Понад 20 років за штурвалом: історія 102-річного кропивничанина

Живих свідків та учасників Другої світової війни залишилося обмаль. Люди, які воювали на фронтах понад 80 років тому, сьогодні вже вважаються довгожителями. Один із них – 102-річний Павло Кононов із Кропивницького. У роки Другої світової він був пілотом-винищувачем, прикривав штурмову авіацію, здійснив десятки бойових вильотів, зустрів перемогу в тодішній Чехословаччині. Зараз йому знову доводиться жити в часи війни – тепер в незалежній Україні, яку захищають нові покоління. Павло Матвійович розповів про свій досвід, фронтову молодість, службу, особисте життя і шлях, який він пройшов після війни.

– Розкажіть про ваше дитинство. Коли виникло бажання пов’язати життя з авіацією?

– Я народився в селі Нововолодимирівка, біля Аджамки. Батько був столяром, працював у Знам'янці, дамбу будував. Ми з мамою та братом жили в селі. Дитинство було бідне: ходили босоніж, у селі не було ні автомобілів, ні тракторів, ні поїздів, ні літаків – лише коні. Пам’ятаю, як одного разу через село проїхали два трактори, американські – це було справжнє диво для всіх: селяни дивувалися, як машина їде без коней. Переїжджали ми з села на возі: солома, сіно, маленький сундучок — усе наше майно. Дорога була піщана, без асфальту. Я з братом лежав на возі, дивився в небо і вперше побачив літак. Мама сказала: «То залізна птиця, нею керує людина». З того часу у мене з’явилася мрія стати льотчиком. Тоді ми й поселились в Кропивницькому на Новомиколаївці, поблизу аеродромів.

– Як вам вдалося втілити цю дитячу мрію?

– Вчився у школі, а потім хотів вступити до аероклубу, але спочатку мене не взяли – був замалий. Але пізніше я все ж потрапив до аероклубу, де спочатку вивчав теорію, а потім і практику польотів на «кукурузнику». Після закінчення аероклубу мене направили до Одеської авіаційної школи. У школі вчили спочатку теорію, потім практику. Пам’ятаю, як вперше самостійно піднявся у небо. Там я і застав війну.

– Як ви дізналися про початок війни? Чи одразу вас відправили в бій?

– Початок війни застав мене в Одесі – я був курсантом. Нам повідомили про початок війни, і невдовзі школу евакуювали в тил, спочатку під Сталінград, потім ще далі. Жили в складних умовах: будували землянки, копали ями. Пам’ятаю, як у степу самотужки забивали бичка, варили м’ясо, їсти його було неможливо.

– Були якісь особливо складні ситуації під час навчання?

– Був випадок під час навчання, коли ми з інструктором вилетіли на літаку, а вже вечоріло, сніжок почав сипати. Інструктор, видно, заблукав, не міг знайти дорогу назад. Летіли низько, побачили якийсь вогник – то була, мабуть, ферма. Сіли прямо в полі, мотор заглох. Я вискочив з літака, думаю, зараз буде горіти, але обійшлося. Інструктор дав мені свої краги замість чобіт, бо мої вже зовсім розлізлися. Ночували під брезентом у кабіні літака, було дуже холодно. Вранці інструктор пішов шукати людей і приніс мені трохи молока й хліба. Потім він запитав, хто піде у Сталінград повідомити про нас. Я зголосився, йшов пішки через степ, ночував у скирді соломи, а потім дістався до своїх.

– Коли ви вперше потрапили на фронт?

– Після евакуації ми потрапили до Фрунзе (сучасний Бішкек), де нам довелось навіть цеглу самостійно виготовляти для будівництва майстерень. Там же проходили навчання на різних типах літаків. Потім мене відправили до запасного авіаційного полку біля Новосибірська. Там я навчився літати парою, стріляти по наземних цілях, освоїв тактику повітряного бою. Згодом нас направили до Москви, де призначили до 513 винищувального полку. Полк був майже повністю знищений, залишилося лише кілька досвідчених льотчиків, решта – такі ж діти як і я. – Як пройшов ваш перший бойовий виліт?

– Моя ескадрилья отримала літаки Як-9Т із 37-мм гарматою для боротьби з танками. Перший бойовий виліт я здійснив навесні 1944 року на Як-1. Наше завдання було супроводжувати штурмовики. Генерал Каманін казав: «Мені не треба збитих, мені треба, щоб мої штурмовики поверталися додому». Пам’ятаю, як під час атаки інерція тягнула літак до землі, і я думав, що все, кінець. Більше я таких маневрів не робив. У льотчиків є традиція – командир дозволяє випити 100 грам після вдалого польоту, тому у всіх була мотивація повертатися з вильотів.

– Чи були випадки, коли доводилося боротися не лише з ворогом, а й з системою?

– Були й складні моменти: одного разу через витік бензину ведучий з моєї пари літаків відправив мене назад на аеродром, щоб я не розбився. Там командир полку Поздняков звинуватив мене у втечі з бою, хотів відправити у штрафбат, але комісар заступився за мене. Видно було, що командир полку боявся комісара, хоч і мав нижчу посаду. Але комісар був на рівні з льотчиками, він також бував на бойових вильотах, тому до нього більше поваги.

– Як закінчилась для вас війна?

– Брав участь у боях у складі 5 штурмового авіаційного корпусу під командуванням генерала Каманіна. Воювали на різних напрямках, супроводжували штурмовики, брали участь у повітряних боях з німецькими винищувачами та бомбардувальниками. Під час війни здійснив багато бойових вильотів. Перемогу зустрів у чеському місті Брно. Пам’ятаю, як під час одного з останніх вильотів у Чехословаччині у мене перегрівся мотор, але все ж вдалося повернутися на аеродром.

– Що було після війни? Ви продовжили службу?

– Після війни залишився у строю, перевчився на нові літаки, зокрема реактивні (МіГ-15, МіГ-19). Там вже можна сказати, що ти не керував літаком, а лише вчив літак керувати самим собою. Також працював у центрі підготовки космонавтів.

– Як ви завершили свою авіаційну кар’єру?

– Якби я знав раніше, то так би багато про здоров’я не розповідав на комісіях. Мені не пощастило, і мене комісували, написали, що більше не можу літати. Після демобілізації (у 1960 році) закінчив інститут і працював викладачем у машинобудівному технікумі у Кропивницькому (нині Кропивницький інженерний фаховий коледж Центральноукраїнського національного технічного університету). Викладав предмети, пов’язані з військовою справою та технікою. З часом вже застарий став, пішов на пенсію, займався садом та городом.

– Як склалося ваше особисте життя?

– Під час війни були дівчата, різне бувало. Потім ми повернулися з Європи до України. Після війни був одружений, проте дітей у мене немає. З останньою моєю дружиною ми прожили 50 років. Їй зробили кілька операцій, згодом вона померла. Зараз мені допомагають діти моєї дружини від попереднього шлюбу – час від часу приходять, допомагають з господарством, готують їжу.

Нині чоловік знов живе у війні – російсько-українській. З початку повномасштабного вторгнення росії постійно стежить за перебігом подій. Зізнається, що мріє про вільну та самостійну Україну з визначеними кордонами, найголовнішим святом вважає День Незалежності. А щодо довголіття Павла Кононов поділився думкою, що секрет довгого життя – у простоті: сам він не звик рахувати свої роки, а просто живе, як уміє.

Фото Назара Здоровенка.