Бойова медикиня 121 бригади: Найважче - коли гинуть двадцятирічні
Яніна - родом з Луганська, служить з 2018 року. Наразі є старшою бойовою медикинею роти, опікується як евакуацією бійців, так і наданням допомоги пораненим військовим та іншою медичною роботою. Про службу, втрати, підтримку побратимів і власну мотивацію вона розповіла CBN.
На службу - з друзями
- Я - старша бойова медикиня роти, ротний медик і єдина в підрозділі жінка. Служу з 2018 року. До цього служила в 53 бригаді, ми переселенці з Луганська, і бригада там тоді базувалася. Пройшли Донецьку й Луганську області, - говорить Яніна.
Нині вона служить у 121 окремій бригаді ТрО, на Запорізькому напрямку. Розповідає, що обов’язки її різні: виїзди на евакуацію, робота медпункту, взаємодія з госпіталями:
- Ми виїжджаємо на евакуацію, працює і медпункт, забираємо поранених. Займаємося госпіталями, евакуацією - усе разом. Міняємося між собою, чергуємо і на виїздах, і на пункті.
За фахом вона медсестра, у військо пішла разом з багатьма колегами-медиками.
- Багато друзів пішли служити, це й підштовхнуло. Почали вручати повістки на роботах. Були окремі, хто втік до Росії - Бєлгородська область поруч, але більшість моїх колег-медиків пішли служити - і я теж, - згадує військовослужбовиця.
Нині саме побратими є опорою та підтримкою в службі, каже Яніна:
- Підрозділ - це сім’я. Важливо, щоб тебе розуміли й чули, і ти маєш віддавати свою частину роботи, слухати всіх і допомагати. Коли є взаємоповага, тоді й служба ладиться.
Водночас саме через це складно приймати втрати, коли гинуть ті, з ким щодня поруч. Також і коли не вдається рятувати тих, кого евакуювали з поля бою. На запитання, як з цим виходить справлятися, Яніна каже, що навчилася ставитися до цього як до служби й роботи. Раніше переносити втрати було значно важче, говорить медикиня, тепер стало трохи простіше, хоча моральний тягар нікуди не зник:
- Найважче - коли гинуть двадцятирічні. Це дуже тяжко морально. А коли телефонують їхні матері, ти не маєш права нічого сказати - це компетенція командира, тільки в установленому порядку.
Допомагають не лиш військовим, а й цивільним
Яніна додає, що інколи вона не знає, як складається доля поранених - вони лікуються у різних шпиталях по країні, але буває і так, що її знаходять, дякують. Окрім того, доводиться допомагати не лиш з пораненнями.
- Маємо справу не лише з бойовими пораненнями, а й із захворюваннями. Зараз служить переважно категорія 40-45+, тож хронічні хвороби - це звична історія. Бувають і загострення, і супутні стани - з цим теж працюємо, - розповідає медикиня.
Вона каже, що звикла до такого ритму і навіть уявити себе в спокійній обстановці їй складно. Хоча доводиться тримати голову холодною, хвилювань не уникнути, говорить Яніна:
- Найбільші переживання - коли очікуємо на евакуйованих. Бо ж поранених вивозять часто з-під обстрілів або під загрозою FPV-дронів, які можуть навмисно “полювати” на евакуаційні екіпажі. У такі моменти сидиш на емоціях, постійно контролюєш ситуацію. В іншому все вже відпрацьовано до автоматизму - лиш чекаєш, щоб усі вийшли живими.
Вона додає, що часто травми не лиш фізичні, психологічно бійці з пораненнями теж у різному стані. Під час надання допомоги немає часу на довгі розмови - усе відбувається швидко, головне стабілізувати й вивезти. Уже пізніше, якщо є можливість, можна підтримати словом, але часто на це просто бракує часу.
- У навчальних умовах щодо психології усе виглядає красиво - спокійна обстановка, алгоритми. А в реальності половина з того не працює так, як на тренуваннях. Ситуації різні, - наголошує Яніна.
Медикиня зазначає, що допомагають і цивільним, якщо ті звертаються, бо швидка не завжди може доїхати в небезпечні населені пункти. Часто це люди старшого віку з хронічними захворюваннями - тиском, серцевими хворобами, загостреннями на фоні стресу й обстрілів.
- Саме поранених цивільних вивозять, їм допомагають. Але бувало, що приходять до нас літні люди, яким просто зле. Звісно, виїжджають з регіону з-під обстрілів, евакуюють людей, але є ще ті, хто залишається в своїх домівках.
На службі - як риба у воді
На запитання про тих, хто роздумує, чи йти до війська, вона відповідає прямо: вважає, що всі мають долучатися хоча б до оборони. І що жінкам теж вистачає роботи. За її досвідом складною може видатися базова підготовка.
- На БЗВП з незвички фізично може бути важко: пробіжки, тренування. Але це треба пройти, сконцентруватися й узяти максимум навичок. Там ти просто проходиш етап, а коли приходиш у підрозділ - це вже сім’я. Це вже твої люди, - каже Яніна.
Щодо служби додає, що для неї найважливіше - довіра та відчуття плеча поруч, щоб підрозділ працював злагоджено, щоб усі були на місці й виконували свою частину роботи, і вона, водночас, відчуває себе там необхідною.
Говорячи про власне відчуття у війську, Яніна зазначає, що почувається на своєму місці:
- Мені комфортно. Я тут як риба у воді. Я вже не уявляю себе десь в іншому місці. Мабуть, військовими народжуються, а не стають - це покликання. Я себе більше ніде не бачу, для мене це зараз тільки боротьба у війні з росією.
