Кримінальне чтиво чи бійцівський клуб? Що відбувається за лаштунками українського кіно

Війна з росією триває. І воєнна тематика не оминає жодну з галузей нашого життя. Зокрема, і кінематограф. Фільми про наше протистояння російській навалі знімали і після початку війни у 2014 році. Але повномасштабне вторгнення принесло ще більше трагедій, лінія фронту розширилася, активність бойових дій зросла до максимуму, цивільне населення потерпає від повітряних обстрілів, площа територій, які знаходяться під тимчасовою окупацією - зросла.

Тож змінився й акцент в українському кіно, яке тепер має також місію показати війну в Україні на заході, як, прикладом, фільм «20 днів у Маріуполі» Мстислава Чернова. Ця стрічка про російську облогу Маріуполя отримала «Оскар» як найкращий документальний повнометражний фільм.

Тож про те, що ми можемо протиставити російській пропаганді у кінематографі, якими мають бути кінострічки під час війни, як популяризувати наше кіно, щоб українські фільми переглядали знову й знову, та про те, що відбувається за лаштунками наших кіномайданчиків: кримінальні драми чи бойовики (без метафор, насправді), розповів CBN український актор та сценарист В'ячеслав Бабенков.

В'ячеслав Бабенков

- З однієї сторони, війна – велика біда для нашої країни, і кіно у ній не є необхідністю. З іншого - мистецтво не може не реагувати на такі глобальні події. Тому фільми про російсько-українську війну, як художні, так і документальні, знімали і до 2022 року, і після. Як цей процес можете схарактеризувати, це добре чи погано для кінематографа?

- Наскільки це добре чи погано - ми зрозуміємо з часом. Але те, що відбувається з документальним кіно, мені здається, це добре у тому сенсі, що це документування подій. Все, що відбувається на війні й взагалі в країні, фіксують. І це один з інструментів показати війну всьому світові. Як Мстислава Чернова фільм, який виграв Оскар. Знімають також інші документалісти, режисери, оператори і показують на міжнародних фестивалях. Тобто це добре, але, звісно, краще б причин для такого кіно не було.

Щодо художнього кіно ситуація трохи гірша. Зараз його майже не знімають, бо немає ані бюджетів, ані людей - багато кінематографістів, акторів стали до лав ЗСУ. Багато хто вже не повернеться, бо вони, на жаль, загинули. І, звичайно, все це має бути на часі, але як більш усвідомлене кіно. Не знаю, хто саме має вирішувати, яке кіно усвідомлене, яке ні. Багато суперечок з цього приводу, і в нашій кінобульбашці теж.

Ще у нас було багато проблем з вже колишніми очільниками держкіно. Бо, на мою думку, Марина Кудерчук була абсолютно некомпетентною в цьому питанні. На початку повномасштабної війни, коли ми мали представляти нашу кіноіндустрію за кордоном, показувати, що у нас відбувається, - ми це провалили завдяки людям, які очолювали цю державну інституцію.

- З кіностудією Довженка теж була в той же період історія, коли обурювалися, що її очолила некомпетентна особа.

- Не тільки цю студію. Багато студій стоїть «без діла» і, звичайно, це приманює забудовників. І Довженко-Центр був в епіцентрі скандалу, коли його хотіли під шумок просто забрати. Але кіноспільнота виходила на мітинги, вдалося відстояти цю інституцію. Але все одно, Марина Кудерчук звільнилась буквально пару місяців тому, але там не лише в ній проблема, там багато непорядних людей, для яких кінобізнес - просто черговий потік грошей, які можна розподілити. І під час війни, коли відбувалися пітчинги (пітчинг - це коротке представлення ідеї кінофільму на конкурсі, - авт.), частина кіноспільноти стала на те, щоб кошти, які виділив Кабмін, віддати на армію. Тобто там досить велика сума була, і були підозри, що ці гроші просто зникнуть.

Знову ж, у судовому порядку виграли справу, що Рада з підтримки кінематографії, яка два роки існувала поза законом, виділяла гроші на кіно. У суді з'ясували, що має відбутися пітчинг знову, ще не відомо як це буде. Бо пітчинг відбувся, а гроші не встигли роздати.

- Все, про що ви говорите - це державне фінансування. А чи є перспективи серйозного приватного фінансування або меценатства. Ми не Голлівуд з потужними приватними студіями, але чи є така ймовірність загалом?

