Директорка обласного музею мистецтв Тетяна Ткаченко-Суханова: «Музей – це не нудно!»

583
кількість переглядів
Тетяна Ткаченко-Суханова

Якось непомітно пройшла інформація про зміну назви тепер уже не художнього музею. Про те, що зміниться, крім назви, та як живе заклад нині, журналіст CBN дізнавався у директорки обласного музею мистецтв Тетяни Ткаченко-Суханової.

– Як та чому почалася епопея з перейменуванням музею? Навіщо це взагалі було потрібно?

– Справа в тому, що ми давно вийшли за межі художнього мистецтва. Що таке «художній музей»? Це живопис, скульптура, графіка, монументальне мистецтво тощо. Я прийшла працювати у музей наприкінці 2002 року, й ми відразу розпочали: дитячі проекти, фотовиставки, спектаклі, хореографічні та музикальні виступи, майстер-класи. Музей – це живий організм. І йому потрібна віддача, емоції. Ось тому ми проводили тут спектаклі Юрія Жеребцова. Мене тоді критикували публічно, друкувалися «розгромні» статті. А ми намагалися довести, що мистецтво – широке поняття, яке не потребує рамок чи обмежень.

Тобто ми зараз отримали те, чим реально займалися. Адже ми давно вийшли за кордони того, чим є художні музеї.

А взагалі ідея виникла ще років десять назад. Завдяки співробітництву з нашим відомим земляком Павлом Босим, на підставі його розповідей про музеї світу та світовий досвід. Ми розробляли фактично нову концепцію музею. Офіційно з 2010 року ми почали звертатися до органів влади з проханням змінити статус. Пояснювали, що підпорядкування не зміниться, а новий статус надасть нам більше можливостей. Вперше я офіційно озвучила ідею на семінарі керівників художніх музеїв України на базі Івано-Франківського обласного музею. На той час наш музей був єдиним в Україні, де відкрилася постійно діюча галерея. То окрема трирічна історія з судами, погрозами та численними проблемами. Я тоді вдома майже не жила моталася по судах та містах. Але ми виграли суд, дійшли до Верховного навіть! Потім розірвали договір оренди, який був до 2022 року, і відкрили галерею Петра Оссовського. На той час її вартість рахувалася в мільйонах доларів! Про ці свої досягнення та ідеї я і розповідала на тому семінарі. Я і розповіла про ідею музею мистецтв. Це було незвично для більшості, але зацікавилися. Навіть відразу по закінченні семінару зателефонував директор Івано-Франківського музею і попросив дозволу запозичити ідею. Та без проблем! Ось тільки в них усе вийшло за два роки, а нам довелося доводити десять.

– Чому так довго?

– Складно сказати. Ми щороку готували обґрунтування та подавали документи. Процес такий: голосує колектив, подаємо документи на департамент культури. Ось тут починалися гойдалки. То виходить пакет документів на комісію, то не виходить. Одного разу таки потрапили ці документи на комісію обласної ради. А пройти треба дві комісії: культурну та бюджетну. Ми запросили депутатів, показали їм усе. Переконали, здається. А голова комісії зняла свої повноваження перед голосуванням. Все з початку… В цьому році ми почали у лютому.

– Зі зміною статусу повинні з’явитися нові напрямки. Де саме? Адже територія музею обмежена.

– Ну, в нас є ще одне приміщення, в оренді у нас частина приміщення Нацбанку. Але там нам працювати не дають. Тому що, дякуючи нинішній владі, нам обмежили доступ, зняли фінансування, а взимку навіть відключили тепло. Ми можемо там розміщуватися у підвалі та на другому поверсі. А перший повинні зайняти чиновники. Там немає протипожежної сигналізації, а зараз дізналися, що його хочуть у нас взагалі забрати. Як там працювати?

– А що зараз змінюється в музеї?

– Ось просто зараз монтується виставка фотографій у вікнах галереї. На днях п’ята річниця смерті Петра Оссовського, ось ми йому цю фотовиставку і присвятили. Це наш проект «У вікні», його мета – щоб більше людей мали доступ до мистецтва. Цього тижня починається проект східного мистецтва: майстер-класи з китайської каліграфії, мови та мистецтва. Дівчинка-студентка з китайського університету буде працювати в нас, поки там карантин. Шостого серпня буде перше заняття. Всі зустрічі будуть українською та англійською мовами. Ну і китайською, звичайно. Буде надзвичайно цікаво!

А ще в нас експонати, які можна чіпати руками, є гончарний круг, який нам передав гончар Олександр Гавриленко. Він на ньому проводить заняття, показує, розказує.

Продовжуються вистави. Виступає театр «Резонанс».

У музеї зараз підібралася гарна молода команда. Заповзята молодь, у якої очі горять. Я, звичайно, розумію, що це не надовго. Закінчиться карантин – вони знайдуть кращу роботу, бо на наші зарплати жити важко. У нас в музеї найнижчі зарплати в Україні, на жаль.

– А влада допомагає?

– Не смішно. Про обласну я вже казала. А міська… Вчора вчергове, а мабуть, востаннє, подали проект до громадського бюджету: вони у нас зазвичай не проходять. Бо ми ж обласного підпорядкування. Виходить, місту музей не потрібен?! Не важливо, що музей працює на імідж міста. Ми в минулі роки намагалися зробити Музейну площу, що перед муралом. Відповідь вразила. Так, ми підпорядковані області, але ж як можна в самому центрі міста залишити ганебний шматок зруйнованого асфальту? А коли відкривали мурал – був концерт. Ми туди поставили стільчики, і всі отримували задоволення. Звук був чистий, бо будинки розташовані так, що він повертається без змін. А як би гарно було там концерти щотижня проводити!

– То ж ваша територія? Може, ви повинні за нею доглядати?

– Ні. В тому і справа. Ми акт на землю робили десять років. Нам казали, що його ніколи не було, поки ми самі в архівах не знайшли. Та і то, зробили нарешті, й виявилося, що за документами ми володіємо тільки тією землею, що є під будівлею. Більш того, і з нею проблеми. Ось, наприклад, у нас є дві арки в будинку, одна відкрита, а в іншій побудовано магазин. Його приватизовано давним-давно. Тільки ось земля під ним – наша! А приватизовано тільки повітря в арці. Я власницю приміщення розумію – то її заробіток, і всі документи в неї підписані вірно. От тільки завдяки тому, що арка перекрита, у нас підтоплює цокольні приміщення. Будинок будували і не врахували, що русло річки змінять, то ж воді нема куди подітися. А ми б хотіли арку відкрити. Тоді б у ній облаштували соціальний кінотеатр, припустимо. У наш «Портал» люди на візочках не потраплять просто так, а тут жодних перепон.

У дворику можна б було стільки гарних заходів проводити! Ідей безліч. Ну і був би вихід для води. А зараз після кожного великого дощу в нас потоп. А дворик ми спробуємо задіяти все одно. Ми вже там і спектаклі проводили. Зараз ще щось придумаємо. Ми живемо за принципом, який намагаємося донести до людей: «Музей – це не нудно!»

Фото Ігоря Філіпенка, CBN

Приєднуйтеся до нас у Facebook, читайте в Telegram і Twitter.