Зміна довжиною у 28 годин: машиніст локомотива про роботу залізничників Кіровоградщини
У всіх різне ставлення до залізниці. Хтось обожнює подорожувати у вагоні, когось заколисує гуркотіння поїзда, для когось це перетворюється у математичне рівняння про необхідність дістатися з пункту А у пункт Б, або на психологічне завдання стійко перенести аромати курятини-гриль, варених яєць та свіжих огірків у вагоні. Проте, крім пасажирських перевезень, залізниця загалом відіграє важливу роль у житті нашої країни. Зокрема, забезпечує економічну життєдіяльність.
А в часи повномасштабного вторгнення росії на територію України поїзди почали рятувати життя людей, даючи можливість жителям прифронтових територій перебратися у безпечніші місця. Залізниця – це величезний механізм, який у сучасних умовах працює на межі своїх можливостей, проте ця структура складається зі звичайних працівників. Один з них - Андрій Луценко, машиніст локомотива. Він розповів CBN про свою роботу.
Андрій Луценко
- Як ви вирішили стати машиністом поїзда?
- В мене вся родина мала і має відношення до залізниці. Все почалося з прадіда, він працював монтером колії у Лікарівці, дід був ковалем на залізниці – гартував метал для рейок, батько – працює на залізниці і зараз. Обіймає посаду старшого дорожнього майстра. Є в мене і брати, які працюють на різних посадах, але також мають відношення до залізниці. Один з них - слюсар в депо, інший працює в дефектоскопному цеху. Його працівники виявляють пошкодження самих дорожніх колій. Ще один мій брат, який як і я до війни працював машиністом, з початком повномасштабного вторгнення пішов захищати Батьківщину.
- Чи працювали ви в структурі «Укрзалізниці» на інших посадах до того, як стати машиністом?
- Під час проходження навчальної практики в університеті, у 2008 році я працював провідником вагона пасажирського поїзда. Тоді мої маршрути були такі: Дніпро - Київ, Дніпро-Санкт-Петербург та Дніпро-Сімферополь.
- Як відбувається переведення стрілок на колії, та як машиністи повертають на небезпечних ділянках маршруту?
- За переведення стрілок на колії відповідає окрема людина. Це – поїзний диспетчер. Він дає команду черговому по станції, який і робить переведення стрілок. Кожен із машиністів досконало знає свої ділянки маршрутів, тож пам'ятає про всі небезпечні моменти, а також кілометри розташування станцій та швидкість поїзда на конкретній ділянці.
- Ви працюєте тільки на технічних рейсах?
- Ні, не лише. Якщо є потреба – йду на «горку». Це коли розпускають вагони вантажного поїзда, що прибув на кінцеву станцію. Переважно я машиніст локомотива на вантажному поїзді. Але траплялись випадки, коли доводилось везти і пасажирські. Це було під час війни, коли була велика кількість евакуаційних рейсів.
- Чи машиністів закріплюють за конкретним маршрутом, а також наскільки часто на шляху відбувається ротація рухомого складу?
- Я працюю на різних маршрутах, у машиністів локомотиву немає такого, що за ними є один постійний закріплений напрямок. У моїй роботі найчастіше буваю на таких напрямках як Знам’янка-Тимкове, Знам’янка-П'ятихатки, та Знам’янка-Помічна. Рухомий склад локомотивів, за правилами перевезень, повинен обов’язково змінюватись кожні 48-72 години.
- Внаслідок повномасштабної війни «Укрзалізниці» довелося збільшити кількість закордонних рейсів. Чи випадала вам можливі доєднатися до такого маршруту?
- Раніше за кордон їздили київські локомотивні бригади, з початком війни до закордонних рейсів «Укрзалізниця» допускає лише представників львівських локомотивних бригад. Тож я, як машиніст, за кордон не їздив.
- Повномасштабне вторгнення росії та території України перевернуло життя мільйонів людей. Чи можете ви розповісти про свій перший місяць роботи у таких умовах?
- В перший місяць повномасштабного вторгнення всі, у тому числі і залізничники, були перевантажені роботою. Адже не було графіку руху евакуаційних потягів, а звичний графік курсування транспорту між станціями був збитий і не відповідав дійсності. Вагони були сильно перевантажені, адже люди тікали з зони ведення бойових дій. В одному з міст на той час був умовний хаб, де формувались евакуаційні рейси. Туди приїжджали люди із Запоріжжя, Мелітополя, Херсона тощо, сподіваючись на вільне місце у вагонах, які курсували транзитом на Захід України.
