Як язичницькі традиції стали християнськими та де на Кіровоградщині живуть язичники

Для українців язичництво є забутою релігією. З приходом християнства спогади про тисячолітні традиції предків поступово інтегрувалися у нову релігію. Попри це язичництво досі впливає на наше життя. Величезна кількість українських свят або частково, або абсолютно повністю пов’язані з давніми віруваннями.

Язичництво та християнство

Почнемо з українського свята, яке має глибоке язичницьке коріння – Вербну неділю. Неодмінним атрибутом цієї події є освячення гілочок верби та жартівливе побиття ними. Для наших предків це символізувало родючість та відновлення життя. А напередодні Великодня українці зустрічають Чистий четвер. Саме у цей день віряни повертаються до старовинних обрядів очищення, особливо насичених магічними та давніми ритуальними елементами, а головним символом цього свята є вода та її приховані властивості.

Для язичників Чистий четвер був частиною великого приготування до Великодня. На приготування відводилося шість днів: понеділок — прибирали хату, вівторок — наведення ладу в садибі, середа — приготування святкового одягу, четвер — омовінню тіла, п’ятницю й суботу — випіканню великодніх короваїв та виготовленню писанок, приготуванню крашанок та інших великодніх страв.

Великдень є одним із головних атрибутів сучасних релігійних свят. Величезна кількість людей вважають його повністю канонічним святом в межах християнської віри. Але в цьому й криється основний нюанс. Це свято вже давно є частиною нашої культури, через це ми не помічаємо язичницьких елементів.

Писанка є важливим сакральним символом Великодня, проте ця традиція має неймовірно глибоке коріння. У язичництві яйце уособлювало собою сонце та процес народження нового життя. Також особливої уваги заслуговують пісні-веснянки. Вони є старовинними слов'янськими обрядовими піснями, пов'язаними з початком весни і наближенням весняних польових робіт.

Фото: Баба Єлька. Писанки з Кіровоградщини

Івана Купала - це загалом язичницьке свято, від початку воно мало прославляти слов'янського бога Сонця - Дажбога, а після приходу християнства - три стихії: вогонь, воду та літні трави. У цей день нібито можна було як відігнати злих духів, так і привернути: в обох випадках треба було виконувати всі купальські обряди. Назву утворили від імені язичницького бога земних плодів Купала.

Внаслідок християнізації у святі язичницьке найменування «Купала» поєдналося з християнським «Івана». Ця дата пов’язана з літнім сонцестояння і фактично ділить календарний рік на дві половини. До нього день довшає, після нього - коротшає. Святкування Івана Купала відбувається на вечір неділі, 23 червня і до понеділка, 24 червня.

Фото: Автентична Україна

Українське Різдво має глибоке язичницьке коріння, яке згодом інтегрували в християнські порядки. Але для наших предків це свято мало набагато похмуріше забарвлення, оскільки ця традиція безпосередньо пов’язана із зимовим сонцестояння. Символізм полягав у тому, що до моменту настання цієї святкової дати світловий день неухильно коротшає, а на момент святкування спостерігається найдовша ніч.

Хтось може сказати, що язичницький варіант кардинально відрізняється від того Різдва, яке ми усі знаємо, проте ідея нового початку їх об’єднує. Після найтемнішої ночі світ перероджується, наповнюючись світлом та теплом. Для язичників це виражалося у збільшенні світлового дня і поступовому наближенні весни, для християн же цей день ознаменовує прихід Ісуса Христа у світ смертних, що ознаменувало новий початок.

Багато сучасних різдвяних обрядів і звичаїв беруть свій початок із дохристиянських часів, коли наші предки поклонялися божествам, які уособлювали собою різноманітні природні явища. Прикладом є традиція прикрашення святкової ялинки. Наші предки вважали, що у гілках цього дерева мешкають духи, тому для того, щоб задобрити їх, люди залишали на дереві символічні пожертви. Зараз для нас ялинка асоціюється зі святковим настроєм, подарунками та сімейним застіллям.

Весь цикл зимовий свят приховує в собі традиції з глибоким корінням. Колядки та щедрівки у наших предків концентрувалися навколо теми природи та буденного щастя. Насамперед колядки – це величальні календарно-обрядові пісні зимового циклу свят, переважно у слов'янських народів. Первісно колядки супроводжували язичницькі обряди, дуже стійкими виявились обряди Коляди, пов'язані з ушануванням новонародженого сонця, культом предків.

Щедрівки - величальні українські народні обрядові пісні, що виконують під Новий рік, тобто у Щедрий Вечір. Відповідно до різдвяно-новорічних звичаїв, щедрівки, як і колядки, величають господаря та його родину.

Фото: Галина Кучманич

Язичництво у сучасності

Досліджуючи традиції українського народу, дізнаємося, що факт впливу язичництва на культурно-обрядові звичаї є беззаперечним. Попри це, нібито можна заявити, що традиції залишилися, але ця старовинна релігія давно вже пішла у небуття. Але цьому можна заперечити, оскільки на ґрунті старої віри проросла нова - неоязичництво, і одна із течій цього явища міцно закріпилася саме у нашій області.

