Микола Левандовський - улюблений голос Кіровоградщини
95 років виповнилося б Миколі Євгеновичу Левандовському. З Левандовським пішла ціла епоха. Точніше, не зовсім пішла. Так, ми більше не почуємо: «Доброго ранку, шановні кіровоградці!», вимовленого таким оксамитовим голосом, що раз почуєш - запам’ятаєш назавжди… Проте, коли я стала спілкуватися з тими, хто його знав, усі вживали теперішній час: не «був моїм другом», а «друг». Так наче він і не помер… Коли підуть ці люди, тоді вже можна буде з упевненістю сказати, що від нас пішла ціла епоха.
Переможець всеукраїнських дикторських конкурсів, заслужений працівник культури України, рибалка, мисливець, прекрасний сім’янин, а ще — поет. Сам Микола Євгенович ніколи не вважав себе поетом: «Це дуже високе звання - письменник чи поет. Я пишу для знайомих, для друзів. Інколи виникає потреба на душі, на серці щось сказати людям». Тим не менш, видано чотири збірки: «Злиття поколінь. Життя - польоту відчуття» (2011), «Осенние раздумья» (2014). До річниці його смерті видали книжки «Вірші» та «Сказка для взрослых» (меценатка - Тетяна Маркова).
Дитинство – найжахливіша пора
Микола Левандовський народився 25 березня 1931 року в Ростовській області. Його батько закінчив П’яту кавалерійську школу ім. Будьонного (колишнє Єлисаветградське юнкерське училище), одружився з місцевою дівчиною Надією і поїхав служити на Дон. Там у них народилося двоє дітей: Оля та Коля. Згодом родина перебралася на Далекий Схід. У 1938 році за доносом Євгена Левандовського заарештували за зв’язки з Японією. Востаннє родина отримала від нього звістку - нелегального листа з Магаданського краю: «Не вір, Надійко, що партія винна у тому, що трапилося зі мною і такими, як я, - винні вороги, котрі в неї проникли»…
Надія з двома дітьми перебралася до Кропивницького (тоді - Кірового). Микола Левандовський згадував: «Тут жила і тітка мого батька, вона була одружена з простим сільським чоловіком, Григорієм Єфремовичем Тимошенком. Пам’ятаю, коли ми приїхали, мама стала навколішки: “Тьотю, прийміть нас!” А він їй каже: “Надько, встань з колін!” І одразу до бабусі: “Це сироти. Житимуть у мене”. Так він нам став батьком. Бабуся Хелена Левандовська була дуже суворою. Зате дідусь був дуже добрим, одягав і годував нас, іноді навіть балував».
Микола Левандовський відслужив в армії і дізнався про долю свого батька. Начальник порадив йому звернутися до Військової колегії Верховного Суду. Він написав туди листа і незабаром отримав відповідь: Євген Левандовський помер у 1942 році від туберкульозу, його посмертно реабілітовано. Чи так це було насправді - невідомо.
Проте Микола Євгенович усе життя жив зі страхом - боявся прогнівити владу. Дитячий страх залишився з ним назавжди. І неважливо, що він був заслуженим працівником культури, неважливо, що став легендою не лише для слухачів, а й для колег різних поколінь.
«Непевне минуле»
Повернувшись з армії, влаштувався на завод «Більшовик», спочатку в ливарний, потім - у термальний цех. Микола почув по радіо, що оголошується конкурс читців у палаці культури «Жовтень». Зайшов просто навмання, а вийшов - переможцем конкурсу. Пропозиції посипалися. Недовгий пошук себе: був одним з режисерів народного театру оперети при клубі працівників промкооперації, худруком у народному театрі. Микола Євгенович згадував: «Пізніше я грав у самодіяльному театрі, був ведучим усіх заходів, зокрема концертів ансамблю танцю «Ятрань». Мої знайомі актори обласного музично-драматичного театру - Михайло Донець, Іван Казнадій - казали: "Миколо, йди до театру! Твоє місце там!"».
Він погодився вести концерти в обласній філармонії. Із Київської студії естрадно-циркового мистецтва приїхали в філармонію Клара Герцер та Роман Брандт. Микола Левандовський увійшов з ними в концертну бригаду - в той час дуже популярний жанр. Бригада називалася «Крім жартів». Клара читала фейлетони, Роман - героїку, а Микола був конферансьє. Клара, між іншим, вийшла заміж - за місцевого музиканта Новікова. І далі уже продовжувала свій путь як Клара Новікова. Можна по-різному відноситись до Клари Новікової сьогодні, проте її чекала всесоюзна слава. Коли вона стала відомою і приїхала в Кіровоград на гастролі, запросила Левандовського на сцену і подарувала свою книгу з написом: «Свідку мого початку - безпорадного, але молодого й задиристого. Обіймаю, цілую».
