримати, нам потрібно зберегти себе, свою країну, свою державу, свої кордони. Я думаю, що далі все буде.

- Все одно є враження, що вже зараз відбувається певне переродження нашої культури, і, мабуть, буде ще одне таке переродження після перемоги.

- Завершення війни - це буде дуже важливий етап на всіх. Знову ж таки, не лише для культури. Я думаю, що це буде велике перезавантаження і політичної системи, і економічного життя, і соціальних якихось галузей, і культури теж.

Зараз величезний стрес, величезний надлам, в якому культура теж задіяна, на який вона намагається реагувати, рефлексувати, але зрозуміло, що все це важко зафіксувати, тому що ми знаходимося зараз посередині цього зламу, і є частиною його, нам всім болить, нам всім страшенно боляче і некомфортно у цій ситуації.

А ось що буде після завершення війни - подивимося. Головне, щоб це завершення настало якомога скоріше, і щоб ми збереглися.

- Чи змінився ваш глядач, слухач, читач у цей час, чи змінилися його настрої?

- Змінився скоріше глядач. Тобто люди, які приходять на літературні вечори, на концерти, на якісь публічні акції. Тому що хто зараз читає книжки - складніше сказати, майже не бачу.

А на виступи публічні приходить зараз молодша публіка. Це публіка, яка ще два роки тому не ходила на такі атракції. Це дуже приємно і це велика відповідальність, тому що ти бачиш, що ці люди формуються зараз, виростають, вони зараз відкривають цілий світ, зокрема світ української культури, і до цього приємно і зворушливо бути дотичним.

Але так само, повторюся, це певна відповідальність, тому що хочеться не нашкодити, хочеться підтримати і хочеться зробити так, щоб ці молоді люди через роки продовжували бути українськими читачами, слухачами, глядачами.

Це те, чого раніше було, ми спочатку були до цього не готові, тому що ну дуже юна публіка. Але зрештою це щира публіка і вони щиро намагаються щось зрозуміти, а ми своєю чергою намагаємося їм щось пояснити, щось сказати. Сподіваюся, ми їх не вчимо чогось поганого, що для них цей досвід не буде негативним чи травматичним.

- Зараз ця публіка якраз наймолодша приходить з Інтернету. І загалом зараз багато всього формується в Інтернеті, також і любов до, скажімо так, зірок, лідерів. Професійні спілки, критика менш значуща, ніж реакція соцмереж.

- Фейсбук - це вже теж така інтернетна спілка письменників. Це для нас, для старших. Молодші сидять у Тік-ток, у Твіттер. Трохи доросліші - в Інстаграм. І насправді для них інститути критики, так само як і інститути оцінювання, перемістилися сюди. Вони трансформувалися дуже сильно, в чомусь це добре, в чомусь це, мабуть, не дуже добре.

Я думаю, для літератури це фатально, тому що література втратила фактично свою професійну критику. Ну і на користь літературі, я говорю про українську літературу, це не йде, а стосовно музики - ні, навпаки, можу сказати, що інтернет-середовище більш динамічне, більш щиро і відверто реагує на якісь музичні тенденції, і насправді це цікавіше.

Те, що відбувається, так, це насправді революція, яку можна порівняти, мабуть, з революцією Гутенберга, коли з'явилися паперові книжки. Зараз це заміщення певне паперових книжок, про яке ви говорите, воно теж є революційним, тому що фактично кожен сьогодні отримує якийсь неймовірний доступ до інформації.

Інша річ, що більшість з нас так і не навчилися цим щедрим подарунком прогресу користуватися, і використовують Інтернет переважно для мемів, для спаму. Але, ну слухайте, людство в чомусь таке зворушливо інфантильне, але в чомусь і здатне робити якісь серйозні кроки.

- Хто критикує вас і до чиєї критики ви прислуховуєтесь?

- Вагомою є критика людей, які критикують щиро відверто і по ділу. Якщо це конструктивно, якщо це стосується дійсно професійної діяльності, то я намагаюся дослуховуватися. Тобто я коли щось роблю, наприклад, щось пишу, то даю це почитати людям, яким довіряю, тобто я впевнений в тому, що вони не будуть займатися компліментарністю, або, навпаки, не будуть переходити на якісь персоналії, а будуть критикувати щиро і відверто. Якщо критикують, то намагаюся на це реагувати.

