Як перемогти себе: історія мандрівника з Кропивницького

Мати велику родину, п’ятеро дітей, успішну кар’єру та відвідати десятки країн і найвищих точок світу - це історія життя лиш одного чоловіка. Олександр Щерба - турист, мандрівник та спортсмен. Кропивничанин у 56 років взяв участь в одному з найскладніших спортивних викликів - Ironman (один з різновидів тріатлону). Досвід туристичних походів Олександра розпочався у 1980-ті, а кількість відвіданих вершин не може не вражати. Чоловік бував на найвищих точках світу, окрім Евересту. Також поки не встиг побувати в Антарктиді. Про мандрівки, небезпечні та курйозні випадки Олександр Щерба розповів CBN.

- Коли ви почали займатись туризмом?

- У нас була станція туристів в місті, до нас прийшла в шостому класі інструкторка звідти, запрошувала. І я почав ходити. Спочатку були походи в Чорний ліс. На початку восьмого класу ми мандрували по Молдові. Тоді були якісь молдавські цукерки, я привозив сувеніри. Потім ми поїхали в Північний Тянь-Шань, за Алмати та йшли до Іссик-Куля. Ну, і я скажу так, я не дійшов. Було три групи, ми вийшли на перевал, і почалась "горнячка" (гірська хвороба). Почала боліти голова, слабкість, бо ми дуже швидко набрали висоту, і десь у половини, може трішки менше, ніж у половини, були такі ознаки гірської хвороби.

І потім у мене лишилось таке, як недороблене, що я не дійшов до кінця. Після восьмого класу вступив у технікум машинобудівний і перестав ходити на станцію туристів. Потім тренера випадково зустрів, він мене запросив приходити на заняття, ну і у 1984-му уже я пішов на Кавказ з тим же тренером, з яким ходив на Тянь-Шань.

Потім через кілька років був похід у горах Вірменії, він був досить-таки важкий. Був мінус, сніг, дерев не було, кущів. Готували тільки на бензині. Спали в наметах, було дуже холодно, тоді ще не було гарного спорядження, був звичайний намет, індійський простий синтепоновий спальник, я всі ночі, крім однієї мерз, в одну ніч ми побудували іглу зі снігу.

- Як ви готувались до походів в ті часи?

- Батько з нами не жив, мама працювала швачкою, грошей не було. То мене в лижний похід збирали всім містом. Хтось дав пуховика, хтось - рюкзак, хтось - ще щось. Спорядження та спальник теж були чиїсь. Свої були хіба що чоботи.

- З погляду людей, які їздять відпочивати на курорти, такий активний спосіб відпочинку важко зрозуміти. От що вас спонукає йти в такі складні походи? Чому люди цим займаються?

Перш за все - це завжди боротьба з самим собою. Тобто важко, але ти йдеш, бо мусиш йти, ти ж не один, і це не змагання про те “хто перший?” Тому це завжди змагання з самим собою.

Воно важко, холодно, буває дощ, буває негода. Походи спочатку легкі, потім складніші: першої категорії, другої, третьої, і завжди це більше труднощів. Ти їх завжди долаєш і виходиш сильнішим, десь терплячішим, десь фізично сильнішим, десь спокійнішим. Це як робота над собою.

- Все ж у радянський період походи були в першу чергу організовані як навчальні секції. А от розкажіть про власне ваші особисті походи, самостійні.

- Я, як був в армії, ще там мріяв, як я по Кавказу піду. Ходив в бібліотеку, брав звіти інших груп, дивився, куди я поведу групу, де і по яких маршрутах я буду йти.

Після армії пішли знову ж на Алтай, там сім чи вісім днів підряд йшов дощ. Під дощем підіймаєшся, переходиш перевал, ти мокрий. Зранку встав у наметі, шкарпетки викрутив, все мокре одягнув, зібрався і знову пішов.

Потім у лижні походи на Кольський півострів рази чотири ходили, і один раз на Байкал. На Байкалі було круто. Там один день була температура понад 50 градусів морозу. Така погода, аж дзвенить у вухах, ти йдеш шапці, в пухівці. Похід був дуже важкий.

- Який ваш похід за весь час був найдовшим?

- Можливо, на Алясці. У нас от двоє зійшло, вони були молодші, наче сильніші, витриваліші, але от вони якраз не впорались з тим, що дуже довго. Коли ми піднялись в штормовий табір, а потім повернулись на акліматизацію відпочити в базовий, стало зрозуміло, що вони далі не підуть. Десь 22 дні напевно цей похід тривав. Завжди в тих снігах, в наметі. Ну це психологічно дуже важко, навантаження велике, люди різні, хтось базікає багато, хтось мовчить, хтось починає вже дратувати. Коли такі довгі походи, то дуже важко саме психологічно.

- У такі довгі походи провіант заготовляють на всі 22 дні?

- Ми все тягли з собою на санях. Є літні походи, в яких заздалегідь закладають в меню, що будуть гриби, які можна зібрати, чи ягоди, чи рибу зловити. На це можна покладатися, але в снігах ти нічого такого не знайдеш. Це альпіністи, які платять багато грошей, мають і їдальні в таборах, їм носять гіди їжу. А у нас ні, у нас завжди ти з собою все несеш.

