Про хабарі, конфлікт з Павлом Штутманом та плани на майбутнє: розмова з ректором ЦНТУ Михайлом Черноволом

Перегляди: 10052

Кількість регалій Михайла Черновола займає кілька абзаців тексту. Охочі знайдуть повний перелік у всесвітній мережі. Але завдання цього інтерв’ю було трошки іншим: познайомити читача не з ректором одного з найбільших навчальних закладів області, а з людиною.

Ректор Центральноукраїнського національного технічного університету, голова ради ректорів Кіровоградської області Михайло Черновол розповів журналісту CBN про минулі часи та сьогодення.

Ви є у Telegram? Підпишіться на наш телеграм-канал, там ми часто повідомляємо те, про що на сайті не пишемо: https://t.me/cbnua

- Михайле Івановичу, ви вже третій десяток років керуєте університетом. Як ви вперше стали ректором?

- Закон про вищу освіту передбачає вибори ректора, але він набув чинності у 2002 році, а перший раз я став ректором у січні 1996-го. Тож виборів тоді ще не було. Була конкурсна комісія при міністерстві, до складу якої входили вибрані представники університету, обласної влади, роботодавців і міністерства. Тож комісія досить велика. Взагалі-то заява на посаду була одна, від мене. Я до цього був проректором з наукової роботи, мене добре всі в університеті знали, тож проти ніхто не був. Конкурсна комісія проголосувала, і я обійняв посаду на п’ять років: такі тоді були умови.

- У вашій біографії був період, коли ви очолювали нашу область. Не довго, всього близько дев’яти місяців. От скажіть чесно: навіщо воно вам було потрібно? Адже в ті роки проблем для такої посади вистачало.

- Та для мене самого це був сюрприз. Я до цього ніколи не займався політикою. Був колись членом комуністичної партії, але в ті часи інакше не можна було працювати. До речі, до жодної з політичних партій, що існують в Україні, я не вступав. Навіть коли був депутатом обласної ради чи головою адміністрації – був безпартійним.

А це призначення відбулося так: почалася вступна компанія 2003 року. Дзвінок з Адміністрації президента: треба приїхати в столицю, але не кажуть, навіщо. В той час міністр освіти [Василь] Кремень заборонив усі відрядження під час вступної компанії. Кажу їм про це і чую у відповідь: «Ми з ним усе вирішили». Приїхав, отримав перепустку і потрапив через заступника до голови Адміністрації. Ним тоді був Віктор Медведчук. А той зустрів і говорить: «Прийнято рішення призначити вас головою адміністрації області». Був вражений. Я ніколи не займався економікою, політикою. Освіта та наука – то моє, і все. Розповідаю йому про це, а він уваги не звертає – по телефону з кимось розмовляє. Ну і як останній аргумент тоді я кажу: «Я не хочу підвести на цій посаді вас та президента». І чую відповідь: «Ось і добре, він нас якраз чекає, пішли».

Йдемо кудись коридорами, заходимо в кабінет [Леоніда] Кучми, Медведчук поклав йому теку з документами на стіл, той її відкрив і відразу щось підписав, показав мені. Дивлюсь: указ президента про призначення мене на посаду голови області. Так мене ніхто і не питав. Думав, що зможу якось президента вмовити, але як така історія вийшла, то що вже говорити. Але порадувало те, що тоді ж Кучма сказав Медведчуку: «Подзвони Кременю, щоб залишили за ним місце ректора». Тут я і видихнув: раз так каже, то значить це не надовго!

Так і відбулося призначення. Після нього Медведчук каже: «Йдіть до мого кабінету, я зараз прийду». Вийшов у коридор, і думаю: «Чи правда це все, чи не наснилося?!»

Я вже потім дізнався чому таке призначення сталося: на певний час була потрібна зовсім нейтральна людина на чолі області. Тоді в Адміністрації йшла боротьба між різними групами впливу в оточенні президента. Вони довго не могли дійти згоди, тож вирішили знайти нейтральну політичну фігуру з мінімумом негативу і певною довірою суспільства.

Скажу чесно: жодних особливих задач ніхто не ставив, якихось складних інструкцій теж не було. Я потроху увійшов у стан справ, спочатку побоювався, що не знаю сільського господарства, особливостей багатьох напрямків роботи області. Але, коли є заступники, є апарат, – все працює. Я нікого не звільняв із заступників, з працівників, з районних адміністрацій. Якщо хтось і звільнявся, то за власним бажанням.

Що було цікавого? Думаю, зараз такого немає: раз на місяць кожен голова обласної адміністрації приїжджав на особисту зустріч віч-на-віч з президентом, де міг проговорити проблеми області, попросити допомоги чи запропонувати якусь ідею. І для цього не треба було виписувати перепустку, домовлятися окремо. Раз на місяць телефонували і призначали дату та час наступної зустрічі. Таке правило діяло тоді в Адміністрації.

Минуло півроку, бачу – ну не моє! Щоб там працювати, треба по людях топтатися, а я людина ліберальна і м’яка. Не можу я так!

