На ногах з титану - до рекорду: історія ветерана з Кропивницького, який підірвався на міні
У кожного ветерана - свій військовий шлях та шлях повернення до цивільного життя. Історія кропивничанина Михайла Дроботенка - не лише про біль і втрати, а й про силу та рух вперед. Він переніс 27 операцій, пережив складну реабілітацію, встав на протези і навіть встановив світовий рекорд у складі української збірної. Також ветеран порушує питання безбар’єрності в міському просторі та наголошує: повернення до життя після поранення не повинне бути щоденним марафоном з перешкодами.
Михайло Дроботенко в інтерв'ю розповів CBN про свій шлях: від військової служби - до спортивних досягнень.
- Пропоную розпочати розмову все ж з теми служби в армії: як та коли потрапили до лав війська?
- Потрапив я на службу в 2015 році, у 28 механізовану бригаду. Там прослужив понад рік. Після чого, як я кажу, мені не вистачало трохи «екшену», тому що я потрапив в артилерійський дивізіон. А через те, що я займався спортом, фізична підготовка в мене була непогана. Вирішив піти на службу в наш Третій окремий полк спецпризначення імені Святослава Хороброго. Через рік приблизно я вже став командиром відділення. На другий рік служби - заступником командира групи. Але у 2021 році я пішов з полку.
Готувався до служби в іншому спецпідрозділі, але треба було чекати рік, а водночас мене запросили на посаду командира взводу в 57 бригаді. Ми поїхали в Луганську область на ротацію: військова рутина, виконання завдань, але після спецпідрозділу було спокійніше трохи. Але, знаєте, мене таке відчуття не покидало, що щось тут не так. Прям активної фази бойових дій не було. Та було видно, що ворог щось готує. Був постійний рух на полігоні. Ну і через вісім місяців почалось повномасштабне вторгнення. За тиждень десь нас активно почали накривати артилерією, активізувалася їхня розвідка. А за два дні до цього ми бачили, як під'їжджають дуже великі колони, які сягали 10 кілометрів. Ну, і почалося. Звісно, ми весь той час не сиділи без роботи. У мене і заміновано все було, і що там тільки не підготував. Я ротацію не відсиджувався, багато чого встиг зробити.
Але повномасштабне вторгнення почалося настільки інтенсивно, що складно було відповідати рівноцінно. Прийшов час, коли потрібно було відступати. Вже і поранені були. Я розумів, що до нас вже ніхто не зможе доїхати. Якраз в той час в мене вже закінчились міни. Була бойова машина піхотна. Занесли в бліндажі бензин, щоб підпалити при відступі. БМП поставили спереду. Я виходив крайнім, щоб нікого не загубити. Але швидко зрозумів, що всі одразу ми не зможемо вийти. Тож, у БМП завантажили тих людей, котрі не змогли б довго йти. Навіднику дав команду, кажу: «У все, що бачиш, - стріляєш». І вони проскочили.
А зі мною залишились дев'ятеро людей. І ми десь чотири з половиною дні не могли вийти - все було перекрито, ми зав'язалися в бій. Потім у нас закінчився боєкомплект. Ми почали переховуватися. Хлопців залишав на годину-дві, а сам йшов шукати хоч якийсь прохід. Якщо десь вийдемо всі - нас одразу помітять. У мене був пістолет, дві обойми - 16 патронів, і дві гранати. Перевагою було те, що я знав територію, та раніше робив невеликі схрони. На щастя, ми повиходили. За півтора дня подолали 110 км. На той час наші вже відійшли на таку дистанцію аж під Сіверськодонецьк.
Я щасливий був, коли вийшов, що людей вивів. Відпочивав я, звісно, недовго. Почав робити переобладнання позицій. Одного дня поступила від комбата команда, що потрібно людей на позиції завести. Завдання було одне - завести людей і вийти. Все чудово, всіх завів. Але за позиціями було заміновано і я вирішив розмінувати. Одразу йшло все добре. Але натрапив на сюрприз: міну закопали, під неї ще поставили детонатор. Сніг підтанув і слідів жодних не було. Але відчуття було, що тут щось є. Так і вийшло, підірвався.
Свідомість я не втратив. Почав знімати з себе джгути, одну ногу затягнув. Не бачив, що там, але розумів, що в мене кровотечі, і потрібно щось робити. На другу в мене вже сил не вистачило. Добре, що неподалік був медик, він надав першу допомогу. Для командування це був шок. І для мене - теж. За всі роки служби найбільше я боявся саме мінно-вибухових уражень. Я не думав, що залишусь без двох ніг.
Потім була евакуація: спочатку Сіверськодонецьк, потім Лисичанськ, далі - Дніпро. У Дніпрі прийшов до тями, відкрив ковдру, подивився: так, ніг немає. Перевірив пахову зону - все добре. Ну, думаю, це найголовніше. А потім мене відправили у Вінницю. І там я уже відчув увесь біль того підриву. Багато різних станів було, я ще місяць в реанімації лежав. Мені операцію раз в три дні робили. Загалом - 27.
- Реабілітація - складний період. Як все відбувалося?
- Лікар казав: «Добре, що ти займався спортом, що у тебе організм витривалий». Тобто організм весь цей час тримався за рахунок м'язів, попередньої спортивної форми. До служби я ще кікбоксингом займався, згодом почав тягати метал. Що тоді мені спорт допоміг, що зараз допомагає.
