Мама загиблого розвідника Алла Ткаченко: «Я просила його берегти себе. Він обіцяв. Але це були останні його слова...»

Олександр Ткаченко народився у селі Рівне Новоукраїнського району. З� самого дитинства любив комп’ютерні ігри та рибалку. Під час навчання в університеті почав подорожувати, займався диґерством (дослідження штучних підземель та інших підземних об'єктів) і сталкерством (дослідження покинутих міських об'єктів), зокрема і у Чорнобильській зоні відчуження. Чорнобиль завжди був місцем сили для Саші, його туди тягнуло, мов магнітом, згадує його мама, Алла Ткаченко. Свої пригоди у зоні Олександр фотографував та знімав на відео. Ймовірно, Саша і не думав, що колись його фотороботи виставлятимуть у галереї Києва, де вони допомагатимуть збирати кошти військовим, а також в обласному музеї на його рідній Кіровоградщині. Проте вже після його смерті...

З перших днів повномасштабного вторгнення Олександр пішов добровольцем у тероборону, служив у добровольчому підрозділі «Реванш» а згодом пройшов складний відбір до ГУР. Служив зв’язківцем, мав позивний «Домовий». 16 січня 2023 року Олександр Ткаченко загинув під Бахмутом. Йому було 24 роки…

CBN поговорило з мамою загиблого воїна Аллою Ткаченко про його захоплення подорожами та фотографіями, а також про службу у війську.

− Саша навчався у ЦНТУ на факультеті економіки та менеджменту. Він сам обрав спеціальність «Бібліотечна та архівна справа»: архіви його цікавили та тягнули до себе не менше, ніж Чорнобильська зона. На першому і другому курсах він отримував підвищену стипендію, а на третьому, перевівшись на заочне навчання, переїхав до Вишневого. «Це, мамо, для того, щоб бути ближче до Чорнобильської зони», - жартував він. Ходити до зони він почав ще на першому курсі. Знайшов роботу на Новій пошті, за власні гроші купував собі все спорядження - він ніколи не любив просити.

Я, звичайно, турбувалася, коли дізналася про це його захоплення, звертала увагу на радіаційний фон. А він для того, щоб мене заспокоїти, купив пристрій для вимірювання радіації. Потім відправляв мені фотографії показників та все жартував, що там навіть чистіше, ніж у Києві. А була ще історія, коли я приїхала з села до нього і шукала його по всьому гуртожитку, а він у той час у зоні пропадав - там же зв'язку немає. Після цього ми домовилися, що якщо він йде у зону, то пише мені, бо я турбуюся, коли він не на зв’язку. «Ма, йду у Чорнобиль на чотири дні», - тоді він так став мені відписувати. Я мирилася із цим захопленням, лише просила скидати мені фото. Він фотографував різні дрібнички, все, що траплялось йому на очі: дитячі іграшки, покинутий велосипед, пустий будиночок, магазин, кімнати.  

[caption id="attachment_158428" align="alignnone" width="640"] Олександр Ткаченко[/caption]

Одного разу він розповідав мені історію, що коли він сам ходив до зони і зупинився ночувати у будиночку, то чув, що вночі десь поблизу ходили і вили вовки. Говорив, що йому було тоді страшно, але, як завжди, розповідав це жартома, з усмішкою. Я ж тоді почала говорити йому, чого він сам туди ходить. Ходи вже з кимось, як маєш таке захоплення. Тоді він почав ходити з товаришами.

[caption id="attachment_158429" align="alignnone" width="640"] Олександр з друзями[/caption]

Підіймався високо вгору, спускався у катакомби, досліджував найпотаємніші куточки зони. Знав такі стежки, що не про кожну довідувалися навіть поліцейські. Я говорила йому: синку, а раптом станеться щось? «Така тоді доля», - відповів він мені.

[caption id="attachment_158427" align="alignnone" width="640"] Олександр Ткаченко[/caption]

Ще був такий випадок, коли він застряг у болоті. Знову з посмішкою розповідав мені, як намагаючись вилізти звідти, залишив у болоті взуття та шкарпетку. Мені вже потім, коли він був під Бахмутом, наснився страшний сон. Болото. Я думала про поранення, але не судилося. Смерть була дуже швидкою… 

Коли почалася війна я не була в Україні. Він жив у Вишневому, почав посилати мені відео прильотів у Києві. Надсилав фотографії,записи оцих звуків, відео вибухів. Я просила його їхати додому, на Кіровоградщину. А він мені відповів, що не може поїхати, бо тут всі його друзі. Я, як його мама, просила: бери друзів, всіх бери і їдь звідти! А через два дні мені приходить фото: він в окопі. Ірпінь. Джавелін. Автомат. І піца. Це було його перше чергування.

Він пішов спочатку у тероборону, а потім його взяли у добровольчий батальйон “Реванш”. Потім написав мені: “Мамо, мене відібрали у розвідку”. У них був дуже тяжкий відбір, а потім їх навчали іноземні інструктори. Він обрав профіль зв’язківця. 

Перед загибеллю він був місяць у Бахмуті на зв'язку. Кидав мені відео, що живе у підвалі. А я відповідала: «Сину, хіба краще в окопах?» Розповів мені про випадок, коли у машину, поки вони на даху ставили обладнання,� прилетів уламок. Він тоді ледь встиг впасти на землю. Але встиг…

Потім він приїхав у Київ на ротацію. І захворів. Підлікувався, минуло буквально кілька днів, як він пише: «Мамо, я знову їду у Бахмут». Я його питаю: чому ж знов? А він відповів: «Мамо, а хіба вже перемога?» Недовго він там був, тиждень. Знаєте, він ніколи не любив жалітися, завжди був небагатослівним. А 15 січня він мені пише: «Мамо, я втомився. За дві доби ми відпочивали три години. І зараз наче як відпочиваємо». Я просила тоді, кожного разу я просила його, щоб він себе беріг. Він пообіцяв. Але то були його останні слова. Саші не стало 16 січня…

Побратими воїна, уже по смерті Олександра переглядаючи його інстаграм, який був наповнений кадрами з подорожей, вирішили організувати виставку. Роботи Олександра Ткаченка презентували у Києві, організувавши разом з тим збір для батальйону «Реванш». Окрім того, світлини воїна місяць презентували у Кіровоградському обласному краєзнавчому музеї.

[gallery type="thumbnails" td_select_gallery_slide="slide" ids="158491,158490,158489,158488,158487"]

Фото: особистий архів Алли Ткаченко

Ігор Філіпенко, CBN