- Я все ж не продюсер, важко сказати, але мені здається, що є. У нас, я так розумію, що на законодавчому рівні немає закону про меценатство, бо це теж один із хороших шляхів фінансування кіно. Щодо приватного - це дуже ризиковий бізнес у всьому світі, але у нас - тим паче, оскільки у нас і так було небагато кінотеатрів, а під час війни стало ще менше. А це все одно бізнес, у такому випадку це не може бути виключно мистецтвом.

То у випадку державного фінансування звикли, що можна знімати більш-менш що хочеш. А інвестори вкладають великі суми і логічно, що хочуть отримати їх назад з прибутком, якщо це не фестивальна історія, мета якої - потрапити на круті фестивалі. Тоді вигода - це ім'я в титрах, що ти там продюсер. Поки що дуже мало таких випадків. Наскільки я знаю, ось у фільмі «Буча», який має вийти в листопаді цього року, залучені приватні кошти. Я не знаю, як саме вони будують фінансову частину проєкту. До речі, фільм теж був доволі скандальним, були дискусії, сперечання щодо того, чи варто зараз знімати про Бучу.

Кадр з фільму «20 днів у Маріуполі», фото з відкритих джерел

- У продовження цієї ж теми: фільми про Маріуполь, їх вже кілька. У одній з перших картин показали життя людей в окупації так, що ті, хто був її свідком, обурювалися побаченим на екранах. Де та межа між правдивістю та художнім образом? Чи має це бути виключно документальне кіно?

- Документалістика вона саме тому й документалістика, що ти робив саме те, як було, і не прикрашаєш. Там варто показувати правду як є. Але є нюанс: це погляд автора на якусь проблему, і є якась кіномова, якою оперують, тому документалістика - то не завжди щось обов'язково якісне. Якщо ти включив камеру і передаєш документальні кадри - це ще не значить, що це годиться як документальне кіно.

Серед художнього - робили фільм «Юрик», там було досить неправдиво і люди запитували, навіщо настільки прибріхувати. Групі навіть довелося вибачатися перед глядачами.

- Як думаєте, наскільки активно будуть з'являтися в кіно інші теми, не воєнні? Тема війни однозначно з нами надовго, але які перспективи інших тем?

- Навіть якщо подивитися на останній пітчинг Держкіно, він є у відкритому доступі, пропонували дуже багато фільмів про війну. І, на мою думку, я не знаю, чи варто знімати саме про війну, бо ти все одно не переграєш, не перезнімеш те, що у буквальному сенсі бачиш щодня. Навіть умовно тилові міста щодня бомблять, а фронт, а люди, які живуть у прифронтових містах, там взагалі жах. І знімати про це, особливо як у нас люблять це на швидку руку робити, то це буде невдало. Тобто навіть далеко від фронту ти відкриваєш телеграм-канали і бачиш цю війну просто перед очима, у деталях. І таке знімати - не знаю, для кого це буде. Для українців навряд це потрібно. Для західної авдиторії - ймовірно, але потрібно думати, що саме і як показувати.

Але потрібно нам і щось, що буде надихати, не лише про те, що ми переживаємо. Такі фільми обов'язково потрібні. Потрібно думати про хорошу пропаганду: підтримувати і армію, і рекрутинг, і мову популяризувати, бо у нас досі російська мова скрізь лунає.

Премія «Оскар», нагородження фільму «20 днів у Маріуполі», фото з відкритих джерел

- Говорять інколи, що от нібито українське кіно не настільки якісне, як іноземне, крім окремих фільмів. Це пов'язано з бюджетами? Чи можемо ми за невеликі гроші знімати хороше кіно?

- Ми вміємо робити хорошу картинку, у нас чудові актори, режисери, оператори, інші фахівці, але у нас завжди проблема зі сценаристами. Я хоч сам і сценарист, але знаю, що є проблема в цьому. Бо немає часу на препродакшн, на те, щоб написати міцну історію, не обов'язково щоб це було з якимось спецефектами, з великою кількістю масовки, техніки.

Можна робити камерні історії, але вони будуть дуже потужними. Тобто найголовніше - хороший сценарій. І це якраз не найбільші витрати коштів. На це скоріше треба витратити час, ніж гроші. І під час написання сценарію вже одразу потрібно робити те, що не буде розраховане на надзвичайний бюджет. А не писати якийсь блокбастер, а потім за дві копійки намагатися, вибачте, з гівна і палок зробити якісь батальні сцени чи ще щось, коли ти заздалегідь знаєш, що грошей не знайдеш, треба буде викручуватися і це буде у підсумку просто погане кіно.