Микола Євгенович згадував: «Мене помітили представники обласного радіокомітету, керівником якого тоді був Анатолій Дмитрович Сухачов. Він почув мене на концерті в обласній філармонії, запросив прийти на конкурс дикторів. Я прийшов, мене послухали і запропонували роботу на радіо. Це був 1958 рік». І все життя – аж п’ятдесят з гаком років - він пропрацював диктором.
Микола Левандовський говорив в інтерв’ю: «Але ж я, в першу чергу, диктор. Своїх думок не викладаю. Як шофер: які б дороги не були, комусь треба вести машину. Отак і моя робота. У мене ніколи не виникало бажання її змінити. (…) Найцікавіше - зуміти передати зміст передачі. Новини, як новини. А коли читаєш художній текст, намагаєшся так його подати, щоб люди зацікавилися. Щоб не просто так на кухні радіо балакало, а щоби було цікаво. Я часто питав у знайомих, чи цікаво їм слухати радіо. Намагався, щоб усе було якнайкраще. Сенс сказаного має йти із серця, а не просто озвучуватись голосом. (…) Звичайно, дивно, що мені як синові "ворога народу", дозволили працювати в ідеологічній установі. Але мабуть тому, що заміни мені, по моїх даних, не було. Мабуть тому на моє "походження" закрили очі. А коли я подав заяву в партію, як того вимагали, її відхилили з формулюванням "непевне минуле"».
В партію він так і не вступив. Та, мабуть, і краще…
«Думаю, що він в раю…»
Ми зібрали спогади людей, котрі співпрацювали з Левандовським і знали його близько.
Валерій Гринчак, зараз пенсіонер, багато років пропрацював в Кіровоградській ОДТРК:
«Ми познайомилися в 1982 році, коли я прийшов кореспондентом на телебачення, і пропрацювали аж до його смерті – 35 років. Микола Євгенович нічого мене не вчив, я прийшов вже після факультету журналістики Київського університету. Ну, якщо було якесь питання (наголос там поставити, чи сказати якесь слово іншомовного походження), то ми зверталися до нього. Надзвичайно ерудований був чоловік. І найдобріший! Прекрасний оповідач, знахідка для будь-якої компанії: він любив розказувати про Клару Новікову, про інших знаменитих людей, з якими його звела доля, вірші читав… А якось у нього украли машину «Москвич».
Він приїхав, поставив машину біля комітету (мається на увазі будівля, в який зараз знаходиться облдержадміністрація). Читає новини для випуску. Потім виходить, а машини нема. Як він сміявся, щиро, від душі! «Що ж мені на тролейбусі додому їхати?» Машину угнали, а Микола Євгенович сміється! Ну, «Москвич» знайшли у якомусь болоті. Пацани, судячи з усього, його і угнали покататися, а потом кинули. Він багато років ще їздив на тій машині... Дуже шкода, що його вже немає. Думаю, що він в раю…»
Олена Надутенко, бизнесвумен, керівник Творчого об’єднання «Парус»:
«Микола Левандовський - мій друг. Розповідати треба багато чого - я і в статтю не влізу. Треба сказати, що він був геніальний диктор, люблячий чоловік, хороший батько, мисливець, рибалка та ще й поет з тонкою і вразливою душею… У дитинстві мені пощастило жити поряд з Віталієм Черновим - улюбленим кумом Миколи Левандовського. Діти росли разом. Дівчинкою я не дуже прислухалися до їхніх мисливських байок, що супроводжувалися тостами, дотепним гумором і сміхом наївних, як діти, щасливих дорослих чоловіків.
Згодом і мій чоловік долучився до полювання… На подвір’ї у Віталія вічно, з приходом Левандовського, юрмилася купа народу, паленіла над вогнищем юшка, на саморобному мангалі так скажено пашіли шашлики з дичини… У такому спілкуванні з близькими по духу людьми, народжувалась і міцнішала дружба, співчуття, небайдужість».
Зліва направо: Микола Левандовський, Вадим Мурований, Валерій Грінчак.
Вадим Мурований, директор Центральноукраїнського бюро новин, CBN:
«Микола Євгенович Левандовський - мій друг і наставник. На телебаченні я з 1994 року, тоді і познайомилися. Він частенько давав поради. Без зверхнього менторства, просто, по-дружньому, радив: "Ти дуже часто поспішаєш. Ти, як КВНщик, звик так. Але ж телебачення - це не тільки КВН: коли ти кажеш про серйозні речі, трохи уповільнюй свою вимову". Коли я вже був у Києві, на всеукраїнських каналах, то він подивиться якусь програму і перетелефоновує мені: ось тут було добре, а ось тут - не дотягнув. І я завжди до нього прислухався і ні разу про це не пошкодував.
