Вистави у катівні. Режисер Анатолій Левченко про російський полон та порятунок з окупації

Життя митців інколи видається таємничим та трохи неземним. Те, що за лаштунками, завжди трохи примарне та оповите таємницями для тих, хто спостерігає лише підсумок цього процесу. Ніхто не знає, де та межа відчуття повної палітри емоцій, аби захопити глядача чи слухача, та водночас концентрація й сила волі, аби втілити свої ідеї на високому рівні, ретельно та з достойним результатом, який змусить думати, відчувати, памʼятати.

Але як це: показувати крок за кроком свою виставу окупантам, у вʼязниці? Бо вони називають тебе злочинцем. Насправді ж просто хочуть знищити, бо ти - українець. Саме така доля спіткала українського режисера Анатолія Левченка. Митець, який послідовно впроваджував українське мистецтво у репертуар театру в Маріуполі, був змушений пройти через російську вʼязницю, окупацію та довгий шлях до України, втративши здоровʼя, дім, на деякий час - волю, але не силу духу.

Режисер розповів свою історію журналістці CBN. Розмову розпочали все ж з мистецтва і часів до повномасштабного вторгнення.

- З чого почався ваш театр - Перший недержавний театр Маріуполя?

- Знаєте, соцмережі нашого театру нагадують, як років сім тому ми викладали афішу дитячої казки «Коза-Дереза» за мініоперою Лисенка, де написано: «Приходьте подивитися першу українську казку в маріупольському театрі». І люди почали запитувати: як це перша? А отак, люди добрі, це зросійщене місце було. У шапці театру було написано: «Донецький обласний академічний російський драматичний театр». Так історично склалося, і також формально він таку ознаку мав. Згодом мене звідти «пішли», у 2020 році. Але вже у 2019 році я розумів, до чого йдеться, і зробив спробу й одночасно розпочати свій маленький бізнес, і сказати, що якщо ви мене не хочете в державному театрі, значить, я створю свій, у нас вільна країна.

Коли ми розпочали театр Terra Incognita, в нас не було заборони на мови, але в пріоритеті була українська. Ще я хочу підкреслити, що ми - професійний театр, в мене людей без дипломів, або які розпочали театральну освіту, немає в театрі. Це не самодіяльний театр. У нас було в Маріуполі декілька колективів самодіяльних, але вони виконували російською мовою переважно. Ми говорили рідною на серйозні теми, в той час, як в Маріуполі інші російською розважали.

- Виходить, ви взяли на себе таку трошки просвітницьку роль, бо будемо чесними, зібрати зали російською та ще й на розваги було б комерційно вигідніше.

- Звичайно, там майже й не було ніякої комерції. Зала в мене була невеличка, адреса наша була: Проспект Миру, 100. Це поруч з площею Свободи. Немає там тепер ні свободи, ні миру… А у нас там було близько 600 квадратів - цілком пристойно. Зала була на 60 місць. Тобто ми знали, на що йдемо.

Ми грали щотижня три дні: п’ятниця субота та неділя, на це нам нашого глядача улюбленого вистачало. Друга назва нашого театру - «Свій театр для Своїх». Я цього року 30 років як в професії своїй. І я неодноразово чув, що нашу виставу хтось не зрозумів або вона не сподобалася. Як таке визначення, що це погано. Але я говорю, що це - театр для своїх. А хтось «свій» в іншому театрі. Тому так, це така маленька справа, яка дозволяла заробити на місяць на цей театр, щоб він існував. І він приносив мені, акторам і глядачам радість.

- На початку вторгнення рф мала бути прем’єра?

- 25 лютого мала вийти вистава «Чи бачите ви світло в кінці тунелю?» української авторки-драматурга Неди Неждани. П’єса дуже пророча, хоча створена у 2002 році. Це вдруге я вже звертався до цієї п’єси. Вперше ставив у державному театрі. Але там її директор зняв потроху і тому я вирішив її оновити. Чому саме цю? У нас театр філософського спрямування, дещо постмодернового, і ця п’єса дуже вписувалася.