І ще не забуваймо про корупційну складову. Не знаю, як у кіно, але багато у серіальному виробництві такого. Заробляють або на виробництві, або на прокаті, або іншими способами. Бюджет заявлений один, з нього витягують 30-40 відсотків, а потім на кошти, які залишились, знімають. Це теж впливає на якість. Корупція існує і в цій сфері теж. І якщо так і буде, то ми далеко не підемо.

- От ви згадали про прокат, тут теж така медаль з двох сторін. У прокаті українські фільми переважно ставлять на ранок, в такий не касовий час. Коли я запитувала в кінотеатрі, чому час такий незручний, то відповідають, що на таке кіно не прийде багато людей. А з іншого боку подивитися: звісно не прийдуть, якщо це в будні на 11-ту ранку, хто ж туди піде? Наскільки прокат зобов'язаний популяризувати українське?

- Це теж має бути на якомусь законодавчому рівні. Можливо, потрібно якось компенсувати. Має бути безоплатне, або теж якимось чином компенсоване промо на телебаченні, на радіо, тому що у нас в промо майже не вкладаються гроші. Тобто фільм зроблять, а потім про нього мало хто знає. І повірте, якщо буде на хороший фільм відповідне промо, і буде як-то кажуть сарафанне радіо, коли люди далі самі рекламують, то підуть і на 11-ту ранку. Але, все ж таки, це має бути державна підтримка.

У дистриб'юторів теж є свій бізнес, звичайно, вони розуміють, що на українське кіно піде менше людей, ніж на «Дедпул» чи діснеївський мультфільм. Звичайно, що вони такі сеанси поставлять туди, де людям зручніше прийти після роботи. Це комплексна проблема і вона не розв’язується однобоко, потрібно працювати злагоджено над цим, і державі також. І, звісно, головною метою має бути створення саме хороших фільмів, а не просто щось зробити, аби ухопити якийсь шматочок грошей.

- Знову про гроші. Як зараз вижити і творчим, і технічним професіям у кіно, у театрі? Бо фільми у нас все ж на конвеєр не поставлені, це скоріш одиничне виробництво. Де зараз працюють, як шукають роботу актори театру і кіно та їхні колеги?

- Театру трохи простіше, театр не зупинявся. У мене багато друзів, які працюють у театрах, у них зараз (не знаю, як у Кропивницькому, або в інших обласних центрах), але в Києві театр зараз дуже популярний, є такі вистави, на які складно потрапити, як у театрі Франка на «Конотопську відьму» чи на «Калігулу». Просто за пів року викупають всі квитки. На якомусь рівні навіть намагалися боротися з перекупами. Тобто у театрі зараз не те щоб хороші часи, але роботу вони мають.

У кіно гірше ситуація. От саме кіно майже не знімається. Дуже мало знімають. Виробництво стало краще, але все одно якість переважно не настільки хороша у того, що зараз виходить. Але не можу судити акторів щодо того, за які матеріали вони беруться, бо звісно, що немає іншої альтернативи. Ну, хіба що йти, і шукати роботу в іншій сфері. Бо й раніше у нас акторів було досить багато, а проєктів не стільки, щоб вони всі були зайняті. В принципі, у всьому світі так само. Постійну роботу мають добре щоб хоча б 10% акторів кіно.

Бувають такі проєкти, у яких ти й не можеш взяти участь. Я, наприклад, не можу грати військових. Зараз з'являються серіали, знову ж таки про війну, зроблені на швидку руку. І думаєш: що мені дасть крім грошей ця робота? А репутацію це може попсувати. Бо вляпатись легко в щось. Але людей не можу судити, кожен робить свій вибір. Просто ти маєш бути за нього відповідальним. Якщо ти вже знявся, то будь добрим, відповідай за те, що ти транслював на екрані.

Кадр з фільму «Дон Жуан із Жашкова», В'ячеслав Бабенков - праворуч

- Наскільки у нас є можливість боротися в цьому сенсі з російською пропагандою? Бо росія теж почала займатися вже давненько фільмами про їхній же на нас напад, але звісно вони це показують в абсолютно іншому світлі. І у них є більші ресурси на це. Чи є у нас шанси саме заходу показувати більше правди про цю війну?

- Я насправді не вірю в те, що російське кіно, те, що вони роблять, будуть дивитися на заході. Це абсолютно жахливої якості продукти. Звичайно, нас дуже тригерить, коли вони починають викручувати правду. Але це ніхто не дивиться, навіть у самій росії на це майже ніхто не ходить. Ну на заході десь покажуть у дружніх їм країнах, у якійсь Сербії, на якомусь фестивалі.