Неоязичництво — це сучасний релігійний рух, який відроджує та переосмислює давні язичницькі вірування, обряди та традиції. Цей рух з'явився у XX столітті і набув популярності у відповідь на індустріалізацію та глобалізацію, як спроба повернутися до природного способу життя та гармонії з природою.

Частина неоязичництва - українське рідновірство, його можна схарактеризувати як релігійний рух, зорієнтований на відродження, реконструкцію або створення етнонаціонального світогляду, світосприйняття та релігійних вірувань. При цьому вірування та обряди українських рідновірів можуть як наслідувати автентичне віросповідання, так і значно відрізнятись від нього. На Кіровоградщині громада рідновірів офіційно зареєстрована у списку релігійних організацій міста Олександрії.

Неоязичництво на Кіровоградщині

Ця неоязичницька спільнота має назву Рідна Українська Національна Віра (РУНВіра). Головним богом у цій релігійній течії є Дажбог. За думкою її прихильників, вона відтворює національні особливості українського народу, як, наприклад, юдаїзм — єврейського чи синтоїзм — японського.

Також в селі Олександрівка, Олександрійського району є храм РУНвіри. Споруда зведена з цегли і всією своєю атрибутикою заявляє про свою приналежність до цього вірування. Внутрішній простір цієї будівлі поєднує в собі елементи сучасної та минулої епохи української культури.

Фото: Олександр Білик, CBN.

Журналіст CBN поговорив зі сповідником РУНвіри з Кіровоградщини Назаром Брухальом. Він розповів про діяльність організації:

«У нас є календар РУНвіський називається “колодар”. Почнімо з найбільших свят це є Новий рік, Великдень, Купала. Особливо треба розуміти, що є рівнодення весняне, літне, осіннє і зимове. Тобто почнемо, наприклад із зимового – Різдво, беремо весняне рівнодення – Новий рік, літнє – Купала, тепер осіннє - це День Обжинки, це саме такі по природному плану. Звичайно, і день народження Шевченка, Лесі Українки, день народження і день смерті Лева Силенка, Свято весни – 2 травня. Якщо подивитися наш “колодар”, то він пов'язаний з природою та Україною».

У цій релігії поєднуються різноманітні елементи. Починаючи від давніх язичницьких свят, закінчуючи вшануванням пам’яті видатних українських митців. Проте серед перелічених святкових днів зустрічаються й такі, що вже вийшли із загальноукраїнського календаря, такими є Обжинки. Це свято відзначають 28 серпня - у день, коли закінчуються жнива. І саме тоді, коли дожинали останню ниву, женці ходять по полю, збирають колоски, плетуть спільний вінок чи «квітку» (залежно від регіону) з того колосся і співають пісні. Сплетений з останніх колосків вінок накладали на голову найкращій жниці і, співаючи обрядових пісень, ішли з поля до подвір'я господаря. Він зустрічає женців із хлібом-сіллю, а потім запрошує до хати й частує обідом.

У розмові Назар Брухаль також згадав, що їхня організація відзначає день народження та день смерті Лева Силенка. Для широкого загалу ця постать є маловідомою, проте для сповідників РУНвіри він фактично є пророком. Саме на його честь пророка в селі Олександрівка побудували храм. Місце для будівництва обрали не випадково, оскільки саме тут стояв будинок, в якому народився цей релігійний діяч.

Під час нашої розмови з Назаром Брухальом порушили питання релігійної терпимості. Сповідник РУНвіри зазначив, що для їхньої організації немає жодного значення, в яке божество вірить та чи інша люди, головне, щоб людина працювала на благо України та українського народу.

«Зараз війна, тому активні РУНвісти або воюють, або волонтерять. І це, можу сказати, від Закарпаття і аж до Півдня і Сходу. Наприклад, далеко не кожна громада проводить службу божу, але там цим займаються старші люди, а молодь воює, волонтерить, так само я це бачу в Луцьку, в Києві. Як людина може себе називати РУНвістом, патріотом, націоналістом і не воювати або так чи інакше не допомагати фронту — це просто нонсенс. Ну якщо, наприклад, я не воюю, то я волонтерю».

Сповідники РУНвіри говорять, що переплітають минуле та теперішнє нашого народу, опікуючись реконструкцією давніх язичницьких традицій, додаючи до них сучасний український контекст.

Культура українського народу є багатогранною. Тому зовсім не дивно, що вона ховає в собі стільки унікальних секретів. Навіть традиційні колядки у кожному регіоні України відрізняються змістом, настроєм та навіть самою культурою колядування. Але, хоч є певні відмінності, і ми навіть можемо сповідувати різні релігії, але усі ми єдині. Поєднуючи давні традиції та новаторські звичаї ми утворюємо незламне українське суспільство, яке досліджує чуже і не цурається свого.