Військовослужбовець з Кропивницького Олександр Ратушняк: «Нам важлива не лише матеріальна, а й моральна підтримка»

Олександр Ратушняк – філолог, викладач Центральноукраїнського державного університету, громадський діяч та учасник Революції Гідності. Віднедавна — і військовий, який воює на сході України. До Дня Збройних Сил України CBN поговорило з Олександром про військовий побут взимку, забезпечення армії, вплив повномасштабного вторгнення на українців та відпочинок під час війни.

— Військові і зима. Як зараз із забезпеченням, харчуванням, які нові правила з’явилися на фронті?

— Я вже четвертий місяць на Донбасі, цей напрям добре забезпечують. Також дуже допомагають волонтери, вчора якраз святкували їхній день. Я їм дуже дякую. Наше перебування тут завдяки волонтерам стало більш комфортним, безпечним та ситнішим. Багато корисних і смачних речей передали Ірина Ткаченко, «Кропхаб», «Серця матерів», Юрій Митрофаненко та багато інших волонтерів, хто допомагає армії. Тобто харчування ми отримуємо з двох джерел: армійське та волонтерське. Це сублімовані харчі, супи, які можна заливати окропом. Ті самі газові пальники, якими можеш розігріти у бліндажі собі суп чи кашу. Ми пристосовуємося зараз до зимових умов. По-перше, на нулю не можна палити вогнище. Тому ми стараємося максимально утеплити свої бліндажі. Це робиться за рахунок ковдр, фіранок — завішуємо ними вхід, щоб не дуло. По-друге, опалюємо або бліндажними свічками — вони гріють нормально, тільки коптять, — або є зараз сучасні газові обігрівачі. Буржуйки тут не можна використовувати, бо це дим, а на дим може відразу прилетіти. Їх використовують на, так би мовити, запасних позиціях.

— Які ви могли б дати поради тим, кого тільки мобілізували?

— Ну, на нулі треба рити окремі бліндажі, бажано одномісні. Якщо потрапляє у бліндаж — таке рідко, але буває — тоді нічого не врятує. Але тоді загине одна людина, а так можуть померти вісім — десять. Тому найперше — копати маленькі, вузенькі, на ширину каремата. Не скупчуватися разом, бо це засікають тепловізори, квадрокоптери тощо. Відключати на нулю мобільні телефони. Нашим ворогом також є миші, які перетрублюють продукти постійно, тому бажано мати з собою якісь контейнери. Утеплятися, звісно, дбати про те, щоб було сухим взуття. При морозах — теплі берці, якісь вовняні шкарпетки, теплі устілки. Залежно від того, де ви знаходитеся, можна брати активні навушники. Вони не впливають на сприйняття людського голосу, але приглушують гучні звуки. І саме вони допомагають запобігти контузіям. Мені такі Юрій Митрофаненко передав, дуже йому дякую. Це таке, що самим треба купувати.

— А хто взагалі має забезпечувати армію: держава чи волонтери?

— Звісно, це функція держави. І я вам скажу, що держава нашу армію зараз забезпечує належним чином. Тепла зимова форма, бронежилети, берці, хороші ізраїльські кевралові каски. Тобто все, що потрібно на фронті, у нас є. Якщо порівнювати з тим, як забезпечують російську армію, то у нас з цим краще.

— Але ж волонтери можуть покривати якісь локальні потреби?

— Ну так, хтось щось хоче носити, комусь воно не треба. Це не обов’язково. Комусь, наприклад, не треба оці активні навушники.

— А вам, як викладачу, якимось чином університет допомагав у забезпеченні?

— На рівні окремих людей, які щось передавали. Коли була потреба купити нам газовий балон, то я знаю, що скидалися нашому підрозділу на нього, а також на тепловізор, квадрокоптер. Знаю, що долучалися і колеги. Але я ж не веду цю бухгалтерію, мені не до цього. Також писали слова підтримки. Коли ми маємо можливість виходити на зв’язок, то ми читаємо те, що нам пишуть люди, дякуємо їм. Нам важлива не лише матеріальна, а і моральна підтримка. Важливо розуміти, що тебе підтримують, чекають, що це для суспільства важливо. Що це не просто твій власний вибір, що ми це робимо спільно для майбутнього нашої держави.

— З вами разом служать ваші студенти чи колеги?

— Я призивався у Вінниці до територіальної оборони. То тут є колеги-викладачі, але вінницькі: вчителі шкіл, викладачі вишів.

— Як ви прийняли рішення піти на військову службу?

— Вирішальним фактором стало повномасштабне вторгнення росії. 24 лютого був шок. Я активний учасник Майдану, Революції гідності, але, коли почалася АТО, я не відчув у собі потреби там бути. Я людина не військова, тому брав участь у громадянських акціях супротиву. Але у 2014 році на війну я не пішов, бо військовим зі зброєю я себе не бачив. Але минуло вісім років, я прокидаюся о пʼятій ранку, чую, як навколо вибухає. Я знаю, що мене як людину з громадською позицією, беззбройного закатують москалі, якщо прийдуть сюди. Я нічого не зміг би зробити. І я вирішив, що загинути зі зброєю в руках краще, ніж просто сидіти і чекати, поки сюди зайде ця наволоч і почне чинити розправи. Тому першого ж дня я пішов і записався у тероборону. Потім тероборону відправили на фронт.

