Українська біжутерія на Кіровоградщині: як олександрійська майстриня відроджує традиції

Україна вже не одне століття страждає від російського імперіалізму. Тривалий проміжок часу наша культура, традиції та мова вважалися чимось другорядним. Натомість наші сусіди неодноразово заявляли про неймовірну “унікальність” власної культури та нав’язували цю думку нашому народу. Це стосується і старовинної української біжутерії. Подібні прикраси мають глибоку історію та неймовірний символізм у нашій культурі.

Такі вироби дуже давно з'явилися на теренах нашої країни. До кінця X століття у більшості випадків подібні прикраси потрапляли до Русі з далеких країн, але саме після цього періоду на сучасних територіях України зародилося склоробство, що створило можливість самостійно займатися виготовленням біжутерії. Дане мистецтво поступово проникало у всі сфери життя українців. Спочатку воно проявилося саме в релігійних ритуалах, оскільки господині такими виробами прикрашали святкові рушники. Згодом ці прикраси стали повноцінною частиною культури українського народу.

А вже у XIX та в першій половині XX століття з’явилися прикраси, вироблені з бісеру. Серед них були силянки, ґердани та багато інших, вже забутих прикрас. Від середини XX століття це мистецтво почало переживати занепад. Проте часи змінюються, а національна пам’ять поступово відновлюється.

Фото: Ольга Богданець. Силянка 

Силянки, або плетінки, — рівні смужки з бісеру, які зав’язують ззаду на шиї. Назва походить від способу виготовлення таких прикрас (“силяння” — спосіб нанизування бісеру на нитку). Неширокі (два-три сантиметри) силянки жінки носили щодня як оберіг (сила силянки як оберега завжди визначалася орнаментом). Для більшої сили оберега гуцули, наприклад, бісерну стрічку із захисним орнаментом нашивали на червону смужку полотна. Натомість же ґердани – це шийна бісерна прикраса у вигляді вузької стрічки, виготовленої з різноколірних намистин, нанизаних на нитяну, чи волосяну основу, що утворюють строкатий геометричний, а часом рослинний орнамент.
 
Фото: ВСВІТІ. Ґердани.

На Кіровоградщині цей вид мистецтва також поступово відроджується. Для того, щоб розповісти про особливості майже забутої традиції, журналіст CBN поговорив із майстринею з Олександрії – Валентиною Голуб.

«Я пішла на пенсію і потім почала займатися бісером. Колись пробувала вишивку нитками й щось мені це не сподобалася. Почала вишивати бісером, і так з’явилася наша дружба. Спочатку я створювала картини, потім вони розлетілися за кордоном, а вже згодом я дізналася про старовинні намиста, які колись вдягали українські дівчата, і мені це просто сподобалося. Я почала робити ґердани, силянки, коралі. З бісером я товаришую вже 10 років», – розповіла майстриня.

Валентина Голуб

Для того, щоб у чомусь здобути майстерність, необхідно пробувати, інколи помилятися та починати з початку, так було і у Валентини:

«Спочатку не виходило, розпускалося, робила знову. Ну і сподобалося мені робити ці прикраси. Їх виготовляти треба з настроєм, щоб передавати людині позитив. В процесі виготовлення прикраси я уявляю дівчину чи жінку, яка із задоволенням носить цю роботу».

Також майстриня згадала слова однієї з найвідоміших українських художниць двадцятого століття, які стосуються саме українських народних прикрас:

«Мені дуже подобається, що казала наша українська художниця Марія Приймаченко: “Намисто для українки – це мовчазний свідок її радощів і горя, її щоденного буття і святкових днів”, саме тому мені дуже подобається це робити для людей».

Так ми можемо зрозуміти, що українські народні прикраси приховують у собі щось набагато більше. Для минулих поколінь ці вироби були обов’язковою частиною будь-якого вбрання, а також їх використовували для демонстрації свого соціального статусу. Натомість Валентина вкладає у свої роботи власні ідеї. Також майстриня поділилася історією того, як саме її намиста почали набувати популярності:

«Я зробила першу ряднинку і мені Олена Вікторівна з Олександрійського краєзнавчого музею подзвонила і каже: “Красива ряднинка, скільки вона коштує?”. Ну і так багато моїх ряднинок почали замовляти».

Для читачів слово “ряднинка” може видатися доволі знайомим, в українській культурі існує ткане полотно, яка має назву “ряднина”, і кожен з нас хоча б раз у житті бачив подібний килимок. Характерною його особливістю є чергування тоненьких смужок певного кольору. Саме за подібною концепцією існує і браслет “ряднинка”.

Фото: Олександрійського міського музейного центру. Ряднинки виготовлені Валентиною Голуб.

