Без пошти, магазину, аптеки: як живе село на Кропивниччині, де лишилося 11 людей

Григорівка - село в Олександрівській громаді, яке майже зникло. Зараз тут живе лише 11 людей, і серед них - 85-річна Марія Бобровська. З нею домовилися зустрітися та зафіксувати її спогади засновниці етнопроєкту «Баба Єлька» Інна Тільнова та Світлана Буланова.

Село, яке колись було повне життя, тепер знаходиться на межі забуття. Місцевий магазин давно закритий, відділення пошти немає, вулиця, на якій ще є кілька будинків, - веде до дороги між розораними полями. Настільки непримітної, що ми її проскочили, коли їхали у це село. Про навігатор навіть не йшлося. Єдиний водій, який трапився у тих краях, на запитання про те, як краще дістатися до села, відповів, що такого давно немає.

Втім, трохи поблукавши, за заростями таки знаходимо те, що залишилося від села: дві вулиці, де більшість будинків - зруйновані або просто зачинені. Біля одного з ще доглянутих нас і зустрічає Марія Бобровська.

Марія народилася у 1939 році. Сім'я її тата Володимира походила із Житомирщини, хоча мати, Надія Голик - місцева. ЇЇ батька забрали на фронт у 1941 році, коли йому було лише двадцять років, і він так і не повернувся з війни. А родини її матері торкнулася трагедія Голодомору: з 13 дітей вижили лише семеро.

Тож коли Інна та Світлана запитують, Марія Володимирівна не пригадує зі свого дитинства створення ошатно оздоблених речей чи пов'язаних з цим моментів спілкування у родині, бо ж дитинство її припало на часи Другої світової та важкі післявоєнні роки:

«Сорочки вишиті тоді не було з чого шити. Одежда - то в основному із домотканого полотна. Коноплі сіяли, а тоді вбирали, пряли, а тоді ткали, а тоді шили. Ну і дорожки, це все ткали, це все робили… Як я була більшенькою, то після войни на печі у баби Параски (сусідки, - авт.) вишивали».

І додає, що також у цієї ж сусідки ховалися у погребі під час війни, бо було там достатньо місця. Ну а вишивати вдавалося вже як були підлітками. Марію Володимирівну вчила цьому її мама. Любить таке рукоділля й досі. За спиною у жінки розкладені рушники - приготувала нам показати. Запитуємо, що за птах на одному з них.

«Не знаю. Чи не дятел?», - відповідає бабуся.

Звучать запитання не лиш про ужиткове мистецтво, а й про трагічні події з історії нашого народу: війну та голод. Марія Володимирівна розповідає про повоєнну голодовку, згадує 1947 рік. Тоді їхню родину від біди рятувала корова та те, що у тітки були жорна:

«Як бабі той понесу молока, то вони дадуть зерна трошки того, чи крупи. То оладки пекли. Але і липові були пекли. І такі оладки…».

Детально те, як робили липові оладки, Марія Володимирівна не пригадує, оскільки була ще малою, а ті оладки пекла її мама. Але розповідає, що вже згодом, коли борошно було доступнішим, пекли коржики, інколи готує їх і зараз:

«Я у кружці наливаю трошки кислого молока, туди добавляю сметанки і добавляю ложку мелених горіхів, а тоді сало жарю. Чотири ложечки жиру ллю, коли жир цей свинний ллєш, вони тоді крохкі дуже і добрі. Яїчко вбиваю туда. Борошно. І печу. Ось у Вовки фермера робили коло мене ото зданіє. То напечу та дам тим хлопцям. Так вони просили: "Баба, немає у вас іще пироженого?"».

Також згадує, що такі коржики носили й як гостинець - на вечерю до хрещених батьків. А ще книш, як каже Марія Володимирівна - «пиріжечок такий». А їм у відповідь теж вручали таку просту випічку, а як пощастить - то трохи грошей.

Після закінчення школи довелося працювати на фермі. Звісно, виконувала важку роботу, як і односельці: доглядала худобу, працювала в полі. Марія Володимирівна близько 20 років була ланковою - сапала буряки. У ті ж роки зустріла свого чоловіка Андрія:

«Він теж приїхав із Житомирщини, тут жили. Якось зустрілися, потім почали ходити разом до клубу».

У селі жило немало людей із Житомирщини. Чому люди сюди їхали, Марія Володимирівна точно не пам’ятає, відповідає коротко, ніби це просто щось звичне: «Переселенці вони. Їх переселяли».

