Від бойового медика до ферми з перепілками: нове життя бійця ССО з Кропивницького
Ще два роки тому він рятував побратимів під ворожими обстрілами, а нині ростить перепілок і будує власний бренд. Історія бойового медика Ігоря Мамчика з Кропивницького - приклад того, як демобілізовані військові знаходять нові сенси у мирному житті.
У 8 полк Сил спеціальних операцій Ігор Мамчик потрапив буквально за кілька днів після повномасштабного вторгнення. На посаді бойового медика він пройшов Київщину, Луганщину, Бахмут, отримав поранення й після тривалого лікування був змушений залишити службу.
Від фронту до власної ферми
– Я з Кропивницького, там минули дитинство і юність, – розповідає Ігор. – Навчався на інженера-зварювальника, але на другому курсі пішов служити контрактником у 3-й полк СпП. То було моє перше знайомство з силами спецпризначення. Після звільнення завершив навчання, додатково отримав диплом магістра з адміністративного менеджменту. Завдяки знанню англійської та французької мов працював в IT-компанії, мав власну справу з доставки товарів з-за кордону.
– І навіть тоді, паралельно з роботою і родиною, ви їздили на фронт у складі «Госпітальєрів»?
– Тоді тривала війна, яку називали АТО, і я не міг залишатися осторонь. Тому протягом двох років виїжджав на ротації з добровольцями-медиками Яни Зінкевич «Госпітальєрів», у середньому по два тижні до підрозділів на передовій. Потім повертався і знову жив звичайним життям у місті.
– Які враження від ротацій?
– Якось сидів у кавʼярні, дивився на цивільних. Згадав ротацію у Широкиному і свої думки: якщо повернуся живим, точно зможу виконати все задумане в мирному житті. Тоді під Широкиним стояли підрозділи регулярної армії, а також 8-й батальйон Української добровольчої армії, рота Ведмеді, до якої і були відряджені «Госпітальєри». Був вражений, наскільки самовіддано борються добровольці. Які вони зухвалі, ідейно натхненні люди, яке в них міцне братерство, хоча всі мають різні життєві історії. Коли інші підрозділи виконували перемир'я та бодай формально дотримувалися домовленостей, добровольці продовжували нищити ворога. За тодішніх військових реалій такі підрозділи подекуди юридично прирівнювались до статусу «незаконних збройних формувань». Через це виникало чимало питань, коли хтось із хлопців потрапляв із пораненням до шпиталю. У 2019-му році бойова активність зменшилася, фронт стабілізувався. Але і в цих умовах у нас, медиків, роботи вистачало.
– Як вдавалося поєднувати роботу та виїзди на передову?
– Брав відпустку за свій рахунок, власним коштом заправляв «медевак». Іноді навіть батьки допомагали з квитками на потяг для мене та побратима. А потім десь із півроку розгрібався з боргами. Служба добровольцем невдячна і в фінансовому, і в юридичному плані. Ти – особа без статусу. Але на війні добровольці мають повагу – військові дивляться не на статус, а що ти з себе представляєш. Людські та професійні якості, відданість спільній справі.
– Коли зрозуміли, що пішла реальна війна на знищення?
– Ще зі школи добре розумів, хто такі московити. Разом зі старшим братом виходили на помаранчевий майдан у Кропивницькому, а згодом їздив в Київ на Революцію Гідності. В осередку «Свободи» мене з однолітками називали «ровесники незалежності». Згадую 2009 рік, мені 18. Поїхали в Холодний Яр на вшанування памʼяті героїв визвольної боротьби часів Першої світової війни та Холодноярської республіки, українських отаманів тих часів. Нас вважали «радикалами», «націоналістами». Нині приємно бачити еволюцію суспільства, як моя позиція стала загальноприйнятою для цілої країни.
– Як це сприймала родина?
– Вони розуміли, що я все одно буду допомагати війську. Переживали, але з часом звикли до виїздів на схід. Не памʼятаю випадків, щоб хтось намагався відмовити. У тривожні місяці перед повномасштабкою вирішив, що у разі вторгнення долучуся до ЗСУ. Після цього стало радісно (як би це дивно не звучало) – від упевненості в гідному виборі. Зранку 25 лютого 2022-го черга до львівського ТЦК була на пів вулиці. Вистояв, а потрапивши всередину, мав пропозиції в різні підрозділи, переважно ДШВ. Випадково зустрів знайомого з 8 полку ССО. Запросив до себе. Я ще обирав між «трійкою» та «вісімкою», бо ж полки рівноцінні за завданнями. Але врешті до Хмельницького було ближче їхати. Відтоді жодного дня про свій вибір не шкодував.