Валентина говорить, що майстерні як такої у неї немає. Натомість є стіл, комп’ютер, тканина, на якій мисткиня створює свої роботи, а також спеціальна дошка для виготовлення коралів. Також майстриня розповіла, як їй вдалося організувати свою першу виставку, яка відбулася у стінах Олександрійського краєзнавчого музею, а також поділилася планами на майбутнє:

«Два роки тому я захотіла, щоб на красу моїх робіт подивилися люди, і я пішла в музей і дівчатка з великим задоволенням відгукнулися на моє прохання, і я зробила виставку. Вона налічувала понад 50 робіт, серед яких були ґердани, повітряні намиста, чоловічі краватки, підвіски для ключів та в автомобіль, чокери та силянки. Якщо все вийде, то друга виставка буде під Новий рік. Її я хочу зробити тільки з чокерів та силянок із напівдорогоцінних камінців - коралових».

Коралі — це намисто із привізних коралових намистинок у вигляді циліндриків, або барилець, нанизаних на нитку. Кількість ниток може бути від однієї до понад двадцяти п’яти. Кожна нитка зветься «разок». Червоні коралі є традиційним елементом національного одягу українців. Коралі були не лише прикрасою, але й оберегом здоров’я і краси.

Фото: Ірина Ляночко. Коралі.

Майстриня також згадувала про таку прикрасу як повітряне намисто. Воно є традиційною українською прикрасою, яка складається з великої кількості дрібних бісеринок, нанизаних на кілька рядів ниток. Таким чином створюється ефект об'ємності та легкості, через що намисто схоже ніби на хмаринку. Зазвичай така прикраса виготовляється у різних кольорах, інколи додаючи металеві або скляні елементи, щоб створити складні візерунки або кольорові градієнти.

Фото: Валентина Голуб.

Продовжуючи розповідь про олександрійську майстриню, варто згадати, що її вироби доповнили цьогоріч липневу виставку в рамках проєкту «Кохання перемагає». Цей проєкт зародився у 2014 році. Ініціативу започаткувала волонтерка Олена Ярошенко. У різних куточках України вона організовувала військовим весілля, іноді це траплялося навіть на лінії фронту. У рамках цього проєкту олександрійська майстриня виготовила чокер та браслет-ряднинки, які зможе одягнути наречена. Також багато зі своїх намист майстриня продавала на аукціонах, а отримані кошти перераховувала на потреби ЗСУ.

В умовах сьогодення багато українців зіштовхуються з почуттям спустошення. Повномасштабне вторгнення рф на територію України незворотно вплинуло на кожного з нас. Буденні проблеми втратили свою колишню вагу. У світлі цього майстриня розповіла, як війна впливає на її творчість:

«Важко буває коли, наприклад, сирени, прильот, немає настрою хочеться зробити, але не йде. Не проходить як ти хочеш робота. Тоді перемагаєш оце, і стає нормально. А про буденне, коли я бачу бісер, забуваю, воно чомусь відходить і я починаю робити».

У роботі кожного митця є радісні моменти заради яких вони готові продовжувати займатися своєю діяльністю. Для когось важливий результат, хтось насолоджується процесом. Валентина говорить, що один з найприємніших моментів - коли пишуть відгуки щодо її прикрас після отримання замовниками.

Багато разів кожен з нас чув думку про те, що на кожен товар завжди знайдеться свій покупець. Тож Валентина розповіла, які саме люди замовляють її прикраси:

«У мене різні клієнти, наприклад: молода дівчина з Києво-Печерської лаври, вона у мене неодноразово замовляє те, що їй подобається. Ще люди старшого віку пишуть відгуки, що хотіли б замовити. Також я спілкувалася із жінкою, яка живе в Канаді, вона сама українка. Вона неодноразово купувала у мене прикраси. Клієнтка казала, що надіваючи прикрасу, її дуже тягне до України, згадується дім, рідня. З багатьма, кому я відсилаю прикраси, ми так переписуємося. Тих, хто за кордоном, ці вироби повертають додому, до рідного краю».

Займатися творчістю – це складний шлях спроб, помилок та невдач, проте не варто це полишати. Скільки разів у житті ви відмовляли собі у можливості почати малювати, танцювати, майструвати? Скільки разів ви собі говорили, що таке не для вас, що немає необхідного приладдя, що часу на це не вистачає? На прикладі Валентини Голуб прослідковується проста істина: хочеш чогось - здобувай, бажаєш чогось навчитися - завжди знайдеться шлях, головне мати бажання.

Українська культура – це благодатний ґрунт, на якому зростають унікальні та неперевершені майстри своєї справи. В умовах сьогодення нам потрібні митці, які відновлять наші старовинні традиції, а також принесуть інновації у світ мистецтва. Навіть якщо у вас немає мети зробити щось епохальне - просто насолоджуйтеся процесом.