Також допомагала проходити цей період моя дівчина, тепер уже наречена, - Наталія. Ми познайомилися вже під час мого поранення. Через приблизно три місяці вона приїхала, коли я в Чернівцях лежав у шпиталі. Після того, як мене перевезли до Києва, я кажу їй: «Приїжджай до мене на якийсь час». Не сказав прямо «переїжджай», бо думаю - ще злякається, втече від мене. Але вийшло так, що з того моменту ми почали разом орендувати квартиру й жити разом. Я вже почав відпрошуватись із госпіталю додому, бо, чесно, набридло в лікарняній обстановці. Півтора року лікування - це дуже довго.
- Що було найскладнішим? Все ж вдома є ще й побут.
- Почав пристосовуватися. Спершу їздив на візку - протезів ще не було. Потім пройшов протезування й почав займатися реабілітацією. І, напевно, саме це було найважчим. А побут - то таке вже. Його треба робити. Хочеш ти того чи не хочеш — доводиться. Бо, як я кажу, «каменем» бути не хотів. Не хотів, щоб усе робили за мене.
Я навіть іноді з дівчиною сварився - ще коли був на візку. Їздили разом у магазин, і вона тягнула пакети. Через це ми часто конфліктували, бо я себе почував незручно. Я тоді їй сказав: «Так, зараз ти мене на візку катаєш, а через деякий час - я тебе буду на машині возити». Так воно і вийшло. Вона мені це дуже часто згадує. Зараз я їй не даю пакети тягати - дуже рідко, хіба що якісь легенькі. Але й досі, коли ми приїжджаємо додому, вона вже біжить до багажника, поки я ще не вийшов - усе хапає. І починаються звичні суперечки про це. Зараз я можу вже і пакети тягати, і залізо на тренуваннях.
- Про залізо: коли вдалося повернутися до спорту?
- До фізичних вправ я почав повертатися ще під час лікування. Мені друзі привозили гантелі, спортивні стрічки гумові. Але лікарі забирали, казали, що рано ще. На змагання я перший раз долучився, напевно, місяців через сім лікування. На той час ще стояв апарат Ілізарова, була проблема з правою ногою. Але я вже тоді подав заявку і поїхав у Київ виступати. Правда, тоді взяв лише одну дисципліну - жим штанги лежачи на максимум. Я дуже це любив. І думаю: треба пробувати, а що робити?
На той момент підняв десь 100 кг, і для мене це вже було досягнення. Потім подумав, що міг би і 120, але згадав про рекомендації лікаря. А вже після того познайомився з Федерацією стронгмену України, її президентом Сергієм Конюшком, почесним президентом Василем Вірастюком, керівником донецького осередку Олександром Лашиним.
Одного дня Сергій Конюшок запитав, чи не хотів би я взяти участь у встановленні світового рекорду. Одразу погодився. Але забув про те, що мав їхати на протезування в Естонію. Мав півтора місяця там пробути, але поїхав через три тижні, бо ж встановлення рекорду. Там всі в шоці були.
І все вдалося, хоча хлопці рік тренувалися, я доєднався пізніше. Наша команда встановила світовий рекорд на міжнародному спортивному фестивалі Арнольда Шварценеггера Arnold Classic Europe в Мадриді. Протягли за канат сидячи чотири вантажівки масою 35 тонн на 20 метрів за 30,69 секунди.
Це було дуже потужно, атмосферно. Ми всі після поранення і при цьому світовий рекорд ставимо, до цього ніхто не робив цього. Було розуміння, що це певний приклад. І так зарядився, що вирішив обов'язково продовжувати. Спортом так чи так би займався, навіть для себе, але я зрозумів, що потрібно їздити на такі змагання. Адаптивний спорт - це, в принципі, про те, щоб людина подолала себе, знайшла собі якийсь шлях. Це також і як етап реабілітації, але є багато хлопців, хто залишається. От і мені хочеться виступати на змаганнях, мотивувати хлопців. Зараз я зупинився на пара-джиу-джитсу і адаптивному стронгмені. Хоча я і у волейбол пробував грати, і що я тільки не пробував.
- Ви також розповідаєте про проблеми безбар’єрності міського простору.
- Так, моя знайома - Олеся - запропонувала таку ідею, ми почали знімати відео, у яких прогулюємося містом та розповідаємо про перешкоди. Коли ми почали знімати, я був шокований. Є певні обладнані місця, але це не той відсоток, який повинен бути. Люди дивляться наші відео, підтримують. Плануємо й надалі знімати. Хочемо ще долучити хлопців з іншими пораненнями: незрячих чи на кріслі колісному.
Державні ініціативи з безбар'єрності, які зараз впроваджують, звісно, мають бути. Але я говорю, що безбар'єрність має початися там, де людина цього найбільше потребує - з домівки. Обладнати територію в середмісті - чудова ідея. Але як елементарно людині з Балашівки доїхати до центру? Тому головне, щоб це все не закінчилося на центрі та кількох вулицях Кропивницького. От для того ми й почали знімати, щоб всі дійсно бачили, як воно є. Найвищі бар'єри - у людей в головах. І їх потрібно ламати.
Фото надані Михайлом Дроботенком.
