«Заради кожного життя!»: кропивничанка-госпітальєрка про роботу медиків на фронті

Госпітальєри — український волонтерський медичний батальйон, який бере участь у російсько-українській війні на Донеччині з 2014 року. Займається наданням першої медичної, домедичної допомоги та евакуацією поранених українських воїнів з найгарячіших ділянок фронту. Гасло — «Заради кожного життя!».

Кропивничанка Марія Корольова приєдналася до добровольчого медичного батальйону у 2022 році. Марія навчалася у Кіровоградському медичному фаховому коледжі імені Мухіна. Зараз працює у міській лікарні швидкої медичної допомоги № 4 у Кропивницькому, медсестрою в реанімації. Також продовжує навчання у Донецькому національному медичному університеті на третьому курсі, планує бути анестезіологом.

У лікарні дівчина працює четвертий рік. Але з початком повномасштабного вторгнення росії вирішила долучитися до медбатальйону, про роботу якого розповіла CBN.

- Чому вирішили долучитися до батальйону Госпітальєри?

- У 2022 році, мабуть, усі хотіли якимось чином допомагати армії. Пов’язати себе з цим та бути корисними. Спершу я розуміла, що це імпульсивне рішення і психологічно до того всього я готова не була. А ще так складалося, що більшість мого оточення була пов’язана із війною.

У мене є друг, який проводить курси домедичної допомоги. Він хірург, і я йому розповіла, що хочу допомагати та бути корисною в такий складний час. І запитала його, як краще це зробити, чи мобілізуватися самостійно, чи приєднатися до якогось батальйону. Тоді друг мені розповів про Госпітальєрів.

Умови мене влаштовували. Особливо те, що ти самостійно можеш обирати час ротації, напрямок, де ти будеш працювати, вибираєш завдання. І тоді я подала заявку, її швидко прийняли. Мені зателефонували, назвали дату, коли саме прийти, так і почалася моя діяльність у Госпітальєрах - з липня минулого року.

Потім дуже вмотивувало, що там є люди, які починали ще в 2014 році, але вогник і бажання навчити не згасли. Всі стають тобі братством і родиною, що також підкуповує.

- Розкажіть, як загалом працює батальйон?

- Госпітальєри - це благодійний добровольчий медичний батальйон. Там усі є добровольцями, і відповідно за роботу, яку робимо, зарплати не отримуємо. Ми можемо обирати напрямок, за яким працюватимемо, і формується команда. Нас забезпечують усіма «розхідниками», потрібними для роботи. Якщо ти розумієш, що тебе відправляють у гарячу точку, то ти може від цього відмовитися.

Але найчастіше екіпажі-медеваки можуть співпрацювати з якоюсь бригадою, як підсилення. Я надаю перевагу роботі на стабілізаційних пунктах – це одна із ланок евакуації, де працюють безпосередньо лікарі-анестезіологи, хірурги.

- Скільки людей у батальйоні?

- У батальйоні понад півтори тисячі людей, але скільки з них працюють на постійній основі, точно сказати не можу. Є близько двохсот екіпажів, є ті, хто без екіпажів, і коли вони їдуть, то тоді формують нові екіпажі спеціально під виїзд. Але народу багато і постійно хтось новий додається.

- Куди й коли була ваша перша поїздка?

- Перша поїздка була у серпні - евакуаційний автобус «Австрійка», на два тижні. (на честь кропивничанки Наталії Фраушер, яка мала позивний Австрійка, назвали евакуаційний автобус. Наталія працювала лікарем-стоматологом. У квітні 2022 року приєдналася до медичного батальйону Госпітальєри. Загинула 26 червня 2022 під час евакуації поранених військових., - авт.). Тоді сформували екіпаж із новачків. Ми добре попрацювати, евакуювали поранених з багатьох точок.

- Тобто ви перевозили поранених до лікарень?

- Були точки, на які нам привозили людей зі стабілізаційних пунктів. Нашою задачею переважно були тривалі перевезення між містами. До речі, в чому власне сенс «Австрійки»: можна брати шість важких поранених, там для цього все облаштовано. Є апарат ШВЛ, є монітори пацієнта, медикаменти, які ти можеш використовувати тощо. Також є й звичайні місця, сидячі, ми тоді перевозили і 30 людей, але взагалі норма десь 25-26. Більше брати немає сенсу, бо ти маєш бути впевненим, що якщо щось станеться, то ти маєш надати допомогу всім. Але, на щастя, у нас такого не траплялося.

- Як різниця між тактичною і цивільною медициною?

- У тактичній медицині є основне правило: головне - не допустити смерть пацієнта. У цивільній медицині потрібно враховувати всі правила: септики, антисептики, має усе бути стерильно. А коли працюєш у польових умовах, то ти про це не думаєш. Так, ти намагаєшся робити усе по-максимуму, що від тебе залежить, але ти не зможеш ідеально дотримуватися, бо дійсно не ті умови.