Я більш боюсь за інше, коли є умовні «хорошіє рускіє», там той же ж Сєрєбрєнніков, які нібито засуджують війну, але все одно у них імперські наративи. І вони мають більший вплив на захід, бо позиціюють себе, як жертви війни, хоча які вони там жертви. Їхня країна на нас напала, вони нічого не роблять як митці, щоб протистояти цьому, а позиціюють себе як жертви. Ось таких представників я боюсь, що їх будуть дивитись, що вони потраплятимуть на якісь престижні фестивалі, як у Каннах того ж Сєрєбрєннікова. Ось з цим якось треба боротися.

Вони ж не Україну хочуть підтримати. У них є якісь нібито нейтральні фільми, а є ті, де вони хочуть використати Україну як ніби вони якось причетні до боротьби, до того, що вони теж хороші, що їм теж типу погано, що вони мігранти, жертви війни. І ось це вони починають просувати. У тій же Німеччині, Британії. І у західного глядача може з'являтися думка, що їх потрібно якось підтримувати, що це війна Путіна, а ці - білі й пухнасті. Але ж все одно вони навіть якщо й проти Путіна як особистості, то сповнені імперських наративів, вони не за Україну.

Вони як ліберальний пул навіть на заході можуть знайти собі якісь гранти і знімати кіно. А ми, знову ж таки через провальну політику Держкіно, це все проґавили. У кожній країні мали транслювати наше кіно. Так, є якісь ініціативи, але вони скоріш приватні - популяризувати українське кіно, український театр, музику, книжки. Але цього занадто мало. Та ми знаємо, що «хорошіх рускіх» не існує, тому їм треба перекривати їхню діяльність.

- У нас ще є така категорія глядачів, як підлітки, яких взагалі важко переконати. Вони самі визначають, що дивитися. Звісно, ми можемо говорити, що це має йти з родини, але навіть мами кажуть, що дитина вдома в українському середовищі, а через вплив компанії, через спілкування в Інтернеті дивиться, наприклад, російські підліткові серіали. Чи є у нас відеопродукт для підлітків в Україні на противагу російським? Що ми можемо запропонувати їм?

- Я думаю, нічого. Ми теж в цьому відстали дуже сильно. У нас немає і для дітей анімації. Тобто мультики діти дивляться теж російські. А це такий вік, коли який базу закладає у сприйнятті дитини, а вони дивляться російські мультики. І росіяни це знають. А ми запізнилися з цим, бо створення анімації - досить довготривалий і дорогий процес. Звісно, дублюють, озвучують щось іноземне. Але багато батьків, які не дуже хочуть напружуватися і підбирати щось, а швидше поставлять «Машу і Мєдвєдя» російського, щоб просто дитина була зайнята.

Афіша фільму «Назавжди-назавжди» («Forever-Ferever»), фото з відкритих джерел

Така ж ситуація з підлітковими серіалами. Якось про підлітків мало хто думає. От зараз вийде фільм про підлітків Анни Бурячкової у листопаді, «Назавжди-назавжди» називається. Був фільм Катерини Горностай «Стоп-Земля». Але ці фільми виходять раз на 4-5 років. Серіал був «Перші ластівки», підлітки переважно були у захваті від нього, але він теж був давно. А треба створювати щось нове. Багато в чому ми запізнилися, і як викорінювати російський контент з нашого середовища - не знаю. Я от сам навіть інколи спостерігаю навколо, як люди дивляться російський контент. І я нічого не можу це зробити, я ж не підійду до незнайомих людей, не скажу: «Вимикай!». Все одно дивляться якісь камеді-шоу, інше російське. Я розумію, що окрім іншого, ще й альтернативи немає української. Можливо, є, але то такий маленький відсоток. А вибір має бути настільки великий, щоб задовольнити смаки якомога більшої кількості людей. І це дійсно велика проблема.

- Які фільм з нових українських ви можете рекомендувати до перегляду?

- Зараз досить мало українських прем'єр. Вже майже все вийшло, дороблюють дещо, що багато років вже роблять. До речі, рекомендую вже згаданий «Назавжди-назавжди» («Forever-Ferever»). Це буде цікаво і підліткам, і людям, яким за 35. Він про підлітків у 90-ті. Той же «Довбуш». Зі мною взимку виходив фільм - «Дон Жуан із Жашкова». Точно є ще, але коли от так ставлять запитання - вічно вилітає все з голови (сміється). Дивіться наше кіно. Там теж є стрічки, які мають шанси стати вашими улюбленими.