Чергова зустріч з президентом, а я написав заяву про звільнення, подати думав якраз. Приїхав, зайшов у кабінет. У нього настрій гарний, питає: «Ви хоч в університеті буваєте?» Ну, думаю, добрий знак, вчасно, починаю діставати свою заяву. А він як побачив, що я теку відкрив, каже: «Що ти мені свою заяву дістаєш? Не можу я тебе зараз звільнити». А я ще слова сказати не встиг та й не дістав ту заяву навіть! Він мені показує рейтинг областей і говорить: «Дивись, до твого губернаторства область була на 23 місці за соціально-економічними показниками, а зараз – на дев’ятому! Яка ж логіка звільняти губернатора? Іди працюй!»

Про звільнення я дізнався пізніше. На черговій нараді губернаторів областей, де є машинобудування, Леонід Данилович [Кучма] перед усіма сказав, що вирішив повернути мене в університет, подякував за роботу: «Наказ про нагородження орденом "За заслуги" я вже підписав, скоро підпишу і наказ про звільнення».

Приїхав додому, чекаю. Нема указу ніякого! Вірніше, про нагородження є, а про звільнення – нема. Так майже три місяці й працював.

- Ваш університет отримав статус національного в тому ж році, коли ви очолювали область. Це збіг?

- Звичайно, ні. Вже після оголошення про моє звільнення був на прийомі у Кучми і поклав йому лист з проханням про новий статус університету. Сказав при цьому: «Я не можу цього не зробити. Ваше право підписати документи чи ні, але, якщо я це не зроблю, в мене спитають, що ж я тут робив!» Підписав президент той указ. Можна сказати, подарунок зробив.

- На мою думку, кінець 90-х - початок 2000 років був найскладнішим для вищої освіти. Як університет виживав у тих умовах?

- Тут я з вами не згоден. Основних проблем вищої школи - дві. Перша – фінансова, друга – контингент студентів. З моменту, як Україна стала незалежною, у фінансуванні освіти йшла інерція: кошти виділялися на різні витрати. Фінансувалося багато статей: обладнання, ремонти, навіть капітальне будівництво. Потім, десь у 93 році, почали фінансувати тільки дві статті: зарплату і комунальні послуги. Оце було погано. Але вже наступного року дозволили контрактне навчання. Це на той момент був гарний поштовх для вишів! Не всі зрозуміли, як цим користуватися. Ми теж спочатку ставили низькі ціни. Уявіть, у нас на контрактне навчання конкурс був! Це тому, що ніхто не знав не тільки, як правильно робити, а взагалі про контрактну систему не знав.

Щоб ви розуміли про стан фінансування в той час, розповім одну історію. Ще не став я ректором, бо не закінчилася процедура: рішення комісії є, наказу ще нема. До мене вже почали звертатися з питаннями. Приходять якось делегація: представники профкому, ради трудового колективу. Просять хоч якось вирішити питання боргів із зарплати. А що я можу? Я ж іще офіційно не ректор. Йти до губернатора чи міського голови? Так це не їхня компетенція. Ми ж державний заклад і фінансуємося державою. Пішла ця делегація, а щось робити треба. Тоді головою банку «Аваль» був Олексій Спінко. Прийшов до нього і кажу: «Ходять про вас чутки містом: народ обговорює, як це випускник Таганрозького радіотехнічного інституту може управляти банком. Давайте до нас – отримаєте фінансову спеціальність». Він зрадів, сподобалася ідея. А я йому на фоні цього і кажу: «А дай своєму майбутньому університету кредит на виплату зарплати!» Тоді банк мав право давати безвідсотковий кредит на певну суму. І я його отримав! Авторитет виріс моментально: ще не ректор, а вже зарплату видав. А через місяць десь прийшли гроші від міністерства, і я їх у банк віддав.

З появою контрактників стало легше жити. Кінець 90-х - 2000-х - це якраз час, коли в університеті було найбільше зроблено ремонтів: входи, класи комп’ютерні і таке інше. Та і по контингенту тоді ще непогано все було: до нас прийшли діти, які народилися ще до демографічної кризи. В ті часи кількість студентів сягала близько шести - семи тисяч.

А ось в 2007 році зробили ЗНО. Я категорично за, але якби це торкнулося тільки тих, хто навчається на бюджетній основі! Це виглядало б логічно: держава замовляє спеціалістів і ставить перед ними умови. А так просто зменшилась кількість абітурієнтів. І це був перший нокаут: зменшилась кількість контрактників. Адже туди часто йшли люди, які давно вже закінчили школу, і здати ЗНО для них – велика проблема.

- Ні для кого не секрет, що в суспільстві всю систему вищої освіти вважають корумпованою. Як ви до цієї проблеми ставитеся?

- Є такий факт. Нерозумно його заперечувати. Я в цьому навчальному закладі зі студента, і в мої студентські часи навіть думки дати хабар не приходили! Коли я став ректором, інформацію отримував інколи про такі випадки і вирішив з цим боротися. Ми проводимо вже давно анонімне анкетування, де є графа про хабарі. Студенти можуть написати прізвища, можливо, частина писала про тих, хто просто не подобався, але якщо людина кілька років поспіль потрапляє в «лідери» цього рейтингу, то це ж не те. Колись на вченій раді оголосив ці прізвища, а прокуратура заборонила, бо звинуватити у хабарництві має право тільки суд.