– Лютий-березень 2022 року, події розвиваються стрімко…
– Після зарахування в підрозділ одразу відбувся розподіл по групах. Нас відправили на Київщину, стримувати наступ ворога під Мощуном. Фактично тоді відбувалося злагодження нашої групи, початок розуміння завдань і функцій одне одного.
Після звільнення Київщини пройшов навчання в центрі ССО на бойового медика. Далі була Луганщина, бої на лисичанському напрямку. Виконували притаманні Силам спеціальних операцій завдання. Серед іншого, виявили ворожий «Сонцепьок» та передали координати дружнім підрозділам на його ураження. Під час ротації успішно ліквідували бензовоз, знищували важку техніку, групи ворожої піхоти.
Випадково зустрів земляка з Кропивницького, командира роти 57 бригади. Його слова про дії ССО на Луганщині і досі в пам'яті: «Завдяки вам тримається фронт». Надихає, коли побратими з інших родів військ так високо оцінюють нашу роботу. Далі брав участь у заходах для стримування ворога на Сумщині, а в Бахмуті, серед іншого, виконували завдання з утримання греблі. Тоді ж зазнав поранення, коли снаряд влучив у наш будинок. Добре, що знаходилися з побратимами за стіною в коридорчику, що і врятувало життя. Після відновлення повернувся до служби.
– Ви – бойовий медик. Які ситуації згадуються найчастіше?
– Після повернення із зони виконання завдань аналізую свої дії та раджуся із побратимами, що можна було б зробити краще, а де, можливо, не варто було ризикувати. Із сумом в очах згадую тих, кому не судилося вціліти. Бойовий медик є людиною, на кого покладається група. Кого шанують услід за командиром, його заступником та радистом. Тобі раді допомогти, проконсультувати, підвищити фах. Відповідно, і ти бажаєш розвиватися, бо за новими знаннями стоять збережені життя і довіра побратимів.
– Як отримали поранення, після якого довелося піти з війська?
– Був у складі групи, коли проводили операцію на ворожій території, на одній із залізничних станцій біля Горлівки. Через танковий обстріл було багато поранених, якось нарахував, що надав допомогу, у тому числі і незначну, вісьмом бійцям. Зачепило уламком і мене, але швидко оцінивши, що поранення незначне і можу продовжити виконання операції, надав із побратимом із іноземного легіону ГУР допомогу командиру підгрупи. Під обстрілом донесли його до точки збору. Потрібно було терміново евакуюватися, побратим зупинив піхотну МТЛБ. Закинули в неї зброю, медичний рюкзак, затягнули контуженого та дезорієнтованого бійця з іншої групи, стан якого треба було контролювати. Нас довезли до Торецька, згодом до наступного пункту евакуації.
– Важко далося рішення залишити службу?
– Мав уламкове поранення грудної клітини, акубаротравму, вибухову травму ока. Лікування тривале. Попри всі недоліки системи, лікарі працювали на найвищому рівні. Мав все необхідне забезпечення від підрозділу. Вже у шпиталі наслухався історій від бійців здебільшого піхотних підрозділів про проблеми у підготовці документів та грошових виплат. На щастя, у ССО таких проблем не зустрічав, і в процесі відновлення почувався впевнено. Коли всі внутрішні підрозділи полку працюють як єдиний механізм, тоді кожен боєць відчуває себе захищеним.
– Саме в шпиталі ви познайомилися з майбутньою дружиною.
– Після поранення записував відео із вдячністю французьким волонтерам, які подарували рюкзак бойового медика. Щоб перевірити граматику, знайшов на дошці оголошень викладачку французької. Дізнавшись, що я бойовий медик, дівчина від грошей відмовилась. Відповідала чемно, запитувала про здоров'я. Аби фінансово посприяти її викладацькій роботі, напросився на урок французької. Хотів розрахуватися, але у відповідь почув, що перший урок – безкоштовний. І тут промах (сміється). Через переведення до іншого шпиталю з другим уроком не склалося. Але продовжилось тепле і приємне спілкування, закохалися, а згодом і зустрілися.
– Як виглядали перші дні після демобілізації?