Там дві жінки опиняються зачиненими в морзі. Одна після нічної гулянки, подумали на неї, що вона труп, а друга там працює. Вони абсолютно протилежні за соціальним статусом. І вигадують різне - то ядерну зиму, то бандитів. Ще періодично дзвонить телефон і там говорять щось дивне типу: «Чекайте, ми виїхали».

А більше вони не можуть зв’язатися із зовнішнім світом. Вони думають, що то політичний переворот, потім - що то психологічний експеримент. А потім двері відчиняються й одна жінка каже, що їм тепер дали вибір. «Більше телефон не задзвонить і двері відкриті. Ти можеш йти куди хочеш, і робити що захочеш». Отака п’єса і ми її тоді не зіграли. Але ми зіграли її цьогоріч у квітні вже новим, третім складом виконавців у Національному центрі театрального мистецтва імені Курбаса у Києві.

- Як зібрали цей новий, третій склад?

- Від попереднього складу маріупольського там дві виконавиці, бо так сталося, що наші люди будь-де. Те, що можна робити за допомогою етеру - ми робимо. Наші люди в Канаді, Ірландії, Швейцарії, Німеччині, Литві. Є ще такий підрозділ нашого театру в YouTube - мистецький хаб «Во». Ми там читаємо вже четвертий рік поетів Розстріляного відродження. Теж безоплатно, нас ніхто не спонукав.

Робили це й тоді, коли про цих поетів знали тільки назву. На жаль, зараз і держава, і люди мистецтва читають по команді поезію. Інститут національної книги сказав: «Буде тиждень читання», всі сказали - «Єсть!». Мене дивує, це ж державна установа, там люди гроші державні отримують, тоді чого ж лише тиждень? У мене таке уявлення: якщо ви не можете людей зібрати, то виходьте, самі нам щодня читайте поезію.

Цей проєкт триває, і всі люди наші, які розпорошені по світу, беруть участь. Зараз нас дев'ятеро, я десятий. Решта - це дітки, які навчаються в акторських вишах. Майже всі вони колись давно навчалися в першій театральній школі-студії Маріуполя.

- Ви на початку вторгнення ще лишилися в місті. Рішення таке прийняли, чи обставини так склалися?

- Та ну, яке рішення. У кого не було автівки - вони опинились замкненими у місті. Всі вивозили свої родини, друзів, це правильно. А нас було аж четверо: я, дружина, син, який є невербальним аутистом і мати дружини - майже 92 роки. Тому спочатку я намагався шукати, а потім зрозумів, що не зможемо це організувати. Шукали мікробус, але теж не трапилося. А в середині березня - все, годі було шукати. Я знаю людей, які просто пішки йшли з Маріуполя до Запоріжжя - тиждень, десять днів. Були й ті, що не дійшли. Тому ми потім на певному етапі вирішили, що якось буде.

Потім виникла інша ситуація: попит породжує пропозицію. З’явились люди, так звані перевізники, які на цьому стали просто заробляти. Там теж були проблеми, але якщо мати гроші - то це був варіант. У нас же на той момент були гроші готівкою - незадовго виплатили кошти по інвалідності синові. Але коли ми вже наче налаштувалися - росіяни мене забрали.

Щоб виїхати потрібно було пройти їхню так звану фільтрацію. Це за Маріуполем, селище Мангуш. У той день, коли ми поїхали проходити фільтрацію, ми були шеститисячні десь. Тягли й сина, який має інвалідність. Довелося домовлятися, аби пропустили вперед.

Їм байдуже було, хоч він і не говорить. Аутисти не люблять дотиків, а там взяли його за руку зробити відбитки, він кричати почав, це було жахливо. І я так розумію, що донос на мене був написаний ще до початку вторгнення. Ймовірно, й колегами з минулої роботи. Добра частина з яких потім погодилася на співпрацю з росіянами. Були люди, які мали контакти з «ДНР». Просто так знайти тебе в розбитому місті, якщо не знати все про тебе, твою адресу, то як?

І Фейсбук знали мій. 16-17 травня ми пройшли фільтрацію, я домовився з водієм, дав йому на бензин, а 20-го до мене прийшли. Прям у квартиру.

