Велика мандрівка: історія подорожей українця, який першим встановив український прапор на Північному полюсі

Перегляди: 2200

Він ніби зійшов зі сторінок творів Жюля Верна, а історії його подорожей можуть надихати голлівудських режисерів на створення пригодницьких фільмів. За свої 65 років мандрівник, експерт з екстремального виживання, етнограф та письменник Сергій Гордієнко кілька разів здійснював експедиції на Північний Полюс, брав участь в антарктичних експедиціях, пройшов вздовж всю Південну та Центральну Америку, долав морські шторми на каяку, пробирався через дикі джунглі та сувору тундру і робив стільки неймовірних речей, що їх можна було б переповідати ще кілька років.

До Кропивницького мандрівник завітав на зворотному шляху своєї пішої подорожі «Україна – фортеця європейської свободи» від Дніпра до Говерли. В інтерв'ю CBN він розповів про підготовку до експедицій, наукові відкриття, плани на майбутні подорожі, а також поділився неймовірними історіями з життя.

Ви є у Telegram? Підпишіться на наш телеграм-канал, там ми часто повідомляємо те, про що на сайті не пишемо: https://t.me/cbnua

- Сьогодні до Кропивницького ви потрапили на зворотному шляху вашої пішої мандрівки від Дніпра до Карпат. Розкажіть про цю подорож, яка її мета?

- По-перше, це експедиційна акція. Головна її тема - все, що проходить у нашій державі. На честь тих, хто бореться у пам'ять тих, кого немає. Також це європейський варіант. Мандрівники класичного типу мандрують по всьому світу і головна їх ціль – представляти свою державу. Головна тема — це техніка і психологія виживання. Це книги, підручники, лекції. Я провів на Говерлі публічну лекцію «Альтернативні і новаторські експедиції». Це відзначили у Книзі рекордів України.

[caption id="attachment_165579" align="alignnone" width="640"] Фото: Facebook-сторінка Сергія Гордієнка[/caption]

[caption id="attachment_165587" align="alignnone" width="640"] Лекція на Говерлі
Фото: Facebook-сторінка Сергія Гордієнка[/caption]

Альтернативні – направлені на відкриття нових географічних регіонів, новаторські – присвячені тим дослідженням, які потрібні нашій цивілізації. Це Північний полюс. Кожна моя експедиція – це тема, і головне – це будити людину, щоб вона зрозуміла, нащо вона на цій землі. У нас є інтелект, у нас є ті можливості, які повинні давати можливості для розвитку не тільки нам людям.

[caption id="attachment_165592" align="alignnone" width="640"] Речі, які Сергій Гордієнко взяв у подорож Україною
Фото: Facebook-сторінка Сергія Гордієнка[/caption]

- Як війна вплинула на різні регіони України?

- До початку війни не всі наші громадяни розуміли, що таке держава. Але коли прийшла біда, битва з нашим великим ворогом, відсотків 90 нарешті зрозуміли, що ми є Україна і українці. Не якась окраїна, як любить говорити російська пропаганда. Але у багатьох людей ще є страх, що ворог дійде до самого серця. Я не вважаю, я знаю, що цього не буде. Я бачив наших вояків, дівчат і хлопців. Нескоро буде наша перемога, багато буде тяжких часів, але ми йдемо правильним шляхом. Добре, що ми нарешті усвідомили себе.

- Будучи досвідченим мандрівником, що ви берете з собою в експедиції?

- Потрібно брати найголовніше – знання. Всі думають, що має бути якийсь предмет. Він і має бути, але у компанії з ним має йти у першу чергу досвід. Якщо ти бував у диких лісах, то найпотрібніша річ там - це ніж. Навіть є такий вислів «Вижити можна з одним ножем». Але непідготовлена людина навіть не знатиме, що з тим ножем робити. Тому головне – досвід, а він вже підкаже, що треба брати. За ці більш ніж 50 років подорожей тема підбору речей вже не стоїть так гостро для мене. Я можу так сказати, що треба для кожної мандрівки: чи то у пустелі, посеред моря чи для гірських сходжень.

Додам лише, що коли ви збираєтеся за кордон, то ліки треба купити тут. Бо там часто можна не знайти необхідних, або можуть виникнути певні труднощі з їх купівлею. Я з собою беру здебільшого антибіотики, бо можуть бути поранення.

- Уявімо, що про ваше життя знімали фільм? Які історії з вашого життя там могли б розповісти?

- Їх було б три. Перша – коли я дитиною втік з дому. Друга - це Антарктида, коли у мені реально відбувся певний злам. І третя – це історія про мою дружину. Вона теж туристка. Більшу частину того, що мені за моє життя вдалося зробити, я зробив завдяки їй. Вона у мене вірила, вона дозволяла мені це робити. Раніше вона ще й подорожувала зі мною, та зараз вона вже не ходить. Вона має будинок, доглядає за садом. Каже, що побачила вже все для себе, але розуміє, що мені це потрібно.

