Що спільного між школярами та бійцями? Інтерв’ю з директором школи - військовим ЗСУ

Михайло — головний сержант і начальник контрольно-технічного пункту бойового підрозділу 121 окремої бригади ТрО ЗСУ. У його зоні відповідальності весь автотранспорт батальйону: від планового обслуговування і ремонту — до оперативної логістики. А до повномасштабної війни Михайло був педагогом і директором школи.

Військовий розповів в інтерв’ю CBN спогади про звільнення Херсонщини, розбиті рашистами школи, про побратимів, які стали другою сім'єю, та колишніх учнів, які загинули на війні.

- Як для вас розпочалася повномасштабна війна, коли долучилися до війська?

- Зранку, коли прокинувся, включив телевізор, я ще з дитинства полюбляв дивитися новини. Я включав телевізор, доки господарював у себе вдома чи збирався на роботу. Завжди був у курсі справ. Звісно, в той день коли включив, то був ступор від того, що в нас розпочалась широкомасштабна війна. Тим більше я у відповідальності за дітей, які в мене в школі вчилися, за трудовий колектив. Перше рішення - все кинути і бігти до школи.

Педагоги були всі на робочому місці. Навіть декілька дітей прийшли. Звісно, довелося повідомити, що заняття перервані сьогодні. І буквально одразу дзвінок був із ТЦК. Попросили приїхати. Я, не роздумуючи, поїхав, пройшов медогляд, отримав направлення і на другий день був у нас вже у батальйоні.

- Одразу виконували ту роботу, що й зараз?

- Перші завдання, які ми виконували, ще перебуваючи в пункті постійної дислокації, - це забезпечення нашого підрозділу транспортом, перевезення людей і вантажів. І це може зараз вже звучати дивно, але ми забезпечували людей гарячим харчуванням. Холодно тоді було, а військові наші тоді по посадках були.

Потім ми переїхали на Херсонщину. Наші перші бойові сутички з ворогом почалися десь з 28 серпня 2022 року. І надалі ми вже активно брали участь у звільненні Херсонщини. До Херсона ми не доходили, тільки до, як говорять зараз, Дніпровського лісу. Тоді це ще було водосховищем Каховським.

- Скоро роковини звільнення правобережжя Херсонщини й Херсона. Що в спогадах про звільнення?

- Ви знаєте, я, напевно, вчителем так і залишуся. У будь-якому населеному пункті, в який ми заходили, який звільнявся, я завжди звертав увагу на школи. Розмір школи, забезпечення. І я собі уявляв, наскільки було багато дітей, яке тут життя вирувало.

І там, де я був, жодної цілої школи не бачив. І жодного цілого дитячого садочку я теж не застав. А повірте, я був не в одному населеному пункті. Все було зруйноване. Ми коли зустрічалися із місцевим населенням, спілкувалися, то вони розповідали, що в деяких школах рашисти влаштовували катівні у кабінеті для предмета “Захист України”. Тому що часто це приміщення, убезпечені для того, щоб зберігати зброю - без вікон.

А в одному населеному пункті, де чудова двоповерхова школа стоїть, ми побачили стіни розбиті. Питаємо, як так, фронт проходив трішки по-іншому, це нетипово для бою такі пошкодження. Ну, сказали місцеві, танк під'їхав, став метрів за 50 від школи і просто розстрілював приміщення, бив по стінах, щоб зруйнувати. Школу навряд можна відновити, там всі плити перебиті. А школа видно, що дуже така красива була.

Багато бачив шкільних автобусів, які встигли сховати десь у дворах. Деякі з них могли б вціліти - люди навмисне познімали колеса тощо, щоб росіяни не скористалися. Їх напевно тому і не забрали, але доля будь-якої техніки була сумна. Ми бачили сільгосппідприємство, де стояла техніка, автомобілі. А рашисти проїжджали і розстріляли цю техніку так, що вона непридатна. І забрати з собою не забирали, тому що вона їм не потрібна, але вивели з ладу все, навіть комбайни. Такий комбайн відновити - це мільйони.

- Чи став у пригоді педагогічний досвід в армії? Все ж це робота не лиш освітня, а й організаційна, а у директора - ще й господарські процеси.

- Знаєте, робота з маленькими дітьми в школі підготувала і до роботи із вже дорослими “дітьми” - в армії. І спільне у цьому - повага. Я поважаю своїх водіїв, якими я керую. Так само і дітей треба поважати. Тому підходи до роботи аналогічні: повага, взаємоповага і слухати людей, іти їм назустріч, і люди тебе почують, і теж підуть тобі назустріч.

Зараз у нас якраз підходить всесезонне обслуговування автомобілів. Багато роботи і багато чого плануємо, але побачимо, що ми зможемо зробити, залучити. Але я можу однозначно сказати, що вся наша техніка зараз готова до виконання бойових завдань.

- Ви доволі турботливо говорите про свій підрозділ.

- Зі своїми побратимами ми ось уже четвертий рік служимо разом. Живемо пліч-о-пліч, їмо, як говориться, із одного казанка, так що по-іншому не можна про них говорити. Не разом ми тільки 10-15 днів на рік, коли відпустка. Але, якщо чесно, це малувато.

Та й коли у відпустці, треба тримати руку на пульсі. Інколи навіть із відпустки даєш вказівки для того, щоб все добре працювало. Коли вдома - сумуєш за хлопцями, коли на службі - за родиною, будинком.

- А як ваша школа? Спілкуєтеся з колегами чи учнями?

- Коли я потрапляю додому, на жаль, це дуже рідко, я заїжджаю зараз у четверту школу, точніше - у Новоукраїнський ліцей №4. Дітей в моїй школі, в якій я працював довгий час, ставало все менше, тож прийняли рішення про оптимізацію. Школу закрили, дітей перевели до ліцею. Деякі колеги теж перейшли працювати у ліцей. Тому я туди приїжджаю, спілкуюся з ними.

Вони нам передавали гостинці, посилку висилали. Робила це також і Глодоська школа, в якій ми теж певний час були філією, і з директором ми знайомі. То не залишають колеги нас осторонь. Зв'язуємося, спілкуємося, говоримо, вітаємо один одного зі святами.

Сподіваємося, закінчиться війна, зустрінемося ближче, поспілкуємося, поділимося своїми враженнями від перемоги. Переговоримо про все. Згадаємо і наших учнів, яких я вже втратив. Є в мене і такі випускники, на жаль. Хоч вони й дорослі давно, але для мене завжди сприймалися як діти, як колишні учні. Дуже важко сприймати це. 

- Ви згадали про перемогу, про яку ми всі так мріємо. Плануєте все ж продовжувати служити, чи повернетеся до педагогіки?

- Я вважаю, що в армії повинні служити професіонали, які повинні віддати свою і душу, і серце для цієї справи. А я, напевно, повернуся до педагогіки. Це мені ближче. Я на це навчався. Маю вже певний багаж знань, яким я можу поділитися з колегами своїми, із молодими, і тими, з якими я працював. Ну і вже стан здоров'я не той, щоб продовжувати військову службу після закінчення війни. Тож буду, напевно, повертатися до педагогіки.

Фото: CBN та надані 121 окремою бригадою ТрО ЗСУ.