- Саме цей тур уже добігає кінця. Все вдалося?

- Так, ще два міста - Черкаси і Прилуки. Важко стверджувати об'єктивно. У нас повні зали, дуже багато людей, все це мало би тішити, але не дуже тішить. Тому що ми об'їхали фактично всю Україну, і ми бачимо, що всі трішки втомились. У залах все більше людей, чиї рідні на фронті: тато, брат, наречений. На фронті, або й у полоні, або іноді буває так, що немає його в живих.

Багато військових, і ми постійно заїжджаємо до військових виступати у частини, госпіталі чи реабілітаційні центри, там теж це стає більш відчутним. Зрозуміло, що на другому році війни важко знайти підстави для оптимізму, для якогось такого впевненого погляду в майбутнє. Але тим більше ці підстави треба шукати. Нам всім дуже важливо трішки чіплятися за майбутнє. Якщо ми втратимо цю от віру, якщо ми загрузнемо в нашому відчаї і зневірі, нам буде дуже важко рухатися вперед.

- Чи є різниця в настроях у різних містах України?

- Немає, це те, що вперше у нас сталося за всі наші понад 30 років незалежності, коли великою мірою ці регіональні якісь відмінності вже не сильно відчуваються. Підлітки, що в Кривому Розі, що в Калуші, що в Харкові, що в Сумах, що в Ужгороді на гасло «Слава Україні!» впевнено відповідають «Героям Слава!».

Хтось воює, хтось донатить на армію. Принаймні, я говорю про нашу публіку. Звичайно, це дуже суб'єктивний вибірковий погляд і він, можливо, не є репрезентативними для всієї країни. Але мені подобається, що на наші концерти ходить саме така публіка.

- Яку музику ви слухаєте, що читаєте?

- Я слухаю музику всю, тому що мені страшенно цікаво все, що тут відбувається. Сьогодні їхали три чи три з половиною години з Полтави, і слухали Віллі Нельсона, The Clash, The Dead South. Виходить, сьогодні слухали все ж більш американців, а так слухаю українську музику, класичний рок, класичну естраду, тому що все це цікаво.

А читати учора закінчив Радомира Мокрика, «Бунт проти імперії», це книжка про українських шістдесятників. У принципі я все це знаю, але я думаю для людини, яка відкриває для себе українську літературу, покоління 60-х, відкриває для себе Ліну Костенко, Василя Симоненка, Василя Стуса, Івана Драча, Миколу Вінграновського, ця книжка може бути таким хорошим путівником. Вона написана просто, але ретельно, там добре пропрацьований матеріал, багато джерел, вона доступна, але не поверхова. Тобто всім рекомендую.

- Багато спілкуєтеся з військовими, які найщемніші моменти запам'яталися?

- Коли хтось освідчується на концертах у любові, коли хтось із військових просить свою кохану вийти за нього заміж, або передають вітання, або зустрічаються на концертах люди, які давно не бачилися. Багато таких речей, зараз все це дуже емоційно і страшенно відкрито.

Іноді це важко, тому що дуже багато емоцій, все це важко іноді нести. Але, з іншого боку, це і дає сили. Тому що свідчить про те, що ми живі, що ми не завмерли, не злякалися, не заціпеніли. Ми далі живемо своїми емоціями, своїми страхами, але разом з тим і своєю вірою, своїм відчаєм, а разом з тим і своєю любов'ю, впевненістю, своєю щирістю, це те, що робить нас людьми. Це те, що дає нам шанс далі бути людьми, бути собою і рухатися вперед.

- Побажаєте щось кропивничанам?

- Хочу побажати тихих вечорів і ночей. Щоб не було тривог, щоб не було обстрілів. Щоб все було тихо, щоб наступила скоріше тепла весна і переможне літо. Хочеться побажати всім завершення війни, перемоги і відбудови нашої країни. Ми до вас приїздили до великої війни. Пам'ятаю, взагалі сюди приїздив до 2014 року. Я люблю ваше місто.

Автор: Мирослава Липа. Фото: Ігор Філіпенко.