- А що за історія зі втечею з дому?

- Я вважаю, що у кожної дитини є тема, у якій вона знається, можна назвати це талантом. У когось вона розкривається повільно, хтось живе цим ледь не з самого народження. Я у дитинстві хворів далекобійністю. Ще коли маленьким був, і ми приїжджали з мамою у село, то вона тримала мене за руку, а мені здавалося, що я зараз вирвуся і побіжу по дорозі, яка вела за село, щоб побачити, де вона закінчиться.

Мені було сім років, коли я начитався про індіанців Північної та Південної Америки, і вирішив, що хочу їм допомогти. Влітку на канікулах я втік з дому, думав, що можу ще до школи встигнути. Думав про те, як пролізу на пароплав, який буде пливти в Америку. Але мандрівка моя закінчилася у Мелітополі, де мене зняли з поїзда. Туди їхав вантажним транспортом на кріпленнях. Коли він зупинявся, я зістрибував з нього та ховався, бо його перевіряли. Коли контролери проходили, я залазив назад та вкривався половинкою ковдри, у якій пробив дірку та носив її як пончо. Поліція мене затримала та передала в службу у справах неповнолітніх.

Там був капітан, такий лисуватий дядько, не пам'ятаю, на жаль, як його звали. І він був філософом, учителем за характером. Він не почав на мене кричати, що оце я зробив, як міг підставити батьків і всяке таке. Ні, він мене зразу запитав, чому я це зробив. Я йому розповів і він відповів, що розуміє мене. Звісно, індіанцям потрібна допомога! Але ти мені скажи, запитав він мене, ти крокодилів бачив? Там їх багато. Треба прочитати, по зоопарках походити, дослідити, яка у них поведінка, а то що будеш робити, коли зустрінеш їх? А коли вивчиш, каже, то приходь знову, я тебе сам на пароплав і посаджу. І я тоді так йому повірив. Він передзвонив моїм рідним і попросив мене не карати. А мама мені потім виписала семитомник життя тварин. Крокодилів досліджувати.

- А як ви почали займатися туризмом?

- Якраз після моєї втечі до Центральної Америки, я пішов у гурток дитячого туризму. Коли я став студентом, я став займатися туризмом серйозно. Для мене тема дороги, дикого середовища була головною. Я не просто цим цікавився, я вивчав. Коли мені було 11 років, перед моїм днем народження я попросив у мами тритомник «Четвертичний час Північної Америки». У книжковому магазині продавчиня запитала тоді, кому це купують. Коли мама відповіла їй, що мені, вона лише і сказала: «Бідна дитина». Думала, що мене змушують це вчити.

- А як ви познайомилися зі своєю дружиною?

- Моя дружина, як і я, займалася туризмом. Ми так і зустрілися. Були у нас змагання з туризму на скелях біля Дніпра. По варіанту хтось з моєї команди мав кинути мені два карабіни та страховку. Я тоді крикнув «Дай», а мені у відповідь голос – «Одружишся?». Кажу, так. Мені спустили карабін, і коли я піднявся, почав питати, де та дівчина, яка кричала мені. Вона сиділа серед суддів. Я запитав, як її звати. Наташа – вона мені у відповідь. Ну що, кажу, пішли? Вона перепитала, куди. «Одружуватися», – сказав я їй.

- Звідки берете фінансування на експедиції?

- У мене були різні спонсори. Спонсори це не меценати. Меценати дають кошти і не вимагають нічого натомість. А спонсорство це взаємодія. Коли хтось дає гроші, то хоче або рекламу, або знайти клієнтів, або увійти в історію. Серед українських спонсорів були Ющенко, Лазаренко та ще декілька.

- Якою була ваша найскладніша експедиція?

- Найскладніша експедиція там, де людина зовсім не живе. У джунглях та лісах людина ще може жити, а от у морі, у горах та Антарктиці – ні, це потужні та небезпечні регіони. У морі я потрапляв у серйозні шторми. У мене невеликий човен – каяк морського типу. Часто доводилося відпрацьовувати варіанти, як залишитися на плаву. Гори. Я двічі уникнув того, що мене ледь не накрила лавина та селеві потоки. Ну й Арктика. Голод, холод. Але чому ми туди йдемо? Цікавість, ми маємо оцінювати ризики розвитку нашої цивілізації. Як далеко може зайти людство? Коли людина відкриває нові межі можливостей, вона відкриває їх не лише для себе, а й для всього людства. Якщо хтось знає, як вийди з якоїсь ситуації, то це вже техніка. Техніка виживання – це наука.

- Коли вам ваші навички з екстремального виживання стали у пригоді під час експедицій?