- У 2022 році наша країна пройшла через тотальні відключення світла. Як це повпливало на вашу роботу?
- Відключення світла суттєво вплинули на роботу залізничників. Адже без світла не працюють світлофори, неможливо дізнатись про затримку поїзда, а головне – відсутнє живлення на електролініях, які живлять потяги. У той час локомотиви не працювали, а поїзд рухався лише за допомогою тепловоза, який працює не на електриці, а на дизелі. А їх не вистачає, аби закрити потреби руху як вантажних, так і пасажирських потягів. Тоді час затримки вагонів з людьми у пасажирських потягів досягав від 10 до 18 годин.
- Наскільки змінився робочий графік?
- До війни роботи було не забагато, але вистачало. Зараз – кількість пасажирських перевезень зросла, а вантажних навпаки – знизилась.
- Який у вас був найдовший рейс, та як ви з цим впоралися?
- Мій найдовший рейс припав якраз на період жорстких відключень світла, робочий день тоді складав 28 годин. Весь цей час, перебуваючи у тепловозі, моя задача була супроводжувати та показувати маршрут напарнику на ділянці Знам’янка-П’ятихатки. Тоді не працювали жодні дорожні знаки, треба було контролювати швидкість руху, розташування станцій, а також підйоми та спуски. Цей час був непростим, але завдяки злагодженим діям та спільній підтримці все вдалося, хоча було і нелегко.
- Які моменти у вашій роботі найбільше вас лякають?
- У нашій професії не можна, щоб тебе щось лякало. Адже дорога – це шлях непередбачуваний, на якому може статись чимало різноманітних викликів. Головне – не розгубитися, мати чіткий розум, і швидко знайти правильне рішення з тієї ситуації, яка виникла.
- На яких локомотивах ви зазвичай працюєте, та чи є у вас досвід бути машиністом поїзда Інтерсіті?
- Я керував тільки електровозами. Якщо говорити про Інтерсіті, то я був лише поруч з машиністом, але самостійно такий поїзд не вів. Можливо, все ще попереду.
- Багато хто з нас бачив соціальну рекламу про те, що необхідно бути обачним на залізничних коліях, зняти навушники і не втрачати пильності. Проте нещасні випадки все одно трапляються. Скажіть, чи ставали ви свідком подібної ситуації?
- Залізниця насамперед це небезпечне місце, яке не є майданчиком для ігор. На жаль, діти та підлітки, бажаючи зробити гарне фото для соцмереж, вилізають на дах вагонів, які перебувають під напругою 27 тисяч вольтів. Один необережний рух – і дитина загине. У кращому випадку – отримає опіки, які уражують не лише шкіру, але й м’язи та кістки. Ще одна біда – навушники. Люди, переходячи колії, не знімають їх, і не чують звуки наближення поїзда, не кажучи вже про повідомлення від диспетчера вокзалу. Через таку самовпевненість та безпечність, кількість смертей на залізниці не зменшується. Я декілька разів був свідком нещасних випадків, коли байдужість людей призвела до трагедії. Це були молоді люди, чиє життя обірвав поїзд. Хочу вкотре застерегти та попрохати бути уважними під час переходу колій, знімати навушники, не перебігати колії у не визначених місцях, намагаючись скоротити шлях, адже поїзд – це не велосипед, і навіть при застосуванні машиністом екстреного гальмування, вага у тисячу тон швидко не зупиниться.
- Чи можете ви також розповісти до чого варто готуватися людям, які хочуть стати машиністами?
- В першу чергу до того, що більшість часу ти будеш в дорозі. А ще до того, що треба багато навчатись. Адже залізнична справа не стоїть на місці. Вона, як і будь-яка інша галузь швидко розвивається, і на поміч звичному та традиційному приходять нові технології.
У кабінах локомотивів перебувають прості люди, проте в умовах сьогодення вони працюють на максимум своїх можливостей. Для звичайних пасажирів машиністи є непомітними фігурами, проте це не скасовує їхню важливість. В критичний момент для нашої країни вони забули про здоровий сон, безпеку та не вагаючись раз за разом відправляються у небезпечну подорож. Ми не раз чули історії про західноєвропейські залізничні рейси, які зупинялися внаслідок невеликих снігопадів, а в той самий час наших залізничників не зупиняло відсутність світла та регулярні ворожі обстріли. Тому історії про залізницю це в першу чергу історії про людей, які виконують свою роботу.
Фото з архіву Андрія Луценка.