- Про в’язницю. Ви людина принципова і послідовна у своїх діях. А це та в’язниця, де людей вбивали й катували. Але при цьому ви своїми поглядами не поступилися. Як трималися?

- Я ж не перше інтерв’ю даю і під одним з них у YouTube був коментар на кшталт: «Подивіться на нього, сидить товстий і розповідає, як вони там голодували. Ще й посміхається». Дружина моя звернула на це увагу - говорить: «Так, ти ж і правда не плачеш, не зітхаєш». Відповім без усякої «рисовки» - у мене вже немає чим. Я нормальна людина, інколи хочу поплакати. Але немає чим, все.

А ще мало хто розуміє, що таке, коли дитина з аутизмом. Це щоденна важка справа. Ми живемо в його світі, при тому лише здогадуємося, що то за світ. Будь-що - і крик на всю квартиру. Якщо ремонт у сусідів - ми маємо виїхати за місто або перебратися кудись. Тобто коли ти знаєш, що таке щоденне горе, то інше вже інакше сприймаєш. До того ж наша родина страждала через відсутність їжі, води.

Справжнє горе, яке мене чіпало страшенно - вони не знали, чи живий я, а я не знав, що з ними. Мене забрали, а вдома ні світла, ні води, ні газу, нічого. Немає магазинів, ринків. Єдине, що у дружини залишалося, це якась кількість гривень, яка за місяць стала непотрібною купкою паперу.

А так я притомна людина. Багато читав, багато знав. Тому там була не якась моя позиція, я реаліст. З 2014 року це все з нами поруч. Тому я це все знав і приблизно уявляв, як виглядає. Але трохи помилився в тому сенсі, що це абсолютний 1937 рік. Це катівні за сталінським зразком, це щури, воші. Відсутність їжі, води.

У донецькій тюрмі вода хоч три рази на добу є, а нам привозили зі ставків, з ряскою, з мулом. Мені потім лікарі сказали, що я свої нирки вже не вилікую ніколи. 10 місяців пити це. Ну і друге: мабуть, я пам’ятав, що актор, і щось міг зіграти. Був лиш раз випадок, одна людина це зрозуміла. А ще у мене була якась віра в те, що не може так бути.

Так, це ми кажемо, це фейкові референдуми, фейкові республіки. А тамтешні закони їхні для них діють. Мене взяли саме по «денеерівському» закону, а там є розстріл. І до осені, до тих їхніх псевдореферендумів, у яких вони назвали частину Херсонщини і Запоріжжя росією, дуже і дуже це могло бути. У них розстріл за будь-що. Але тут референдум, як би це не звучало страшно, зіграв на руку - їм довелося переробляти всі справи на шиті за російським законодавством.

- Вас також змусили голосувати?

- Ми вже знали деякий розпорядок. Нас могли вести на прогулянку. Прогулянка - це така ж камера 3 на 4 метри, але замість даху - решітка. Давали їжу. Перловка зварена на воді й все, більш нічого. Собака того їсти не буде. А ти їси, бо більше нічого. Тобто був якийсь графік, але одного дня його порушили - всіх вивели на коридор, повели голосувати. Я намагався там щось сказати. Хоч я розумів, що ось охоронці в коридорі. І я спробував, сказав, що «ДНР» же ж окрема країна, а я іноземець. Я весь час і слідчому говорив про це - я ж іноземець. У мене ні паспорта, нічого немає. Вони сказали, що їм байдуже. Коли нас вже вели коридором я думав: ну от Толя, ну воно ж вже нічого не змінить. Все воно фейкове. Але я поставив «нет». І мені вломили.

Я у двох камерах сидів: одна маленька, в ній по жовтень місяць - з кримінальниками, з трьома вбивцями. А з жовтня по березень я вже сидів на так званому «політичному пості». Це було в підземеллі. Нас було 20 людей в камері. Перший час навіть не вистачало нар, ми спали по черзі. У мене тиск підіймався від того, що більшу частину дня ти або стоїш, або сидиш, прилягти ти не можеш.

