«Так сльози й лилися, як горох»: що писали у листах остарбайтери з Кіровоградщини

Друга світова війна — це катастрофа глобального масштабу, яка стала одним із найбільших лих, з яких стикалося людство. Мільйони загиблих та поранених, сотні зруйнованих міст і наслідки, що досі актуальні у сучасному світі. Саме тоді людей, які проживали на території сучасної України, насильно відправляли працювати до Німеччини. Це явище отримало назву остарбайтерство.

Що таке остарбайтество

На окупованих Вермахтом територіях існувало таке явище як остарбайтерство. Таким терміном німці позначали людей, яких примусово вивозили працювати до Німеччини. Існувала окрема програма, яка закликала місцевих жителів їхати у цю країну. Проте для Німеччини добровольців було недостатньо, тому явище набуло примусового характеру. У 1942 році людей масово почали вивозити на територію Третього Райху. За різними даними, 2,4 мільйона жителів України стали остарбайтерами.

Майбутні остарбайтери перед відправленням до Німеччини. Фото: Український інститут національної пам'яті.

Очевидно, що серед таких працівників опинилися й уродженці нашої області. Оскільки, наприкінці липня 1941 року сили Вермахту увійшли на територію сучасної Кіровоградщини, а вже 8 серпня німці повністю окупували Кіровоградщину. Станом на 2012 рік повідомлялося про вивезених понад 50 тисяч людей з нашої області.

Листи остарбайтерів з Кіровоградщини

За цей період збереглося багато листів, які остарбайтери писали своїм рідним та знайомим. Деякі з них ми переглянули на електронному ресурсі Державного архіву Кіровоградської області. Один із таких написала жителька колишнього Олександрівського району Оксана Безлюдько.

«Лист пишеться 13 листопада. Мамочко моя рідненька, чого ви за мною так журитися? Так у своїй відкритці до мене жалібно написали, я насилу її прочитала. Так сльози й лилися, як горох. Мамочко моя і Наташенько рідненька, не журіться за мене».

Лист Оксани Безлюдько. Фото: Державний архів Кіровоградської області.

Також тут можна згадати й про лист, відправлений жителькою колишнього Аджамського району, Ніною Коваль. Вона писала своєму брату Петру:

«Петічка, опиши усе, що є у вас у хаті, щоб знала, які у вас безпорядки, щоб я усе знала. Петя, я сильно хочу, щоб ви все описали. Петічка, як мені сильно хочеться вас бачити, що я не можу вам описати. До побачення, мій любий братик. Привіт від мене усім. Петя, я тебе прошу, щоб ти не забував мене. Цілую вас усіх незліченну кількість разів».

Лист Ніни Коваль. Фото: Державний архів Кіровоградської області.

Свого листа відправив і житель Кропивницького (тогочасного Кіровограда) Василь Іваненко. У ньому чоловік написав таке:

«Передаю привітання всій сім'ї, всім рідним, сусідам і всім знайомим. Просто зараз йдуть посилки, постарайтеся передати мені тютюн, бо я не маю що курити. Писав вам син Василь Іваненко».

Лист Василя Іваненка. Фото: Державний архів Кіровоградської області.

Цікавого листа відправив ще один житель колишнього Аджамського району, Микола Коваленко. У якому він писав своєму другу Гриші:

«Вітаю, мій дорогий друже Гриша! Привіт із Берліна. У перших рядках свого короткого листа дозволь побажати тобі всього найкращого в твоєму молодому житті, і провести якнайкраще свої молоді літа».

Лист Миколи Коваленка. Фото: Державний архів Кіровоградської області.

Проте у цього листа є продовження, де Микола Коваленко розповідав про своє перебування у Німеччині:

«Напишу про себе. Знаходжуся наразі у місті Берлін. Працюю на фабриці щодня вісім годин. У неділю вихідний. Годують добре, чотири рази на день. Я тут вдягнений та взутий, тому живу добре. Все добре, одне погано – не вистачає табаку».

Наостанок чоловік передав усім вітання та просив надсилати йому якомога більше листів:

«Гриша, передавай привіт Баркару Семену, Баракару Микиті, Скирді Ніколаю, Двірневій Галині, Любі, Тані і Вері, Курченку Івану, тітці, Маші, Тані і Марусі. З привітом усій колгоспній молоді та колгоспникам. Пишіть до мене листи, пишіть, де хлопці військовополонені та чи отримуєте від них листи. Пишіть, який врожай цього року, які новини у вашому селі. Загалом пишіть усе. З цим до побачення. З привітом і повагою».

