Від фронту до подіуму: історія ветерана з Кропивницького

Олександр - військовослужбовець з Кропивницького, який пережив тяжке поранення на фронті та зміг не лише повернутися до життя, а й підкорити нові вершини - подіум, паркет та гори. Він розповів про те, як пройшов реабілітацію, почав займатися танцями, а також про проблеми з інклюзивністю у Кропивницькому. Його історія — про стійкість, підтримку та бажання жити на повну.

— Ви військовий з 2015 року. Як змінилася війна з того часу?

— Дуже багато змінилося. Якщо раніше це були більш локальні сутички, то з 2022 року пішли масштабні наступи, механізовані підрозділи, танкові батальйони. Були прориви по кордонах, по наших лініях оборони на Донбасі. На початку було дуже важко, але ми були готові. Ми знали, що робити, і діяли чітко.

— Як проходила ваша реабілітація після поранення у 2023?

— Після поранення я пройшов передпротезну підготовку: вправи для спини, культі, загальна фізична підготовка. Пів року провів у  кріслі колісному, тому були проблеми зі спиною. Потім я звернувся до фонду Revived Soldiers of Ukraine, який допомагає важкопораненим. Мене відправили до США, де за три місяці мені зробили протез і навчили ним користуватися. Після повернення я ще три місяці займався реабілітацією вже вдома.

— Наскільки вам було складно адаптуватися до життя з протезом?

— Спочатку було важко. Я ходив на протезі лише коли треба було у справах, а вдома пересідав у коляску. Але після того, як я почав займатися танцями, звик до протеза і тепер ношу його цілий день. Дома вже можу пересуватися на одній нозі або на милицях.

— Яке на вашу думку ставлення до ветеранів в Україні?

— На початку нам казали, що ми повинні адаптуватися до суспільства. Зараз уже говорять, що суспільство має адаптуватися до нас. Але не всі до цього готові. Є люди, які розуміють, а є ті, кому байдуже. Взагалі, відношення до військових, на жаль, не завжди позитивне.

— Як ви оцінюєте інклюзивність у США порівняно з Україною?

— Там все ідеально облаштовано: тротуари, дороги, заклади. Навіть у маленьких містах є все для людей з обмеженими можливостями. У нас, на жаль, навіть в обласних лікарнях немає нормальних туалетів для інвалідів. Був випадок, коли я проходив військово-лікарську комісію в обласній лікарні. Там навіть унітаза не було — просто дірка в підлозі. Мені доводилося їхати в McDonald's, щоб скористатися туалетом, а потім повертатися назад.

— Ви спілкувалися з американськими ветеранами?

— Так, я познайомився з ветеранами В'єтнамської війни, а також з тими, хто воював в Іраку та Афганістані. Вони були вражені сучасними методами ведення війни, особливо використанням дронів та РЕБ. Один з них, етнічний українець, народився в США, але його батьки переїхали туди ще в 1930-х. Він розповідав про свої враження від війни у В'єтнамі.

— Як ставитеся до тих, хто намагається уникнути служби?

— Негативно. Кожен чоловік має захищати свою країну. Це обов’язок, а не вибір. Я з дитинства мріяв служити в армії, а потім у військах спецпризначення. І коли потрапив туди, був щасливий.

— Ви згадували про танці, як ви почали ними займатися?

— Коли я лежав у госпіталі, то думав, як буду ходити на протезі. Потім у Львові познайомився з дівчиною, яка займається українськими танцями. Вона запропонувала спробувати танцювати на протезі. Ми разом з хореографинею Роксоляною Маланчук вивчили румбу, танго та вальс. Зараз плануємо продовжити роботу над танго, адаптуючи рухи під мої можливості. Це дійсно дуже хороша реабілітація: не лише фізично, а й морально. Багато хлопців, які пройшли через поранення, хочуть займатися танцями.

— Розкажіть про свою участь в Ukrainian Fashion Week?

— Це сталося завдяки нашому фонду, який співпрацює зі студією Andreas Moskin. Мені подзвонили й запропонували взяти участь, я, звісно, погодився. Це було дуже цікаво! Перший показ був у вересні в Києві, і всі були вражені, сказали, що це був фурор. Потім нас навіть запрошували на телебачення. Нещодавно був ще один показ, але вже з адаптивним одягом — спеціально пошитий для людей з протезами. Ми приїжджали на примірки, одяг був підібраний під нас, з урахуванням протезів рук і ніг.

— Які відчуття були, коли виходили на подіум?

— Я завжди був трохи скромніший, але ще з дитинства спостерігав за модними показами, бо моя тітка була моделлю. Вона брала мене з собою за куліси, і я бачив, як все організовується. Коли ж я сам вийшов на подіум, то це було неймовірно! Я налаштувався, що треба просто йти, дивитися на світло, зупинятися в потрібній точці і повертатися назад. Усе було дуже добре організовано, я бачив багато фото та відео з показу.

— Якими видами спорту ви займаєтесь?

— Я брав участь у змаганнях "Сильні України", які організував Василь Вірастюк. Також займаюся джиу-джитсу, верховою їздою, ходжу в гори. Наприклад, підіймався на гору Маківку та Синячку. Це було справжнє випробування для мене та мого протеза. Кожні 200 метрів я мусив його перевдягати, тому що через жарку погоду культя потіє, і лайнер розповзається. Тому я постійно його коригував. Потім я підіймався на гору Синячку. Це вже був справжній виклик — стіна з каміння, крутий підйом. Висота була близько 1 000 метрів.

Маршрут був складний, але я вибрав саме цей — коротший, хоча був і легший, але довший варіант. Я вирішив, що краще піднятися швидше і спуститися. Дійсно важко ходити, особливо коли ґрунт поганий або багато каміння. Але мені сподобалося, це було круто! Я багато разів падав, коліно було подерте і синє, але все одно дійшов. Найскладніше було спускатися назад.

— Чим плануєте займатися?

— Я хочу подорожувати. Вже побував у багатьох штатах США: Вашингтон, Нью-Йорк, Чикаго, Флорида, Портленд. Але мрію поїхати до Японії, Іспанії, Єгипту. Мені більше подобається активний відпочинок, але, як я на протезі, не так багато куди можу поїхати, і мені важко довго стояти на ногах. Наприклад, в Орландо, в Кореді, я був у Діснейленді — це один із найкращих парків. Територія всіх парків там величезна, навіть більше за Кропивницький. У них є залізниця, канатні дороги між парками, автобуси — інфраструктура дуже розвинута. Також планую продовжувати займатися спортом і брати участь у ветеранських ініціативах.

— Що для вас найважливіше зараз?

— Жити повним життям і не шкодувати про те, що не встиг зробити. Після поранення я зрозумів, що треба пробувати все нове, щоб потім не жалкувати. Якщо раніше я міг відкладати свої мрії, то зараз розумію, що час не чекає. Тому я намагаюся брати від життя максимум.