Доктор педагогічних наук Валерій Радул – про минуле та майбутнє педагогічної освіти

1908
кількість переглядів
Валерій Радул

Криза початку ХХІ століття принесла багатий досвід системі вищої освіти. Ректор педагогічного університету тих часів поділився своїми ідеями про його використання та шляхи подолання нової кризи. Журналіст CBN розмовляв з доктором педагогічних наук, професором, завідувачем кафедри педагогіки та менеджменту освіти ЦДПУ ім. Винниченка Валерієм Радулом.

– Як ви стали ректором? Тоді, здається вперше проходили вибори на цю посаду?

– Так, у 2002 році був прийнятий Закон про вищу освіту, в ньому і передбачалося проведення виборів на керівні посади у навчальних закладах. Від завідувачів кафедр до ректора. Тому у нас вперше у 2003 році було оголошено конкурс на посаду ректора. Було кілька кандидатур, які подали документи до міністерства. У голосуванні брали участь більше 400 працівників. Пам’ятаю, що проходило це у залі філармонії, бо в нас такої зали нема, щоб усіх вмістила. Ми тоді з професором Ожоганом набрали більше 30 відсотків кожен. У нього, здається 31%, а в мене щось більше 40. Відповідно до цього рішення колективу, Міносвіти й уклало контракт.

– Початок 2000-х років можна назвати тривалою економічною кризою. Як виш існував та виходив з кризи?

– Різними шляхами. В першу чергу за рахунок кількості студентів. Якщо зараз навчається десь 4000 студентів, то в 2005 році їх було близько 10000. І з них половина приблизно навчалися на комерційній основі. Отримані від контрактників кошти йшли через державний бюджет, але на користь університету. Ще були додаткові джерела фінансування, наприклад науково-дослідна робота. Це не великі кошти, але в нас традиційно було від двох до п’яти держбюджетних тем. Частина коштів йшла і на інститут. Крім цього, отримували кошти від міністерства. На розвиток матеріальної бази мали надходження. Потім через наших народних депутатів традиційно отримували допомогу. Зокрема, у 2003 році за дорученням Кабміну окремим фінансуванням було виділено 400 тисяч гривень на будівництво наукової бібліотеки. На той час – величезні кошти. У наступному році святкувалося 250-річчя міста, ми під цю подію від обласної влади отримали кошти на ремонт та реставрацію фасадів. Вірніше, ОДА оплатила роботи. Кошти пройшли через обласне управління капітального будівництва. Ми і підрядників не обирали. Все зробила обласна влада. Я точно не пам’ятаю суму, але розмови йшли про 600-700 тисяч гривень. Ми тоді фасад старого корпусу відреставрували, пластикові вікна поставили. Багато зробили. А ще допомогли спонсори – наші випускники. У старому корпусі відремонтували їдальню. Взагалі-то, саме там поставили перші пластикові вікна. Ось таким чином ті чи інші питання і вирішувалися.

– А як багато грошей приносили контракти студентські?

– Чим більше студентів – тим більше приносили. Комерційне навчання набагато менше коштує, ніж державне. Візьмемо приблизно: на наступний навчальний рік вартість навчання десь 20 тисяч гривень, а навчання за державним замовленням – приблизно 50 тисяч. Якщо ми зрівняємо комерційне навчання з держзамовленням по ціні, то не наберемо студентів. Тож тут теж є певні складнощі.

– А ще у ті роки у багатьох вишах відкривалися різні факультети, часто не пов’язані з профілем самого закладу. Це допомогло?

– Так, була така практика, але ми не створювали багато факультетів, на базі тих, що є, відкривали нові спеціальності. Наші колеги (маю на увазі педагогічні ВНЗ в інших областях) повідкривали тоді «модні» факультети: економічні, юридичні та інші. Ми пішли іншим шляхом: щоб не розпорошувати факультет, ми відкривали суміжні спеціальності просто на факультеті. Наприклад, на факультеті іноземних мов можна було отримати спеціальність перекладача, лінгвіста тощо. Тобто викладацька база на факультеті зберігалася, кількість студентів збільшувалася. З часом «мода» на такі спеціальності пройшла, студенти перестали йти, бо ринок праці наситився, а факультет нічого не втратив.

Майже так само було і з правознавством. Спочатку з’явилося відділення на історичному факультеті, а потім, коли філія Харківського інституту внутрішніх справ припинила існування, ми прийняли їхніх студентів з викладачами. Тим більше, що спеціальність учителя історії вже не така популярна, тож тепер маємо факультет історії і права. Окремий факультет права створювати потрібно тільки тоді, коли є потреба в регіоні. А зараз держава на ці всі спеціальності, не притаманні педагогічним ВНЗ, вводить певні обмеження і практично не виділяє державних місць. Тобто переважно навчання відбувається на комерційній основі, а це є не зовсім вигідно: про вартість я вже казав.