— Ви говорили, що не відчували себе раніше у ролі військового? Чи можете ви загалом назвати себе пацифістом?

— Ні, не можу. Внутрішньо я морально готовий вбивати ворога. Я пішов сюди, бо побачив, що ця навала з нами робить. Я ще і виріс на на історичних книгах, фільмах. Я знаю нашу історію, і як себе весь час поводили москалі. Вони завжди були підступними і нахабними, тому з ними ніякого не може бути пацифізму. Я взагалі прагну, щоб кожен українець зрозумів і усвідомив, що війна з росією у нас назавжди. Вона не закінчиться через місяць, через пів року чи через рік. Вона була завжди і буде завжди, поки є таке державне утворення, як російська федерація. Щось може змінитися лише тоді, коли вона розпадеться на дрібні національні держави. Зараз, поки вона є у такому неоімперському державному устрої, вона буде нам загрожувати. Ми маємо бути морально готові до того, що нам доведеться воювати. Як в Ізраїлі: щойно якась загроза, то кожен громадянин, включаючи жінок, бере зброю і знає, що робити. Нам треба змінювати своє ставлення до служби в армії, до військової підготовки, до володіння зброєю.

— Які у вас є плани надалі? Як філолог, написали би книгу про свій військовий досвід?

— Про досвід — то голосно сказано. Звісно, є у мене якісь свої рефлексії з приводу перебування на фронті. Я робив деякі пости у соціальних мережах про те, як нам тут ведеться. Але поки йдуть активні бойові дії, не можна багато про це писати, тому що може проскочити якась небажана інформація. А пізніше — можливо. Щось у вигляді мемуарів. Загалом такої можливості не відкидаю, але зараз про це не думаю.

— На вашу думку, скільки має пройти часу після перемоги, щоб українці відрефлексували війну і на світ з'явилися достойні літературні твори про неї?

— Після початку війни у 2014 році у нас вже вийшли непогані літературні твори і про Донецький аеропорт, і про Іловайськ. Переважно люди розповідають те, що вони бачили на власні очі. А художнє оформлення… Я думаю, що українська нація обов'язково відрефлексує це у творчості, бо наш народ так чи інакше завжди у своїй творчості віддзеркалює нашу історію. Те, що відбувається зараз, — це також, попри всі травми та злочини, які відбуваються на війні — адже і сама війна є безумовно великим злочином — наша нація гуртується та перероджується. Дуже багато людей зараз зрозуміли, що таке росія. І Україна може відбутися тільки як антиросійський проєкт. Якщо росія поглине нас культурно, вона залишить нас своїм державним проєктом, як раніше було при союзі чи імперії. Коли у нас крутять російські серіали, фільми, коли сюди їдуть російські артисти — вони використовують нас як ресурс. І ми, за їхніми переконаннями, у цей час маємо усвідомлювати себе провінцією росії. Ось тоді вони можуть визнати Україну. Як тільки ми рухаємося у Європу, подалі від москви, вони починають казитися.

[caption id="attachment_143342" align="alignnone" width="640"] фото з Facebook-сторінки Олександра Ратушняка[/caption]

— Як ви вважаєте, відділення від росії — це назавжди, чи може спрацювати «правило трьох поколінь»?

— Я вважаю, що це українці не забудуть. Ми досі пам'ятаємо Голодомор. Зараз навіть починаємо по-новому його переосмислювати. Забуття може наступити тоді, коли Україна зазнає поразки, тому що історію пишуть переможці. От коли сто років тому росія перемогла під час Визвольних змагань і Української революції, тоді вона переписала історію під себе. Але досі наш народ не забув ні про УПА, ні про Холодний Яр, ні про наші перемоги, ні про трагедії. Але для цього треба і державна політика, щоб наступне покоління знало і правильно інтерпретувало ці історії. Вже зараз дітям треба говорити про війну, пояснювати, чому це сталося. Бо може вирости покоління, яке не знатиме, чому була ця війна, а потім хтось напише, що нас посварили політики чи у всьому винен лише путін. Але путін — це продукт російської масової свідомості. Він такий з'явився, тому що росія така. І вона виштовхує з себе найбільшого монстра.

— Чи на часі зараз виставляти фото з відпочинку у соціальних мережах, святкувати щось?

— Соціальні мережі — це особиста справа кожної людини. Люди по-різному переживають це лихоліття, тому, може, це якась терапія для людини. Я б не критикував людей. Я знаю протилежну думку: мені у коментарях дехто пише, що непристойно постити фото з передової. Скільки людей, стільки і думок. Якщо у людини є потреба поділитися — нехай ділиться, мене не хвилює, що хтось відпочиває, поки я воюю. Бо за що ми тоді воюємо? Щоб було нормальне життя. Бажано було б, якщо це якісь культурні заходи, щоб вони стосувалися піднесення українського духу. Неприємно, коли люди десь танцюють під російську музику, яку слухає наш ворог, і вони з ним в одному ментальному просторі.