Плюс у тактичній медицині немає тієї купи документів, які ти маєш заповнювати. Хоча як у тактичній, так і в цивільній медицині ти працюєш по протоколах. Немає такого, що ти сам собі щось придумав і починаєш робити. Ти маєш знати протоколи, у тебе є певна ситуація, з якою ти маєш справитися. Але все одно, у цивільній медицині більше бюрократії. Якщо чесно, коли ти повертаєшся із ротації, на якій ти був довгий період часу, то усі ці папери напружують.

- Ви набуваєте новий досвід під час цієї роботи, чи просто застосовуєте свої знання?

- Звісно, ти кожну ротацію щось нове дізнаєшся, але основну базу тобі дають на вишколі (навчання, курси). Нас вчили тактичної медицини, засобам захисту та конспірації у польових умовах. Ти повинен знати, які маєш засоби, та як ними користуватися, які показання та протипоказання, і власне від цього вже відштовхуватися. І далі безпосередньо формується екіпаж, дивлячись на яку задачу вас відправляють.

Тобто у вас має бути водій, обов’язково медик, парамедик. Медик - відповідно людина із медичною освітою, парамедик не обов’язково повинен мати медичну освіту, але володіти необхідними навичками, розуміти, як накласти бандаж чи турнікет, вміти зробити ін’єкцію.

Ми колись потрапили в аварію на Дніпропетровщині. Точніше, вона трапилася до нас, і вийшло, що ми надавали допомогу. Тоді ми згадали, що таке тазові шини, тому що був перелом таза у чоловіка та декілька відкритих переломів.

Ми не могли тих людей забрати із собою, бо там мала бути поліція та інші служби, щоб зафіксувати цю ситуацію. А на той момент там було чотири людини, якім була потрібна допомога, і в них в усіх були кровотечі. Вже після того, як ми надали допомогу, приїхала поліція та ДСНС, постраждалих довезли до лікарень.

Для медика це не лише можливість врятувати, а й можливість навчитися різних навичок, які тобі знадобляться для роботи надалі.

В Госпітальєрах є багато людей, які пішли на реабілітаційні навчання, і вони також надають допомогу. У нас навіть є лікар, який навчався на травматолога, потім потрапив в аварію, і йому ампутували руку, і тепер він реабілітолог. Поставив собі титановий протез, говорить, що навіть змінилося спілкування із хлопцями. Бо коли ти як звичайна людина підходиш до хлопців, то на тебе реагують недовірливо, а зараз вони його сприймають як свого, швидше знаходять спільну мову.

До речі, ми лікували й тварин. Також Госпітальєри допомагали тваринам, знаходили їм господарів. На останній ротації я навіть думала, що це якась ілюзія, бо не можуть лабрадори бігати по вулицях.

- З якими труднощами зіштовхувалися під час роботи?

- Періодично це можуть бути суперечки безпосередньо в екіпажі. Ну без цього ніяк. Наприклад, під час останньої ротації була я і хлопець, який навчається у медичному на майбутнього хірурга. І у нас була суперечка з приводу ліків, тоді ми зателефонували старшому анестезіологу і запитали, що краще робити у цьому випадку.

З медичним забезпеченням все добре, нам виділяють усе, що треба для роботи. Під час минулої ротації були труднощі через обстріли, не могли виїхати на евакуацію. Розуміли, що якщо ми поїдемо, то нас скоріше задвохсотять чи затрьохсотять. Це був Херсонський напрямок, ми тоді працювали біля одного з сіл, де обстріли постійно. І ти якщо працюєш, то це можна робити тільки по-сірому, або вночі. І спочатку було дико, бо ти навіть не можеш вийти у вбиральню, ти маєш прислухатися до всього, що відбувається, бо там постійно щось літає, часто роблять мініскиди.

Інколи бувало таке, що на півдорозі ламався транспорт, але помилка зі сторони водія. Тому важливо перед ротацією техніку перевірити по декілька разів, тому що ти ніколи не знаєш, в якій ситуації можеш опинитися, і що може статися, а виїхати вам звідти потрібно - 100 відсотків.

- Коли була остання ротація і скільки це триває по часу?

- Я приїхала у Кропивницький 17 березня. Ми саме були на Херсонщині. Взагалі ротація два тижні, але цього разу я їздила на місяць. Мені запропонував це екіпаж, із частиною якого я була знайома. В екіпажі був лікар екстреної допомоги, водій, з яким ми вже їздили на інші поїздки. У нього за плечима робота і в Бахмуті, коли там були жорстокі бої, і на Херсонщині. Він працює також і як волонтер. Тобто можна бути впевненою в самому екіпажі. Єдине, що ми спершу були на одній позиції, були приєднані до бригади, потім нас звідти вивели, бригаду перевели на інші точки, бо там стало небезпечно.

