7 міфів «Великої Вітчизняної»: які наративи нав'язує росія про Другу світову

У день, коли світ відзначає річницю завершення Другої світової війни — перемоги над нацистською тиранією, — українці мусять не лише вшанувати жертви й героїв, а й спростовувати міфи, які роками спотворювали історичну правду. Протягом десятиліть радянська, а згодом російська пропаганда плела навколо «Великої Вітчизняної війни» героїчний наратив, що звеличував роль СРСР, приховуючи його злочини, зради та величезні людські втрати. 

За різними оцінками істориків у Другій світовій війні загинули близько 10 мільйонів українців — на фронтах, у концтаборах, під час бомбардувань і примусових депортацій. Понад 5 мільйонів загиблих були цивільними жертвами, значну їх частину вбили не нацисти.

Міфи, створені СРСР покликані надихати гордість і лояльність, але водночас — змовчувати правду. Ми написали про сім з них — не для того, щоб знецінити мужність тих, хто воював, а щоб повернути голоси забутим жертвам війни і відновити складну, чесну історію їхньої боротьби.

1. Радянський Союз — визволитель Європи: свобода чи нове поневолення?

Образ Червоної армії, яка визволяла Європу від нацистів, — один із наріжних каменів радянської міфології. Але за цією картинкою ховається гірка правда. Безсумнівно, СРСР відіграв вирішальну роль у розгромі Гітлера, проте так зване «визволення» для багатьох країн означало заміну однієї тиранії на іншу. Польща, Чехословаччина, Румунія, Угорщина, Болгарія — всі ці країни опинилися в зоні впливу Москви, яка нав’язала їм комуністичні режими, підконтрольні Кремлю.

Радянський офіцер підіймає бійців в атаку під час боїв на Донеччині, 1942 рік. Фото Макса Альперта.

Політичні репресії, депортації, придушення будь-якої боротьби стали нормою. Повстання в Угорщині 1956 року, жорстоко придушене радянськими танками, чи Празька весна — ознаки того, що йшлося не про свободу. Для багатьох народів «прихід визволителів» став початком нової окупації.

2. Битва за Москву: героїзм на тлі хаосу й жорстокості

Оборона Москви 1941–1942 років — це дійсно певний символ стійкості, Червона армія зуміла зупинити німецький наступ у безпосередній близькості від столиці СРСР. Але перемога ця була не лише результатом героїзму. Зіграли роль і нещадна зима, яка скувала техніку вермахту, і перекидання сибірських дивізій, що стало можливим лише після запевнень у нейтралітеті Японії.

Москва, грудень 1941. Солдати відправляються на фронт.

Поза лінією фронту радянська влада влаштовувала справжній терор. НКВС проводив масові розстріли за «паніку» та «дезертирство». Для затримки німецького наступу радянське командування наказало підірвати греблі, зокрема на річці Істра та каналі імені Москви. Наприклад, у листопаді 1941 року підрив Істринської греблі спричинив затоплення десятків сіл у Московській області. Точна кількість жертв не задокументована, але історики оцінюють, що від повеней загинули тисячі мирних жителів, а десятки тисяч залишилися без домівок.

Загальні втрати Червоної армії під час оборони Москви, за офіційними даними, склали близько 926 тисяч убитими, пораненими та зниклими безвісти. Евакуація міста була спонтанною й недбалою, багато людей загинули в дорозі. Так, це була перемога, але ціна їй — десятки тисяч життів, біль і хаос, які радянська пропаганда вперто замовчувала.

3. Зоя Космодем’янська: мучениця чи трагічна постать?

18-річна партизанка Зоя Космодем’янська стала героїчним образом радянщини після страти нацистами у 1941 році. Її постать — нібито приклад самопожертви. Проте за офіційною легендою ховається суперечлива правда. Її завданням було підпалювати села, де могли перебувати німецькі війська, — іноді це були просто домівки радянських селян. Зрештою її видали прості цивільні люди, розлючені знищенням своїх осель.

Зоя Космодем'янська

Її історію швидко перетворили на пропагандистський міф, символ незламності. Але приховувалась погано спланована та жорстока операція, що прирекла молоду дівчину на загибель. Вона стала частиною механізму, де життя молодих людей використовували як розмінну монету у війні.

4. Підрив ДніпроГЕС: черговий воєнний злочин маскований під героїзм

18 серпня 1941 року радянські війська підірвали Дніпровську гідроелектростанцію (ДніпроГЕС), аби зупинити наступ нацистів. Хвиля води знищила переправи, затопила села й забрала життя, за різними оцінками, від 20 до 100 тисяч людей — цивільних, біженців і власне червоноармійців. Цей акт звичайно подали як стратегічно необхідний, але фактично це було масове вбивство власного населення.

