Від весільного вінка до «коней і баринь»: мисткиня з Олександрії відроджує традиції Кіровоградщини

Тема унікальності є досить делікатною для Кіровоградщини. Багато жителів говорять про нібито «невиразність» нашої області. Таку ситуацію спровокувало багато різних причин, від історичного контексту до загальної байдужості до цього питання. Але з кожним роком ми втрачаємо все більше унікальних деталей про побут та традиції наших предків, які проживали в містах та селах Кіровоградщини. Проте етнографи, активісти та митці нашої області докладають значних зусиль заради збереження унікальності рідного, серед них і мисткиня з Олександрії - Олена Мітюріна.

Олена Мітюріна народилася у селищі Олександрійське (колишнє Димитрове) в атмосфері заводів, кар’єрів та фабрик, у світі, де СРСР індустріалізацією цілеспрямовано знищував маркери української культури. Освіта могла бути відповідною, втім, Олена пішла власним шляхом.

«Тут, у нашому селі, я закінчила школу. Потім у Кропивницькому вступила до педуніверситету й закінчила факультет російської філології, тобто я за фахом російська філологиня. Проте жодного дня я не працювала в школі, тому що бути вчителем літератури, як і вчителем історії, дуже відповідально. Ти фактично формуєш незрілий розум дитини, нав’язуєш те, що тобі написали в книжках. Я у свій час любила читати західну літературу, проте на уроках мені б довелося дітям про російську літературу розповідати те, у що я сама не вірю», - розповіла Олена Мітюріна.

Олена Мітюріна. Фото: Вікторія Пегарькова

Мисткиня не лише відмовилася від нав’язування наративу про велич «загадкової російської культури», а ще й віднайшла в собі ціннісне ставлення до українського. Так будувала і трудову діяльність: після тривалого періоду роботи у вугільній промисловості та заробітках за кордоном, працювала у будинку культури Нової Праги.

«Я пропрацювала там два роки, у будинку культури. Там ми створили музейну кімнату, де зібрали понад 200 різноманітних експонатів і після цього мене запросили працювати в Олександрійський музейний центр, вже два роки, як я тут», - згадує майстриня.

Як зазначає Олена, творчість постійно присутня у її житті. Різноманітні хобі, бажання щось створювати. Матір Олени працювала закрійницею в ательє, тоді творчій дитині вдавалося вигадувати щось з клаптиків і обрізків тканини. Вже дорослою Олена Мітюріна встигла спробувати себе у вишивці, зайнятися фотографією та шити ляльок. Проте найбільш захопливим для неї стало створення весільних віночків:

«Після періоду важких заробітків я повернулася в Україну. Перший рік діяльності "Баби Єльки" (кропивницької етнолабораторії - авт.) припав саме на останній рік мого перебування за кордоном і в той момент я потребувала всього українського, кожного разу з нетерпінням чекала їхньої нової експедиції, фактично вони мене живили і тримали на плаву, їхні знахідки дуже мене надихали. Одного разу вони знайшли вишивку, пташку на чорному фоні, і я просто збільшила цю фотографію, сама собі розробила схему і повторила цю вишивку. Вже потім на одній з експедицій вони знайшли уламки бутоньєрок. Фактично пакетик з весільними прикрасами знаходився у покинутій хатині, і коли я побачила цю історію, з'явилося бажання відтворити цей вінок. Перший вінок у мене не вдався, тому що я нічого про матеріали не знала. Я просто пішла в найближчий магазин, купила там найдешевші матеріали і прикинула, як воно повинно виглядати. Після цього я зрозуміла свої помилки й створила саме ту прикрасу, яка спровокувала певний фурор та згодом відправилась на виставку у Нью-Йорку», - розповідає майстриня.

Копію старовинного вінка, створену Оленою Мітюріною, презентували на культурно-економічному заході в Нью-Йорку. Подія, що тривала з 24 по 26 березня 2023 року, відбулася у сучасному культурному просторі Skylight at Essex Crossing, який розташований в центрі одного з найстаріших районів — Нижньому Іст-Сайді. Віночки Олени Мітюріної зацікавили не тільки українських поціновувачів, а й привернули до себе увагу закордонних покупців.