Це Донецький слідчий ізолятор. До того була «Ізольда» - Ізоляція №1, от то катівня, там і вбивали, і в мішках місяцями сиділи. А потім величезне СІЗО - стара радянська тюрма на кілька тисяч людей. Там і військові полонені наші деякий час сиділи, ми чули, як їх били.

Восени дружина змогла мені посилку передати. Вона зв’язалася з моїми родичами за кордоном і дуже складним шляхом передала той пакуночок. Особливо цінним був там блок цигарок українських. Хазяїн одного з магазинів в Маріуполі зберігав вдома такі цигарки, для себе. І це треба було бачити, ті сигарети українські мені навіть пропонували обміняти на ковбасу або горілку.

Там же коли приймають, ти все описуєш, що там є, розпаковують, ковбасу й подібне перерізають, щоб не передали якоїсь заборони. У мене проблеми зі сном - дружина барбовал передала. То таке не можна. Листи теж читають. Писали звісно російською, українською лист не дійде. Ну і всі все знають, що у кого там. Дорослі чоловіки ніби, а за солодке билися, якщо комусь щось не так дісталося - у нас там був «общак». Пів кілограма цукерок могли на кілька місяців розтягувати.

- Як вдалося вийти?

- Перша стаття, яка у мене була за «денеерівським» законодавством - це було «разжиганіє національной, релігіозной и прочєй розні». Це на підставі моїх вистав. Але вистави вони знайти не змогли повністю. І от ще на початку, в «Ізольді», я їм по 3-4 години покроково показував вистави. Зачепитися не вийшло.

Потім вони знайшли кілька постів у Фейсбуці. При тому жодної логіки в їхніх діях не було. Вони сказали, що це на підставі моїх дописів з 24 лютого. Але ж я знаю, що мої пости про «путін - козел» були й з 2014 року, і ще й з 2012-го. Я сидів коли, то думав, що ж вони накопають - і розумів, що там можна все, з їхньої думки. А вони сказали, що до 24 лютого не розглядають.

«Марина Максимівна, - кажу слідчій, - от ви мені поясність, я на території «ДНР» скоїв злочин. Але я жив де? В Маріуполі. Маріуполь - Україна». Вона погоджується, але додає, що нас «звільнили». Говорить, що Пушилін видає якийсь наказ і вони сповіщають захоплені території про так зване «звільнення». Я питаю: «Як я тоді потрапив у ДНР і встиг там щось накоїти, якщо був в Україні у цей час?». Вона каже: «Ето нєважно. Согласно с публікаціямі ви разжігалі межнаціональную рознь».

У червні мене перевели з однієї тюрми в іншу, обвинувачення висунули. В кінці серпня підписати дали, що вони мої дописи направляють на експертизу. Потім ще два місяці я чекав. На 14 жовтня мені дають читати ті три папірці. Але за підсумками експертизи мені навішали ще дві справи: «подстрєкатєльство к екстремізму і одобрєніе тєрорізма». Це сукупно так років до 9.

І тут же цей референдум, який відбувся 4 жовтня. Перша стаття, про яку я вже згадував, за законами росії на перший раз ще не кримінальна, а адміністративна. Тобто її мали зняти як кримінальну. А дві ще вони порушили проти мене 14 жовтня, а за їхніми законами 4 жовтня розпочало діяти російське право. А вони ж порушили справи по «денеерівським». І вийшла така колізія. Але в цьому вони ще кілька місяців розбиралися і тільки 9 березня мене випустили. Заборонили покидати територію Маріуполя і потрібно було щопонеділка телефонувати. Підписка «о нєвиєздє і надлежащєм повєдєніі».

І тут я зрозумів, що щось крутять. Пообіцяли надіслати розбиратися до ФСБ росії. Якщо я б десь був пов’язаний з Азовом чи Правим сектором - то ніхто б нічого не розбирався, впаяли б по російським. Трохи спрацювало те, що я медійна персона, був розголос. І проблеми серйозні зі здоров’ям були.

У кінці червня не продовжили підписку про невиїзд, вона закінчилася. Ми з дружиною подумали і розповіли версію, що нам сина треба на реабілітацію везти. Я говорив не про Україну, а що поїдемо до Туреччини, Білорусії, Польщі. І мені таким чином дозволили виїзд.