Дніпровська (Запорізька) ГЕС після підриву у 1941 році.

Про трагедію мовчали десятиліттями. Свідків залякували, масштаби знищення применшували. Ніхто не поніс відповідальності. Ті, кого вбила не ворожа армія, а рішення власного командування, заслуговують на правду, а не на забуття.

5. Ветерани війни: славлені у словах, зраджені на ділі

У Радянському Союзі ветеранів війни, які були в полоні, звеличували на публіку — ордени, паради, гасла. Та за лаштунками їх переслідували. Тих, хто потрапив у полон, таврували як зрадників, піддавали допитам у фільтраційних таборах НКВС. А ті, хто мав контакт із союзниками, опинялися під підозрою в «шпигунстві».

Стигма полону тривала десятиліттями. Понад 1,8 мільйона радянських військовополонених після війни пройшли через фільтраційні табори НКВС, де багатьох звинувачували у зраді та засилали до ГУЛАГу. Репресії торкнулися і тих, хто мав контакти із західними союзниками, незалежно від заслуг. Ветеранів позбавляли пільг, роботи, житла, а цілі родини — депортували. 

Замість вдячності держава вибрала параною, змусивши героїв виправдовуватись перед режимом, який бачив у них загрозу.

6. Визволення Києва: перемога, омита кров’ю

Операція з визволення Києва в листопаді 1943 року була політичною забаганкою Сталіна: взяти місто до річниці Жовтневої революції. Наступ через Дніпро почався без достатньої підготовки, розвідки чи артилерійської підтримки. У бій кидали десятки тисяч солдатів — багато з них йшли вперед без зброї, під шквальним вогнем.

  Вид на зруйнований Київ

Радянська історія бачить тільки переможців, тому так - Київ звільнили. Але перемога ця здобута ціною, яку приховували від суспільства. Точна кількість загиблих під час форсування Дніпра та звільнення Києва невідома. Радянська статистика повідомляє про 417 тисяч загиблих червоноармійців, з них 6 491 — у самому Києві. Проте історики оцінюють втрати щонайменше у 800 тисяч, враховуючи мирних жителів і слабоозброєну «чорну піхоту» — мобілізованих із щойно звільнених територій.

Цю битву можна по праву вважати однією з найбільш кривавих операцій Другої світової війни.

7. Прапор над Рейхстагом: великий сфабрикований тріумф

Напевно символічно завершити список міфів світлиною, на якій радянський солдат встановлює червоний прапор над Рейхстагом у травні 1945-го. Це фото стало іконою. Але зробили його вже після бою й воно було частково інсценоване. Один із солдатів мав на руці кілька годинників — що свідчило про мародерство. Їх ретушували.

Одна з фотографій Євгена Халдея з червоним прапором над Рейхстагом. Зроблена 2 травня 1945 року.

Сам штурм Рейхстагу став м’ясорубкою, з тисячами загиблих, про яких воліли не згадувати.

Історики оцінюють, що в Берліні зґвалтували від 95 000 до 130 000 жінок, багато з яких зазнали насильства неодноразово. Злочини Червоної армії в Берліні, зокрема масові зґвалтування та мародерства, ретельно приховували. А прапор — потужний, символічний — став обличчям перемоги, відрізаної від реальності.

Правда й пам’ять понад тріумфаторством

У день, коли українці згадують кінець Другої світової, важливо звертатись до пам’яті чесної, а не прикрашеної. Країна, яка успадкувала за собою «право власності» на історію СРСР, разом з тим зберегла й найгірші її сторони. Сучасні росіяни продовжують «добрі» традиції своїх предків, й далі викривлюють сприйняття реальності, як про події Другої світової, так і про своє сьогодення.

СРСР, а згодом і росія, нав’язали навіть свою версію фіналу Другої світової, змінивши дату її завершення. Попри те, що капітуляцію Німеччини підписали 7 травня 1945 року в Реймсі, й набула вона чинності 8 травня о 23:01 за європейським часом, Сталін наполіг на повторній церемонії — вже в Берліні, під контролем радянської армії. Через часову різницю у Москві це сталося 9 травня, і саме цю дату радянська пропаганда нав’язувала як єдину правильну.

Генерал Вермахту Йодль підписує Акт про капітуляцію Німеччини 7 травня 1945 р. в Реймсі.

Міфи «Великої Вітчизняної війни» — не просто прикраси історії. Це інструменти маніпуляції, збудовані, щоби приховати злочини та переписати минуле. Їхнє розвінчання — велика робота істориків. Ця праця спрямована не на знецінення героїзму військових, а на те, щоб повернути голос тим, кого роками заглушували.