Є треки, наприклад, в Непалі, вони цивілізовані, там ночують в будиночках, є де поїсти. Я був там у 2006 році, то тоді було так: “У вас душ є?”. Кажуть: “Є!”. Поселився, хочеш душ прийняти, а там сидить чувак зверху з кухлем, і тебе поливає.

- Коли ми попередньо спілкувалися, ви згадували, що врятували людей у горах. Як це сталося?

- З якогось тайванського університету професор зі своїм помічником студентів повели в похід. У них було класне спорядження, вони готувались, але професор з помічником зірвались, і зависли по два боки каменя на хребті, ми коли до них дійшли, професор вже там хрипів. До нас повз них проходили гіди, які вели своїх клієнтів, вони не зупинялись, вони йшли собі далі, бо у них клієнти, у них своя місія. Студенти ті стояли з ними, а вони не знають, що робити, ті висять внизу, як до них добратися. Ми самі організовували рятувальні роботи, спустилися мотузкою, витягли їх обох. Це було на Алясці, на Мак-Кінлі.

- А якщо згадати не такі лячні, а більш позитивні чи веселі історії з походів, що запам'яталося?

- Ми йшли на Алтай, воно теж не дуже таке веселе. Тиждень йшов дощ, всі річки вийшли з берегів, ми йшли вздовж річок, більше ніж по кісточку води, і ти от цілий день йдеш у воді, ноги аж білі. Ми обійшли маршрут навколо гори Бєлухи, нас чекали на підвищенні, треба було туди перейти до решти групи.

Ми мали перейти колоду, а вона під водою, все слизьке, бурхливий такий потік. Я пішов пробувати, мене пристебнули мотузками, я вимушений був просто сісти, як на коня, на цю колоду з льодорубом в руках, заганяти його в колоду і підтягуватись. Замерз страшно, на іншу сторону перейшов, мені налили трохи чистого спирту, я випив, і моментально вимкнувся. Мене в намет - і спати.

- У якій з країн світу вам найбільше сподобалось?

- Напевно, Таїланд та Індія. Це і запахи, і люди. Таїланд вважається “країною посмішок”, у них там 33 посмішки для всіх ситуацій. Що у них там на умі, ти не зрозумієш ніколи, вони завжди посміхаються, але може вони там зляться на тебе, або щось ще.

Мені цікавий був в Іран, ми купили старий Мерседес і хотіли поїхати в Індію на ньому. Поїхали в Туреччину, там відкрили візу в Іран, але не змогли потрапити до Ірану на машині, бо не всі документи мали. Нас з машиною не пропустили, але можна було заїхати просто так. Але, товариш не захотів, побоявся. І ми назад повернулися до України.

Але я зрештою знайшов, що туди організовували маленькі автобусні тури. Ми прилетіли в Тегеран на літаку. Там я не планував нічого, але ми заїжджали всюди, де я хотів побувати тоді, коли машиною планували їхати. Переважно ми пересувалися на мікроавтобусі, який орендували. Цікава країна, вони сильно відрізняються від нас. Багато з ким ми спілкувалися, вони кажуть, що хочуть в Європу. При тому ніхто з них в Європі ніколи не був, але вони хочуть свободи, свободи слова, якоїсь демократії.

- У вас велика сім’я: діти, дружина, як вони ставляться до такого активного способу життя?

- У мене донька зараз гуляє по Відню, їй 15 років. Старша у Швейцарії живе. У мене п'ятеро дітей, менші полюбляють туризм, я водив їх по Карпатах. Ми пройшли всю Чорногору. Малому зараз 12, а то йому було напевно 8, ми з наметом ходили, їм подобається. Я от у доньки, яка зараз у Відні, питав: “Слухай, ти на море хотіла б чи в гори?”. “Та ні, краще б в Карпати піти”. Тобто вони поділяють повністю.

- Який маршрут у Карпатах ви вважаєте найкрасивішим?

- Гарний маршрут від гори Піп-Іван Чорногірський, через Петрос на Кваси, або з іншого боку в ту сторону можна, там перемичка між Петросом та Говерлою дуже красива.

- Найбажаніші для багатьох туристів у світі вершини це Еверест і К2 (вершина у гірській системі Каракорум, на кордоні між Пакистаном та Китаєм), от якби була можливість, на яку би більше хотілося піднятися?

- Звісно, я краще б піднявся на Еверест, ця гора найвища і дуже знакова, але дуже дорого. Ще цікаво було побувати Ама-Даблам, я б хотів би піднятись, мені дуже подобається. В мене картина вдома є цієї гори.

Ваша професійна діяльність якось пов'язана з туризмом? І чи складно поєднувати спорт, роботу та сім’ю?

- Ні, не пов’язана. Важко - це коли життя своє не подобається. А я дуже сім’ю люблю, мені робота подобається моя, і спорт теж, і мандри. На все знаходиться час.

Всі фото надав Олександр Щерба.