Окрім того у нас виявилося ще спільне хобі - полювання. Микола Євгенович був заводчиком мисливських собак - курцхаарів. У мене навіть собака від нього була. Я з ним полював 13 років, гарний собака був…
Коли мене в 2010 році призначили головою Кіровоградської ОДТРК, я витяг його на роботу (ну, тобто я запропонував, він погодився) сторожем! Микола Євгенович вже давно був на пенсії. Але він був не тільки і не стільки сторожем: проводив майстер-класи для молоді, озвучував нам дещо, але ми Миколу Євгеновича берегли... Голос такий, що його раз почуєш - ніколи не забудеш! Коли йому було вже за вісімдесят років, я інколи вивозив його на полювання. І він ніби ставав молодим! Байки труїв, вірші читав… Та й вся наша компанія його дуже любила. Микола Євгенович вже продав свої рушниці, але я йому давав свою. Ми збиралися у Великій Северинці, щоб далі рухатися караваном, і Микола Левандовський заходив в кафе, з’являвся на порозі з повним пластиковим стаканом горілки і бутербродом, перехиляв чарку, смачно крякав, закусював бутербродом – і він ніби молодий… Микола Євгенович говорив мені, що його довголіття - тільки заслуга полювання: "Охотник – це той, кому до всього є охота"…».
З друзями на полюванні. Микола Левандовський - перший ліворуч.
Євгенія Шустер, помічник Кропивницького міського голови, багато років працювала в ОДТРК:
«Коли я прийшла на «Телерадіокомпанію» (так називалось у той час) в 1974 році, познайомилась з Миколою Євгеновичем. Я тоді мріяла про телебачення, а він мене завів на радіо: "Якщо ти вмієш виразно і дохідливо спілкуватися з радіослухачами, то на телебаченні тобі буде легше". І це свята правда! Він трохи мене навчав, як тримати паузи, як поводитися в кадрі... Микола Євгенович вів програму з Людмилою Леонідівною Капустіною - оце була дикторша від бога. Я дивлюся на них з "апаратної", вони розслаблено говорять між собою: Людмила Леонідівна жаліється, що в неї щось болить, а Левандовський травить мисливські байки. І тут чується: "в ефірі". Вони стають абсолютно іншими людьми! "Доброго ранку, шановні кіровоградці!". Цьому я теж вчилася. Налаштувати себе на ефір. Бувало, пів години себе настроюєш, а тут - за секунду! Людмила Леонідівна якось примітила, що у мене хороший голос, і стала мені доручати ранкові ефіри. Скільки помилок було! Ви не уявляєте… "Брежнєв, Косигін та інші корівники партії", я так і сказала "корівники" замість "керівники". А ефір - він і є ефір, пішло, вже не перезапишеш... Поступово всьому навчилася.
Якось мене вивели на всеукраїнське телебачення. А треба сказати у нас зі шмотками кожен викручувався сам. Позичали, перепозичали. Ну, я трохи повніша за всіх ведучих, нічий одяг мені не підходив. У мене одна кофточка була, куплена у нашому "Трикотажі" за 12 рублів - і все. У нас щопонеділка вранці були летучки. Київську прем'єру тоді хвалили. А Микола Євгенович, пам'ятаю, хвалив-хвалив, а потім сказав: "Ну що ж ця дівчинка так бідно одягнена? Сирота казанська… Одягніть її якось пристойніше".
Взагалі у мене надзвичайно приємні враження про телерадіокомпанію: я прийшла туди ще школяркою на посаду кур’єра і дослужилась до головного редактора, і все життя я співпрацювала з Левандовським… На похованні в нього я не була. Пройшло трохи часу, я приходжу на могилу до своїх батьків, і тут - поряд з моїми батьками похований Микола Левандовський! Я з ним часто вітаюся…».
Дуже шкода, що я Миколу Євгеновича не знала. Я закохалася в цього чоловіка! Сміється, коли угнали машину, «наївний, як дитина», вже після восьмидесяті років чарку перехилити ніколи не відмовлявся, навіть те, що він боявся прогнівити владу - його родзинка, яка мені чомусь дуже симпатична… Дякую Наталці Карасьовій, Людмилі Макей та Володимиру Кондрашову, яким пощастило брати у нього інтерв’ю.
Авторка: Ольга Степанова, науковиця Літературно-меморіального музею І. Карпенка-Карого.
Фото - з особистих архівів.