- Коли людина знає, як себе вести у диких регіонах, то нападів диких тварин можна уникнути. Коли ти йдеш у дикому регіоні, то потрібно не залишати після себе ніяких продуктів життєдіяльності чи сміття, бо за ними тебе можуть знайти хижаки. Але все ж дикі звірі це не найнебезпечніше. Небезпечними завжди залишаються люди. Не буду вдаватися у подробиці, але якось у мене був дуже екстремальний випадок, коли вибір стояв: я чи вони.

- Бувало таке, що в екстремальних ситуаціях ви або ваші компаньйони робили якісь неймовірні речі?

- Пам'ятаю, під час шторму мені треба було пройти скелі. Я почав оцінювати обстановку, скелі, щоб не потрапити на них. Я розігнався так і просто ту скалу на вершині невеликого струменя води перескочив. Я не думаю, що я зміг би це повторити.

- Що вас найбільше лякає в експедиціях?

- Тваринного страху я не маю. Найбільше переживаю за друзів та рідних.

- Що ви зрозуміли або відкрили для себе, здійснивши всі ці подорожі?

- Люди всюди однакові. Чи вони дуже приязні, чи мають природну злість. Для мене було це відкриттям, бо я думав, що можуть бути народи, які відрізняються від нас. Але потім я зрозумів, що поганих чи хороших людей немає. Є просто люди, які роблять свій вибір на користь світла чи темряви.

- А якісь наукові відкриття ви робили?

- Коли я йшов перший раз до Північного полюса, я бачив, що на 86 градусі за нами йшли песці. Але їм ніде там було знайти їжу. Та їжу вони мали – це були наші продукти життєдіяльності. Чому вони так робили? Звірі не можуть поступати так ірраціонально. І ми подумали, що, мабуть, коли люди відкривали новий континент, то йшли не через Берингів пролив, а через Північний полюс. Люди великими натовпами переходили з Європи та Азії до Північної Америки. І у тварин збереглося у генетичній пам'яті, що там, де є люди, є їжа.

[caption id="attachment_165589" align="alignnone" width="527"] Сергій Гордієнко
Фото: Facebook-сторінка Сергія Гордієнка[/caption]

- Ви перша людина, яка встановила прапор України на Північному полюсі. Розкажіть цю історію.

- У нас був скандал щодо встановлення прапора на Північному полюсі. Експедиція була багатонаціональною, зокрема там були й росіяни. І от коли ми дійшли, вони сказали, що ми ставимо російський прапор. Я сказав, що румуни ставлять свій, словаки свій, а хіба українського прапора тут не буде? Вони почали говорити щось про те, що все одно ми одна держава, це не має сенсу. Але ми таки поставили свій прапор. Це було у 1996 році, й це була така битва за нашу ідентичність.

[caption id="attachment_165585" align="alignnone" width="640"] Фото: Facebook-сторінка Сергія Гордієнка[/caption]

- Також ви були у складі першої експедиції на станцію Академік Вернадський в Антарктиді. Розкажіть про свою роботу там.

- Я був інструктором по техніці безпеки, моє завдання було підготувати співробітників до екстрених ситуацій. Це були тренування. Ще я виконував завдання польового метеоролога.

[caption id="attachment_165586" align="alignnone" width="640"] І Українська антарктична експедиція, Сергій Гордієнко крайній справа.
Фото: Facebook-сторінка Сергія Гордієнка[/caption]

[caption id="attachment_165588" align="alignnone" width="640"] Станція імені Вернадського.
Фото: Facebook-сторінка Сергія Гордієнка[/caption]

- Яке зі своїх досягнень ви вважаєте найважливішим? Чи, можливо, ви плануєте його?

- Я готуюся до цього, і я готуюся все своє життя. Двічі я був на Північному полюсі, але був у складі групи. То були росіяни, словаки, білоруси. У 1993 році я готував експедицію до полюса зі своєю групою. Але вона не вдалася через наших чиновників, хоча її готували півтора року. І зараз я планую зробити цю експедицію самостійно. Я планую від Канади дійти до Північного полюса і звідти до Шпіцбергену. Перед цим будуть ще тренувальні експедиції. І ще головною темою залишається робити так, як робили це наші предки, тобто без технічних засобів: пішки, на лижах та на каяку.

- Хто вас надихає, є вашим духовним учителем?

- Я хочу дійти до Полюса, як мій перший духовний вчитель Наомі Уемура. Він перший дійшов до Північного полюса. Попри фізичні особливості, низький зріст, він сам себе зробив: у 12 років зійшов на Фудзіяму, потім став за кордоном ходити по вершинах, у 34 роки він пішов до полюса.

- Як вам вдається у такому віці вести такий активний спосіб життя?

- Я ще хочу перетнути Атлантику. Це не просто моя мрія. Це частина моєї суті. Це не хобі, це моє життя. Якщо мені зараз перестати цим займатися, я довго не проживу. Мені треба навантаження.

І людям я завжди раджу: як можна більше читайте і йдіть вперед. Не тільки буряки врятують нашу цивілізацію, нам не тільки їсти треба.