Так само з’явився факультет журналістики, як його називають у народі. На базі філологічного факультету у 2004 році з’явилася нова спеціальність: видавнича справа та редагування. Потім на її базі вже з’явилась журналістика. І зараз факультет непогано працює в обох напрямках: як у філологічному, так і в журналістиці. До речі, створення факультету журналістики відбулося не просто так. Обласна спілка журналістів звернулася з пропозицією готувати фахових журналістів. Ми пішли назустріч.

А взагалі для створення нових спеціальностей потрібен фаховий запит. Аргументований та науково обґрунтований. Потрібно узгодження з усіма рівнями влади, потрібна наукова оцінка потреб регіону в тій чи іншій спеціальності. Щоб не вийшло як у 2000-х, коли кількість юристів та економістів перевищувала всі розумні межі.

А якщо все робити розумно, то можна отримати і держзамовлення на нову спеціальність. Тоді ми набираємо десять комерційних студентів та десять студентів державної форми. І це повноцінна група, яка вже може існувати. Утримувати тільки комерційні групи без держзамовлення можливо лише за рахунок інших груп. Це – невигідно, бо в один рік підуть абітурієнти, а в інший – ні.

Моя думка, яку я завжди висловлював і кажу зараз: вчителі завжди будуть потрібні. І, якщо ми будемо дотримуватися цього профілю, ми завжди будемо у виграші.

– У ті роки на які потреби було найскладніше знайти фінансування?

– Зарплату платила держава, комунальні послуги – теж. А ось на матеріальну базу коштів завжди не вистачало. Це проблема усіх вишів і сьогодні. Тут і бібліотека – доступ до інформації, гуртожитки, навчальні та господарські приміщення. У нас з чотирьох гуртожитків залишилися три. Один у аварійному стані, коштів на його відновлення немає ні у держави, ні в університету. Там проблема у підземних водах, які розмивають фундамент. Я звертався до відповідних фірм, які можуть зробити ремонт, але це дуже дорого.

– Всі останні роки у суспільстві обговорюється проблема хабарів у вищій освіті. Яке ваше ставлення до цієї проблеми? Чи стикалися ви з нею?

– В силу своїх службових обов’язків я весь час з нею стикаюся тим, що попереджую. Моя особиста позиція проста: «Від студентів мзду брати не можна!» Для викладача це низько. Якщо десь дізнавався про такі випадки, намагався максимально жорстко на них реагувати. Що стосується моєї кафедри зараз, викладачі знають, що якщо будуть якісь випадки (а раніше були спроби), то ми з викладачами такими розпрощаємось.

– Який найбільший хабар пропонували особисто вам?

– Я знаю, ходять розмови, що під мене беруть гроші: «Давайте нам, ми порєшаєм з Радулом». А потім кажуть мені «постраждалі»: «Ми ж вам передали!» Ось так я про свої хабарі і дізнався.

Коли був ректором, сталася одна ситуація. Я прийняв університет з відкритою проблемою добудови бібліотеки. Ось про неї і була розмова якось. Через день-два приїхали до мене люди і почали прямо в кабінеті «наїжджати»: «Пацан, ми по бібліотекє навєрху уже всьо порєшалі. Так что подпісивай бумаги і нє мєшай». Це були підрядчики ремонту. Я спробував дізнатися про них якнайбільше. Виявилося, що це фірма зі Світловодська, яка зареєстрована у якійсь квартирі, де ніхто нічого не знав. Я їм відразу сказав, що мені потрібна бібліотека і я нічого не підпишу, поки не буде зроблено все, що заплановано. Вони поїхали, а через деякий час повернулися і вже інакше кажуть: «Ізвіні, ми про тєбя узналі. Нам об’яснілі, что с тобой так нєльзя. Давай рєшим вопрос миром: ти нам не мєшаєш – ми тебя отблагодарім». Ось тоді вони і запропонували п’ять тисяч доларів за «порєшать».

Але ж проблема була: кошти витрачені, а робота не виконана. А мова йшла десь про два мільйони гривень, на той час величезні кошти. Довелося трошки поборотися. Ну, роботу вони тоді таки закінчили, за яку було вже оплачено, а договір підряду з ними розірвано. Новий підрядчик вже якісно та швидко закінчив роботи, і бібліотека працює.

– Як закінчилася ректорська кар’єра?

– Написав заяву і пішов.

– Ну не просто ж так. Я пам’ятаю, який тоді був скандал та виступи студентів.