Фото: Олександрійська міська рада

У багатьох може виникнути думка, що для створення подібної прикраси потрібні важкодоступні та дорогі матеріали, проте це зовсім не відповідає дійсності:

«Взагалі восковий вінок - це така загальна назва. Восковими називають будь-які вінки, зроблені з парафіну, дроту і паперу. Колись їх дійсно робили з воску, але потім з’являлися нові матеріали. От парафін білий, натомість віск жовтий, звичайно, що із білого парафіну виходять кращі віночки. Тому зазвичай я не працюю з воском, він у мене тільки в ролі домішки, коли я виготовляю вінок у старовинному стилі. А матеріали взагалі нескладні, у будь-якій крамниці рукоділля ви знайдете усе необхідне. Дротів я раніше купувала тільки два різновиди, зараз же у мене є довші й коротші, товсті й тонші, усі вони необхідні для виконання різних задач. Також потрібно багато паперу білого, газетного гофрованого, а також не варто забувати і про фольгу. Парафін увесь годиться, натомість віск не будь-який підходить. З пальмового виходять хороші свічки, але на вінок не підходить, оскільки він надто липкий, а це створює багато незручностей».

Вінок у Етнолабораторії Баба Єлька. Фото: Олена Мітюріна

Але, звісно, справа не в матеріалі, головне - майстерність. Олена Мітюріна вирішила її втілювати на роботі та свій досвід передавати далі:

«Я прийшла працювати в музей, це було вже під час повномасштабного вторгнення. Протягом короткого проміжку часу ми створили цей етнографічний проєкт. В нашому музеї, як і в багатьох інших, немає етнографічного відділку. Коли я прийшла в музей, то моєю головною метою було працювати саме в цьому напрямку. Очевидно, що нам необхідна була платформа, де ми могли досліджувати, колекціонувати, опитувати, проводити експедиції і гуртувати навколо цього людей, так і виник етнопроєкт “Вдома”. Його створення припало на початок війни, коли багато хто покинув свою домівку. І я знайома з цим відчуттям, оскільки тривалий проміжок часу я жила далеко від дому. Зараз жити на своїй землі, серед своїх людей - це неймовірна розкіш».

Олександрійщина є однією з найбільш індустріалізованих територій нашої області. Але і тут відроджують традиції, які збереглися у сільській місцевості, розповідає Олена:

«Однією із найцінніших знахідок є наше місцеве печиво “коні й барині”- це традиція випікання і дарування печива у формі коників та баришень, яка була розвинута у нас на святвечір, і це така наша місцева традиція. У Новій Празі вона побутувала до середини 80-х років. Згодом ми про це зняли сюжет та розмістили його на сторінці музею та проєкту “Вдома”. Потім вже детальніше дослідили це питання і згодом ми внесли цю традицію в обласний перелік елементів культурної спадщини».

Фото: етнопроєкт «Вдома»

Тривалий проміжок часу українська культура перебувала під тотальним тиском. Різноманітні заборони, насильницька русифікація, переслідування інтелігенції - радянська влада робила все можливе, щоб позбутися унікальності української нації, та попри все традиції не зникли. Частіше їх зберігають жителі сільської місцевості, але інколи трапляються знахідки і в містах. Про один з таких випадків розповіла Олена:

«Якось після роботи прогулювалася приватним сектором Олександрії, дивлюся - у дворі сидить бабуся, я звернулися до неї, пояснила, хто я, і почала розпитувати, чи довго вона тут живе, що про батьків пам’ятає. Жінка розповіла про те, що у неї був традиційний весільний стрій, який датується 1896 роком, складався він із сорочки, корсетки та фартуха, бабуся віддала це у шкільний музей. І я зрозуміла, що мені неймовірно пощастило, в перший тиждень своєї роботи я знайшла настільки рідкісну знахідку, фактично весільний стрій міста Олександрії».

Фото: етнопроєкт «Вдома»

Кіровоградщина має свої унікальні традиції, які з кожним роком все більше губляться у пам’яті людей. Нашим завдання є збереження неповторності рідного краю. Бо кожен з нас може навіть не розуміти наскільки унікальні страви на зимові свята готує їхня бабуся, або наскільки рідкісна старовинна хустинка зберігається у вас на полиці. Тому досліджуйте традиції рідного краю, розпитуйте своїх дідусів та бабусь про їхнє дитинство, нехай вони у найдрібніших деталях розкажуть вам про ті часи, бо тільки від нас залежить, яким буде культурне обличчя Кіровоградщини.