– Найважче було звикати до гучних, раптових звуків. Під час прибуття вагону метро затуляв вуха. Водії, що сигналять з першої ліпшої причини – дратують. Це «оголений нерв», який загоюється десь півроку, коли перестаєш все так гостро сприймати. Завдяки вчасній діагностиці вдалося виявити проблеми з зором. Численні вибухи спричиняють розриви тонких судинних структур, тому кожному раджу після ротацій пройти обстеження у окуліста. Очі і досі не сприймають яскраве денне світло, особливо влітку. Користуюся затемненими окулярами. Серце раділо можливості бути з новоствореною сімʼєю. Одразу купа справ – день розписаний. Це затягує і не залишає часу для зайвих думок.
– Власний бізнес розпочали на гроші з бойових виплат?
– Улітку 2022-го під час короткої перерви між ротаціями вирішив: війна не має зупиняти мрію про власну ферму. Так з’явився задум вирощувати перепелів і перші інвестиції в обладнання були з грошового забезпечення від ЗСУ. Тоді ніяких прогнозів не робив. Якщо все буде гаразд і вцілію на війні, то коли звільнюсь – матиму хороший старт.
– Чому з IT та логістичного бізнесу перейшли у фермерство? І чому саме перепели?
– У Франції та Німеччині, де стажувався студентом та жив у фермерських родинах, був вражений, що їхні ферми засновані у XIX столітті. Це нереальна історія для України, де з кожною новою війною сімейні господарства руйнували та розграбовували. Саме так трапилося під час колективізації з моїм прадідом Федором. Комуністи забрали господарство, а він із сімʼєю був змушений поїхати на Донбас, працювати на шахті. Своїм завданням вважаю відродження сімейного фермерства в Україні. Чому перепели? Їхнім розведенням із допомогою батьків займався ще в шкільні роки. Мав із пів сотні штук. Цей птах мені близький та зрозумілий, має дієтичне та високоякісне м'ясо.
– Хто був поруч у непростий час становлення бізнесу?
– Родина, за що їй вдячний. А ще, іноді допомога приходить, звідки її не очікуєш. Ще до повномасштабки домовлявся на Львівщині з власницею однієї з садиб про її купівлю. Пані Вікторія, маючи природнє відчуття вдячності до мене як військового-добровольця, відмовляла всім іншим покупцям. Казала, що чекає Ігоря з війни, і саме йому продасть хату. Так і сталося – нині тут розташована наша перепелина ферма. Є люди, про яких із вдячністю згадуєш навіть через багато років.
– На одній з презентацій програм бізнесу серед ветеранів війни зазначено, що ви також створили органічний комбікорм, займаєтесь садівництвом.
– Майбутнє у ветеранського бізнесу є. Сьогодні працює чимало державних і благодійних програм підтримки, якими варто користуватися: вивчати умови, подаватися, шукати партнерів. Іноді навіть об’єднуватися заради цікавих спільних проєктів. Комбікорм ми створили з бажання мати якісний продукт: адже перепілка вкладає у яйце та м’ясо саме те, чим харчується.
Моє завдання – забезпечити її всіма природними складниками. Завдяки цьому наша продукція безпечна і корисна навіть для найменших – від шести місяців. Паралельно шукаю нові напрями розвитку. На Рівненщині ми заклали фундуковий сад із понад 300 саджанців і вже чекаємо на перші врожаї. У всьому допомагають дружина та батьки, адже це справжній сімейний бізнес.
Важливо, щоб ідея ґрунтувалася не на бажанні швидко заробити, а на справжній мрії. Сьогодні фермерство не приносить великого прибутку. Іноді доводиться ночами підпрацьовувати на виробництві. Та сили розвивати власну справу я черпаю з того ж джерела, що й на фронті, – з відповідальності за життя і за людей поруч. Вірю, що невдовзі вдасться залучити додаткові кошти на сучасне обладнання. Тоді ще більше українців зможуть скуштувати продукцію нашої ферми.
Історія Ігоря Мамчика доводить: навіть після найтяжчих випробувань можна знайти нові сенси, відкрити власну справу й дарувати життя мріям. Для когось боротьба триває на полі бою, для когось – у відродженні українського фермерства, але в обох випадках це боротьба за майбутнє нашої країни.
Якщо ви відчуваєте покликання до служби та готові приєднатися до Сил спеціальних операцій – дізнайтеся більше в «ССО Рекрутинг».
- сайт
- telegram канал
- Телефон: 0800357174
Адреси офісів ССО Рекрутинг:
- Київ, Оболонська набережна, 7, корпус 1;
- Хмельницький, вул. Соборна, 16. ЦНАП;
- Кропивницький, вул. Віктора Чміленка, 53/35;