– То події, пов’язані з Помаранчевою революцією. Я завжди намагався бути аполітичним, але обставини складалися так, що змушений був щось робити. Це, до речі, по багатьох регіонах ректорів тоді змушували робити речі, які їм не до вподоби були. Нас прив’язували до виборчої кампанії незалежно від бажання. На нас давили і через міністерство, і через місцеві органи державної влади. Але навіть не це стало причиною, мені після виборів відкритим текстом сказали: «Нам треба своя людина на цій посаді. І ми все рівно зробимо так, щоб ти пішов». Тоді ж і організували оці виступи студентів. Були звернення до міністерства, уряду. Цим займався тодішній голова ОДА Едуард Зейналов, ми з ним зустрічалися кілька разів у міністра Ніколаєнка. Тоді по всіх цих заявах була перевірка Державної інспекції міносвіти, яка жодних порушень не виявила. Двічі приїжджала, двічі писала акти, вони навіть десь у мене є. Там із зауважень щось таке, як «неправильно оформлені журнали академічних груп» чи зауваження про вибори на факультетах, де дві людини набрали однакову кількість голосів. Я по закону мав право сам у такому випадку обирати з них одну кандидатуру-переможця, але комісія робила за це зауваження. Ще якісь скарги по ремонтах, залучали якихось незалежних експертів. Там взагалі глум був! Вартість ремонту кабінету, за їхньою оцінкою, – 80 тисяч гривень, а я зробив за 50. Тож питали, чому так дешево! А ще було багато скарг у прокуратуру, звідти теж перевірки були, справи порушували проти мене.

Зрештою голова інспекції сам сказав: «Ти ж бачиш, що робиться? Може, сам напишеш заяву, бо вони тобі працювати не дадуть?» Та я і сам уже втомився від цього, але відповів: «Поки всі звинувачення та справи не спростую, поки не закрою всі ці питання – не піду». І вже тільки коли я отримав усі відповіді від усіх перевірок, коли отримав відмови у порушенні справ від прокуратури, тільки тоді я написав заяву про звільнення на ім’я міністра. Назвав там усі речі своїми іменами: і про політичні репресії, і про деструктив з боку місцевої влади, і про загрозу нормальній роботі та існування університету. Зібрав усіх проректорів і повідомив про своє рішення.

– Зараз університет знов стоїть перед вибором ректора. Скоро повинні відбутися вибори. Чи будете брати участь?

– Така думка в мене була і раніше. В мене є певне бачення подальшого розвитку університету, є бажання деякі речі змінити. Я ж бачу тенденцію до занепаду: кожен рік бачу ті речі, які повинні прогресувати, а прогресу нема. Зменшується контингент студентів, втрачаються позиції вишу. Коли став ректором, університет був передостаннім за рейтингом міністерства, а коли пішов з посади – він вже був у десятці кращих.

– Багато педагогічних університетів України перетворилися на класичні: додалися різноманітні факультети, відкрилися нові спеціальності. Це шлях до розвитку?

– Ні! Якраз їхній досвід показує швидкий занепад. Більшість погіршила свої показники, зменшились набори, але збільшилась кількість викладачів. Я добре знайомий з прикладом Миколаївського університету. На сьогодні в них залишилися три-чотири факультети, і вони на рівні виживання. А ще десять років тому вони були на нашому рівні, поки не стали класичним університетом. Я вже казав, що педагогічну спеціалізацію треба залишати. В нас потужний кадровий потенціал саме в педагогіці. За рейтингами міністерства, наша педагогічна кафедра десь на третьому-четвертому місці в Україні! Цього не можна втрачати!
Якби в нас був великий регіон, велика кількість дітей і мало вишів, тоді б, можливо, це було доречно. Але не факт. У нас все ж таки аграрна область, і одного вишу для цього вистачає.

– Але ж у багатьох країнах такого поняття, як «педагогіка», взагалі не існує. І їм це не заважає вчити дітей.

– Так, це поняття виникло за радянської влади у двадцятих роках двадцятого століття. Але ми обрали цей шлях розвитку освіти, і не можу сказати, що він геть поганий. У тих країнах теж існує педагогіка, вона просто не винесена в окрему галузь, а трактується як «філософія – любов до мудрості». Те, чим ми займаємося, виховання – це традиційний розділ філософської думки, філософська категорія.

– То який вихід? Як розвиватися в цій ситуації? Що придумати?

– Нічого придумувати не треба, все придумано до нас. Є таке поняття, як «освітні професійні програми». Завдяки ним ми можемо створювати ситуативні освітні програми. Є потреба в регіоні, наприклад, у спеціалістах-правознавцях, ми відкриваємо таку підготовку на базі історичного факультету. Наситили регіон такими спеціалістами – відкриваємо наступний напрямок підготовки. Таким чином зберігається наукова та викладацька база і задовольняються потреби регіону. Проблем з викладачами зараз немає. Для викладання спеціальних предметів можна залучати окремих фахівців. Ось у нас на кафедрі є програма «Управління навчальним закладом», вона раніше відносилася до педагогічних дисциплін, зараз – до менеджменту. Але ми її зберегли, запросивши на погодинну оплату кандидата наук, який займався саме менеджментом. Проте це ж не класичний менеджмент, у програмі більшість дисциплін, пов’язаних з педагогікою, з діяльністю директора школи чи завідувача садочком. Ось такі програми, такі спеціальності й дозволять вижити університету.

Фото Григорія Зуба, CBN

Приєднуйтеся до нас у Facebook, читайте в Telegram і Twitter.