Жінка пригадує, як її майбутній чоловік залицявся: носив яблука та букети з чорнобривців. Побралися скромно, з приданого теж майже нічого не було:

«Мати дала одну ряднину, одне байкове одіяло, одну подушку і матрас соломою набитий. Я за три годи до замужу заробила на солом'яний матрас. І взяла сюди ж вже в цю хату».

Спочатку жили зі свекрухою у старій хаті. Нову почали будувати згодом. Допомагали односельці, тоді було так прийнято, бо всі будувалися і влаштовували толоки, говорить Марія Володимирівна:

«Раньше ми тут же усі строїлись після войни… Оце ж як субота, то заміс роблять, а в неділю мажуть. Після того, як помазали, обідали ж вже. Готовили їсти і пити, і було музика другий раз вже. А на другий тиждень - у другого когось і друг другу оце помагали. Не було так, що платили, як тепер, або що треба наймати, а ми усі гуртом, своїми руками дбали його все».

 У подружжя народилися діти: дочка Люба та син Толя. Тож далі розмова йде про традиційну тему: народження дітей, народні прикмети та жінок, яких в селі називали «бабками». Жінка каже, що то таких ходили «переляк лікувати»:

«Ну переляк - то баба була Степа, ага. І баба Сядриха. І баба Куличка була ще. Я до тієї баби більше бо в мене живіт був зірваний. Я важке робила. Баба Куличка живіт піднімала, підтягувала і так шептала щось».

 А дітей вважали за потрібне купати у чебреці. Та інколи - у барвінку. «Барвінок же отруйний, так, тільки для запаху», - каже Марія Володимирівна. Як хто занедужував, теж були народні методи:

«Ну як понос, то груші сушені, то це брали, їли, то яїчко круте, то щось отаке було. А голова як боліла чи температура - приклали тряпку мокру».

Звісно, така «медицина» існувала поруч з офіційною. Народжували дітей, лікували серйозні захворювання у медиків. Зараз же доступу до медпослуг в селі немає. Так само, як до освіти (школу закрили ще у 1976), чи до звичайної пошти. У Григорівці давно закрили навіть магазин. Зараз тут живуть 11 людей, ще кілька приїжджають по сезону як дачники. Раніше ж - кілька сотень.

Кореспонденцію, консерви, крупи, хліб привозять автівкою Укрпошти раз на два тижні.

«Через тиждень в середу привозять. То булочку я заказую, привозять всегда, а хліб як закажу, то тоже можуть привезти. Але не всігда вони їздять: і погода буває і все», - розповідає Марія Володимирівна.

А також інші покупки робить для неї син, який приїжджає в гості або допомогти, бо чоловік Марії помер декілька років тому. Запитуємо, чи не страшно одній жити у спустілому селі.

«Страшно, не страшно, а терплю, бо у дочки погоріло усе, оце ж тільки стяглися на хату, у хату стяглися, а на тобі - оця война, все звалили, і сараї, і городи, все пропало, а тепер по квартирах три душі і одна Лєна робить (онучка, - авт.)», - відповідає бабуся.

Йдеться про дім у Посад-Покровському Чорнобаївської громади на Херсонщині. Слухати цю історію боляче. Марія Володимирівна почала своє життя під час Другої світової, втратила в тій роки батька. А тепер, доживаючи віку, вона знову опинилася у вирі війни - вже російсько-української. Її онук Сергій пройшов фронт, потрапив у полон на рік. Нещодавно його звільнили.

Хоч родина підтримує зв'язок, самотність у майже мертвому селі відчувається, говорить жінка:

«Я любила дуже нарядитися, танцювала, співала, працювала, все робила. А тепер сама вию кожну ніч…».

Поїздка завершується під дрібним холодним дощем. Поки йдемо спустілими назавжди вулицями, холод пронизує тіло, як і розповідь бабусі - душу. Мовчки проходимо повз порожні подвір’я. Біля одного зупиняємося: глечики на залишках колишнього тину - з орнаментами й без, розбиті й цілі, із глазур'ю та без неї. Улітку, за густими заростями, цю садибу можна було б і не помітити - нині навколо неї вже майже ліс.

Ми робимо останні фото й вирушаємо. Дуже ймовірно, що більше ніколи не побачимо це село. Залишається сум, вдячність за розповіді Марії Володимирівни і світлини різнобарвних глечиків.

Фото Мирослави Липи.