Кохання у військовій формі: історія подружжя з Кропивницького

Багато українців ще з 2014 року стоять на захисті України та не з чуток знають, що таке війна. Катерина та Віталій служили в одній бригаді під час Антитерористичної операції на сході України, а коли почалося повномасштабне вторгнення - вони вже були однією родиною.

Катерина - очільниця групи психологічного відбору, Віталій - начальник відділення оперативних чергових. В інтерв’ю CBN подружжя розповіло про службу та своє кохання.

- Коли ви долучилися до військової служби?

Катерина: - Моя військова служба розпочалася в 2014 році, коли я підписала контракт. На той момент у мене не було ні військової кафедри, ні вищої військової освіти, я була солдатом на посаді діловода стройової частини. Знайомилася з тим, що таке звання, що таке рапорт, і все це на ходу, бо почалася Антитерористична операція на сході України (АТО). Ми формували першу спеціальну бригаду ТРО, потім її перейменували в 57 окрему мотопіхотну бригаду. У 2015 році частина бригади виїхала в Костянтинівку Донецької області, а дівчат командування залишило в пункті постійної дислокації в Кропивницькому, тому тут я проходила службу.

Пізніше, як військовослужбовиця з вищою освітою та статусом учасниці бойових дій, подала документи на присвоєння військового звання молодшого лейтенанта. Разом з 57 бригадою була то в Херсонській, то в Миколаївській області, на полігонах, навчанні, відновленні і потім знову нас відправили в АТО. У 2018 році ми повернулися на відновлення до Херсонської області.

Віталій: - У 2014 році підписав контракт, це було ще у Волинській області, я звідти родом. Вступив до радіотехнічної бригади. На початку 2015 року мене перевели в 57 окрему мотопіхотну бригаду. Я став старшим водієм, пізніше - командиром машини. Потім запропонували мені стати офіцером та призначили командиром батареї протитанкового артилерійського дивізіону 57 бригади. За цей час ми встигли побувати в селі Широкий Лан Миколаївської області, в Донецькій області. У 2018 році, як ми вийшли на Олешківські піски під Херсон, я познайомився з Катериною.

- Як саме ви познайомилися?

Віталій: - Якось мене мої бійці запросили в кіно поїхати, тоді вихідний день був. І сказали, що буде з нами ще офіцерка зі штабу.

Катерина: - Спілкувалася з ним у компанії про службу, про все. Пізніше випала ще одна нагода ближче познайомитися, коли був пілотний проєкт психологічного відновлення для воїнів, які вийшли із зони АТО, і нас відправили на 14 днів до Одеси. Там була база відпочинку, де працювали медичний персонал і психологи. Це вважалося невеликою відпусткою, тому мама до мене привезла сина, щоб я з ним також провела час і Віталій познайомився з ним. Тоді просте спілкування переросло в зустрічі. Оскільки на той момент я була розлучена і в мене з’явилися деякі розчарування в житті, то у Віталію я побачила підтримку, силу, мужність, піклування.

Віталій: - Як двоє військовослужбовців, ми в різні важкі моменти розуміли одне одного.

- Коли ви зрозуміли, що хочете створити родину?

Віталій: - На той час, коли Катерину перевели з бригади до Кіровоградського обласного військового комісаріату (зараз - Кіровоградський обласний ТЦК та СП), хотілося вже сім’ю створити. Тому постало питання, чи продовжувати служити в 57 бригаді, чи перевестися також до Кропивницького. І потихеньку в мене вийшло це зробити.

Катерина: - Офіційно ми розписалися в 2021 році. Вже є в нас спільний син - Тимофій, три рочки йому, скоро чотири буде. Старшому, Святославу, вже дев’ять. Тож, виходить, що ми вже 7 років разом.

 - Як складалося ваше сімейне життя під час повномасштабного вторгнення?

Катерина: - У 2022 році Святослав уже ходив до школи, Тимофій був ще малесеньким - сім-вісім місяців. І тоді Віталій повернувся до служби, а ми залишилися вдома. Звичайно, в нього були думки, щоб відправити нас за кордон, проте ми не знали як бути одне без одного. Віталій, як військовий, більш-менш розумів, що росіяни так швидко не зайдуть, але все одно ми переживали.

У мене є знайомі, які виходили з Херсонської області без нічого. Їм потрібно було по мінімуму, наприклад, терміново помитися, поїсти. Ми приймали їх, годували, підтримували інших військовослужбовців. Сусіди дзвонили, переживали, що в нас якісь військові ходять, а чоловік заспокоював їх, казав, що це просто допомога елементарними речами.

Оскільки під час формування роти охорони там не було ні керівника, нічого, то всі обов’язки поклали на Віталія. Він тоді рідко приїздив додому, тільки перепочити. Було страшно, але ми підтримували одне одного і в телефонній розмові, і забезпечували пости ОТЦК мішками з піском, закладали вікна тощо.

Того ж року у вересні прийшло розпорядження з вищих штабів і Віталія відрядили назад до 57 бригади, до своїх хлопців, на Херсонському напрямку. Там вони відбивали Давидів Брід, Берислав, доходили до міста Дудчани з різними втратами. Коли були бойові виходи, то я морально важко це переживала, тому що він не був на зв’язку, аж поки його бригада не повернеться з бойового виходу, не увімкне генератор, не запустить старлінки. Я молилася Богу, вірила, чекала. Моя мама поруч була. Його батьки телефонували, казали, щоб ми до них приїжджали, а вони з Волинської області, переживали за нас, за внуків. Також сини мене підтримували. Коли я сумна ходила, то заспокоювали, веселили. Як дітки, вони завжди щастя приносять та якусь розраду.

Після Бахмутського напрямку, після шести місяців відрядження, надіслали розпорядження і Віталій повернувся до Кропивницького.

- Як поєднуєте службу та родинні турботи?

Віталій: - Наразі з дітьми мало бачимося, бо постійно в роботі: і в суботу, і в неділю, і деколи вихідних немає.

Катерина: - Але коли в нас випадає якась вільна хвилинка, ми намагаємося проводити час разом. Десь там з дітками або розважаємося, або ходимо на прогулянки. Літом - це відпочинок на природі, риболовлі з ночівлями.

Катерина та Віталій постійно підтримують одне одного. Спільною справою вони наближають перемогу та чекають того дня, коли їхні діти зможуть жити в мирній та вільній Україні.

Фото з особистого архіву Катерини та Віталія.