Продовження листа Миколи Коваленка. Фото: Державний архів Кіровоградської області.

Проте, за цими словами ховається реальність, у якій перебували остарбайтери у Третьому Рейху. У більшості випадків їм доводилося працювати 12 годин і шість днів на тиждень, при цьому отримуючи всього 30% від звичайної зарплати німців. Велика частина цих коштів йшла на оплату їжі та житла. Деяким остарбайтерам доводилося жити у спеціальних таборах, які знаходилися під охороною. Спроба втечі каралася смертю або ув’язненням у концтаборах.

Очевидно, що про всі ці складності неможливо було написати в умовах тотального контролю. Не існувало такого поняття, як право на таємницю листування. Тому багато деталей з цього періоду залишаються невідомими. Оскільки за будь-яке неправильне слово можна було попрощатися із власним життям.

Що чекало на остарбайтерів, які повертатись до СРСР

Після завершення Другої світової на остарбайтерів чекало нове випробування. Ті, хто повертався до СРСР, мали пройти фільтраційні перевірки, які не завжди мали щасливий фінал. Типову історію того часу мав житель Кіровоградщини Євгеній Авраменко.

Фільтраційна справа   

Чоловік народився 1925 року у місті Олександрія. Отримав сім класів освіти. Починав навчатися у восьмому, але закінчити його чоловіку не вдалося. У своїй автобіографії він пояснив це тим, що потрібно було йти на роботу. Мав професію токаря, проте працював у магазині продавцем.

На початку 1941 року чоловік переїхав до Запоріжжя, де пішов працювати на заводі. Після початку війни Євгеній евакуювався до Таганрогу, до своєї матері. Згодом покинути місто йому з родиною не вдалося. А вже 10 травня 1942 року Євгеній потрапив до Німеччини. Спочатку він два місяці працював у місті Людвіґсгафен, а потім потрапив на завод у Франкенталі, де остарбайтер перебував аж до моменту приходу американських військ.

Остарбайтери на заводі німецького автовиробника Volkswagen. Фото: Reuters.

Цікаво, що після війни у 1945 році, коли чоловік прибув до СРСР, його арештували за крадіжку, яку вчинив його товариш. В автобіографії, яка прикріплена до фільтраційної справи, йдеться, що він нібито достеменно знав про вчинений злочин і не повідомив про це відповідні органи. Також Авраменко згадує, що після повернення почав працювати та жити на острові Хортиця.

В опублікованих фільтраційних справах часто можна побачити, як радянські спецслужби проводили допит колишніх остарбайтерів. За його допомогою перевіряли наявні дані про людину та намагалися отримати додаткові. Таким чином спецслужби перевіряли особу на благонадійність.

Цікаво, що за результатами цієї процедури виявилося, що Євгеній Авраменко став остарбайтером добровільно. Закономірно, що це зізнання в архівному документі виділили червоним кольором. Пояснив чоловік це рішення наступним чином:

«Я виїхав у Німеччину добровільно з огляду на те, що я в місті Таганрог голодував. Не бажаючи прирікати себе на голодне існування, я добровільно виїхав».

Фрагмент допиту з фільтраційної справи Євгенія Авраменка. Фото: Державний архів Кіровоградської області.

У висновку спецслужби СРСР зазначили, що під час спілкування з громадянином Авраменком компромат добути не вдалося і чоловіка взяли на облік.

На перший погляд, може здатися, що колишнім остарбайтерам після повернення до Радянського Союзу більше нічого не загрожувало. Проте існує величезна кількість свідчень, що таких людей у СРСР сприймали не як жертв нацистського режиму, а радше як зрадників країни та комуністичної партії. У них були проблеми з працевлаштуванням, здобуванням освіти, інколи їх виселяли з великих міст за так званий «101-й кілометр».

Наразі у Державному архіві Кіровоградської області зберігається 38 тисяч фільтраційних справ остарбайтерів. Лише 16 тисяч з них викладені на електронних ресурсах. Проте, багато справ уродженців нашої області залишаються малодослідженими.

Цим людям не пощастило опинитися у центрі подій. Спочатку їм довелося примусово працювали на нацистську Німеччину. А після війни, вони поверталися додому у країну, яка сприймала їх за зрадників. Бо радянській репресивній машині було байдуже, хто є наступною жертвою. Якщо ти не відповідав ідеалам партії, від тебе позбувалися.