Ми почали збирати гроші. Шукали контакти по Україні, за кордоном. Знайшли картку українську, на яку акумулювали гроші, потім знайшли канал як перевести їх, через два міста. Це ще окрема історія, курс дуже несправедливий. Але головне було сюди приїхати.

Їхали з дружиною і сином. Тещу я поховав ще 2 квітня 2022 року. На подвір'ї. На газоні під будинком. Нестача харчів, обстріли, вона виснажилась. Слава Богу, що я пам’ятав, де у нас були роботи восени, і де ґрунт м’який. Замотали в ковдру, опустили, сусіди допомогли. І тоді був єдиний раз, коли я заплакав. Всі стоять, прихлопали землю. І я знав якусь молитву. І у цей момент як стартонули російські «гради» - відспівали… Через рік ми її перепоховали.

- Чому обрали Кропивницький для переїзду?

- Коли збирався виїжджати, постало питання - куди? Люди переважно просто не брали мій телефон. Зв’язок російський - «денеерівський». Ви візьмете трубку з російським номером? Виклик йде, і кидають. А говорити можна лише у Вотсап і Телеграм. А зв’язок загалом поганий, то він є, то немає. І тут одного разу беруть трубку. Кажу: «Добрий день, Григорій Миколайович». (Колишній очільник обласного театру ляльок Григорій Педько, - прим. автора).

Розповів йому все, він каже - виїжджай. Але ж через три дні мене тоді заарештували росіяни. А коли вийшов, знову почав телефонувати знайомим. Але йому вже телефонував навмисне, бо ж ми домовлялися. Він каже: «Толя, це вже не смішно, я ще рік тому сказав - приїжджай». Він не просто дав мені місце, не просто роботу. Він і крім мене ще кільком людям з Маріупольського драмтеатру допоміг, прихистив. Він просто підтримав. На жаль, він вже не директор театру - і дуже шкода.

- Що скажете про наш музично-драматичний театр?

- Три десятки років я в професії. Я був і художником-постановником, і режисером-постановником, і завідувачем постановочної частини. Понад 90 вистав. Тобто я можу напевно сказати, що на тому знаюся добре. В країні таких людей десятки два. У вашому театрі не так багато людей зі справжньою хорошою професійною освітою.

А тут багато речей, які не вивчити за підручниками, які передаються тільки з рук в руки. Заочне навчання акторів - це не навчання. Театри, де немає міграції митців, перетворюються на тераріуми однодумців. Ми звикаємо один до одного і перестаємо робити зауваження. А потім перестають робити зауваження місцеві журналісти. І потім ми всі до цього звикаємо. І потім якщо приїжджає стороння людина, приходить на конкурс, говорить, що треба боротися з шароварщиною і таке інше, а потім бере радянський мультфільм «Острів скарбів», перекладає його на українську і робить виставу. Це жахливо. А де сучасна постановка українська, європейська?

Режисери останні - запрошені. Так, вони підписують контракт. Але вони знають, що вони попрацювали, отримали платню і поїхали далі. Контрактна система хороша хіба що як обмін досвідом. Але є розбіжності між постійним і запрошеним режисером.

Ви можете ображатися тільки на себе. Якщо алкоголік не визнає що він хворий - він майже невиліковний. Якщо театр не визнає, що в нього є хвороби - аналогічно. Є певний вік акторів, не у всіх є повноцінна освіта. Це питання не лише диплома. Цей набір проблем схожий у всіх провінційних театрах. Цей закон, в якому все робиться за проведенням конкурсів, і який нібито мав все покращити, призвів до того, що працюють «договорняки». Має бути режисер - головний режисер. Це творча стратегія. І це на кілька років. Ніхто не питає потім після конкурсу - зробив він те, чи ні. Не знаю, чим їм не сподобався Курман, наприклад. Половина його вистав і зараз йдуть.

- Підете на конкурс, якщо оголосять?

- Не знаю. Те, що я читаю і бачу - жоден вітер не буде попутним тому човну, який не знає, куди він пливе.