Були в мене контакти з керівництвом управління внутрішніх справ. Взагалі за багато років були різні випадки: арешти викладачів, суди. Якось правоохоронці заарештували двох викладачів. До речі, тих, хто в анонімні списки не потрапляв. Я мав доступ до матеріалів справи через адвоката і бачив, як усе відбувалося. Фактично там хабара не було: були суди, які не визнали їх винними, працюють далі. Але ж нервів та здоров’я багато втратили. Я зрозумів, що когось звільнити за хабар майже неможливо, але ми працюємо, намагаємося дати зрозуміти таким, що їм тут не місце, і кожен рік хтось із них іде. Ну і, звичайно, співпрацювати треба з правоохоронцями. Але з досвіду: більшість хабарів – то фактично провокація або певна угода між викладачем та студентом. Студент працює десь, на заняття не ходить і потім отримує додаткові заняття від викладача та за них платить. Така ситуація існує у всіх вишах, і ми всі з цим боремося.

- А який найбільший хабар пропонували особисто вам?

- Ну, в часи мого губернаторства не пропонували. А за часів роботи в інституті, може, щось і пропонували, але, скільки саме, я не знаю, бо ніколи до перерахунку не доходило. Думаю, що мова йшла максимум десь про тисячу – півтори, можливо. Та й до мене дуже складно потрапити: в мене у приймальній сидить секретарка, яку всі вважають неприступною. Я у неї – четвертий ректор! Вона до мене нікого сумнівного не пустить навіть! Ну доводилося, звичайно, комусь допомагати, дітям викладачів, наприклад, чи спортсменам. Вони ж захищають ім’я університету, тож інколи доводилося просити викладачів піти назустріч. Немає безгрішних ректорів.

- Чому виник конфлікт з відомим бізнесменом Павлом Штутманом?

- А я об’єктивно не розумію, з чого він почався! Павло Леонідович - наш випускник, почесний професор, його портрет прикрашає стіни університету. Все було добре, ми дружили навіть. І ось він почав нас звинувачувати у низькій якості підготовки студентів. Але ж ми приймаємо тих абітурієнтів, яких випускають школи. Ми не можемо зробити зі слабеньких учнів сильних спеціалістів! Якщо на вході трієчник, то як на виході відмінника зробити?!

Я пропонував йому взяти кілька кращих студентів під свій ректорський контроль, хоч і не зобов’язаний це робити. Але тих студентів треба заохотити, надати їм персональну стипендію чи, може, підписати цільовий договір про роботу по закінченні університету тощо. Багато різних варіантів може бути.

Я його вважаю талановитою і креативною людиною, яка з радянських підприємств із застарілим обладнанням та технологіями створила сучасні європейські підприємства. При чому зберігши традиції, що важливо.

Ми розмовляли колись, і він сказав, що як керівник я занадто добрий, бо людей треба тримати в кулаці. А як я когось звільню, якщо це не моє приватне підприємство? Всі ж грамотні люди: підуть у суд і поновляться. Я ж тут не хазяїн, а такий же найманий працівник, який просто має більше повноважень, ніж інші.

Я спочатку дуже переживав, ображався, не розумів, чому так сталося. У нього просто така позиція, він прийняв рішення. Багато з того, що Павло Леонідович говорив, є насправді. Є недоліки в нас. Але і перебільшень у нього теж вистачає.

А головна його помилка в тому, що він вважає, що така ситуація тільки в нашому виші. А насправді це загальноукраїнська проблема. Повторюсь: будь-яка система підготовки потребує належного фінансування. І це головна проблема вищої школи. Я ж не можу займатися контролем якості підготовки. У мене найчастіші гості в кабінеті - головний бухгалтер і проректор з господарської роботи.

- Найближчим часом в університеті відбудуться чергові вибори ректора. Чи плануєте ви брати участь у них?

- Якщо спитати людину Михайла Черновола, то він відповість: «Не хочу!» І за станом здоров’я, і взагалі. Дружина мені каже: «Міша, бути ректором у 70 років - це просто непристойно. Сім'я проти категорично. Але не знаю, як усе буде. Я не працюю за принципом «після мене хоч потоп», це не правильна позиція. Одна з важливих функцій керівника – підготувати заміну, і я робив це. Можливо, не зовсім усе вдалося. На кожній вченій раді я пропоную обрати консолідовану фігуру, якщо цього не станеться – буде дуже важко всьому університету. Тому це буде дуже складний період, і я за це переживаю. Офіційно мій контракт закінчується сьомого жовтня. Про його закінчення за два місяці міністерство повинно прислати попереджувальний лист та оголосити конкурс. До цього часу я і буду приймати рішення. Але на ці плани може вплинути карантин. Побачимо.

Фото Ігоря Філіпенка, CBN