- Які поранення найчастіше отримують військові?

Найчастіше - акубаротравми. Це струс мозку, контузії, коли тебе оглушує хвилею, потім є дезорієнтація. Контузії небезпечні тим, що якщо за ними не слідкувати, то вони можуть проявлятися в майбутньому. Вони можуть дати погіршення на зір, на слух, і психіка людини змінюється, тому дуже неприємна річ.

Також це ампутації, множинні осколкові поранення. На цій ротації я працювала ще з цивільними, які не виїхали з небезпечних територій через те, що у них там залишилися сім'ї та господарство, яке вони не захотіли залишати. І на таких територіях відбувається тероризм, наприклад, якщо людина вдень виходить на пошту, туди відразу підлітає дрон, скидає міну, і все, немає людини.

І так за день по декілька разів, тож до нас привозили таких людей. У військових це важкі мінно-вибухові травми. Якщо це мінно-вибухова, то там цілий комплекс усього, і ампутація, і легені страждають. Усе залежить від того, який саме напрямок, і чим там обстрілюють, які завдання.

До речі, звернула увагу, що коли повертаюся у місто, у нас тут нічого не адаптовано для людей з інвалідністю. І психологічно містяни не готові їх сприймати. Через те, що у Кропивницькому все тихо, спокійно. Інколи лунають сирени, але дійсно люди розслабилися.

Одного разу я зустрілася зі знайомим із Краматорська. Розмовляли про те, як люди живуть там і тут. То він говорить, що тут йому так дико, бо в них обстріли, гучно. А тут спокійно. І у нього на цьому фоні бувають панічні атаки, розлади та психіка цього не сприймає. Мені здається, що має більше бути освітньої роботи серед населення, ці люди із часом будуть повертатися до буденного життя і потрібно, щоб із ними вміли правильно комунікувати та поводити себе.

- Що найтрагічніше для вас у роботі?

- Це все відносно. Я помітила по собі один момент: коли ти довго у цьому працюєш, то сприйняття складних речей стає іншим. І я розумію, що це такий бар’єр, захисний механізм психіки. В мене, мабуть, це почалося тоді, коли я почала працювати в інсультній реанімації, у нас знаходяться там важкі пацієнти. І перший час ти це все переносиш на себе, і розумієш, що постійно знаходишся у депресії.

І тут тобі потрібно обирати: або ти з цим справляєшся, або треба змінювати сферу. Ну власне, мабуть, ця робота якось зміцнила, і на ротаціях ти до складних моментів відносишся як до роботи. Є алгоритм дій, ти маєш надати допомогу. І власне таким чином ти рятуєш життя. Так, це боляче, це неприємно, інколи ці картини у тебе можуть залишатися надовго в голові. Але треба мати свої шляхи як від усього цього відходити.

З трагічного мені запам’ятався випадок один – це була робота на стабілізаційному пункті. До нас привезли хлопця десь років двадцяти, у нього була важка травма, він ще тоді був у свідомості, і говорив, але свідомість була сплутана. У нього були перебиті важливі артерії, і травма була така, що йому ампутували обидві ноги і одну руку.

І якісь глибокі наркози, коли ти працюєш на стабілізаційних пунктах не роблять, через те що, ти маєш контролювати свідомість пацієнта, чи не стало йому гірше. І хлопцю необережно озвучили, що він тепер з такими ампутаціями, його реакція була шоковою. Говорити таку інформацію в його стані не можна було, лише згодом, з психологом.

Більшість людей, яким надавали допомогу – це молоді люди, років до тридцяти. І вони навіть життя ще не бачили, а уже мають декілька ампутацій та контузію, і їм потрібно адаптуватися до життя.

- Які плани на майбутнє? І чи буде наступна поїздка?

- Так, поїздка буде. На роботі уже мені дали дозвіл на неї. І, мабуть, наприкінці квітня будемо їхати. Я через такий ритм життя навіть плутаюся у місяцях, у мене нібито недавно був лютий. Ти коли там, то дні не рахуєш, ти знаєш дату, коли приїжджаєш, і коли їдеш додому. І є просто якийсь проміжок часу, а особливо, коли ви працюєте вночі, то в тебе там просто каша в голові, колись поспав, колись ні. І тому ти не розумієш, який тепер день, але якщо чесно, то це і не важливо.

Наприкінці розмови Марія говорить, що під час роботи на ротаціях особливо починаєш цінувати життя. Дівчина і надалі планує розвиватися у медичній сфері та мріє про навчання у військово-медичній академії у Києві.

Автор: Інна Сажевська.

Фото: Ігор Філіпенко, CBN, особистий архів Марії Корольової.