Чергова поїздка з Кропивницького на фронт. Хронологія без емоцій

Цей виїзд на фронт готувався довго та відкладався багато разів. Навіть з’являлася думка, що він узагалі не відбудеться. Причин було багато: не всі замовлення хлопців встигали зібрати, не вистачало грошей на пальне, несприятлива погода… Але на нас чекали. Дуже чекали.

Попередня поїздка з волонтерською групою Павла Кучеренка відбулася ще на початку зими минулого року. За планами наступна мала бути десь у районі новорічних свят – до чи після. Але проблем було стільки... Навіть за пару годин до виїзду не вистачало коштів на паливо (на зворотному шляху довелося скидатися грошима, щоб таки потрапити додому. Ну то таке – не вперше). Вийшло так, що намагалися поїхати під Новий рік, а змогли аж 22 лютого.

Завдань у цієї поїздки було декілька: привітати командира однієї військової частини з новою посадою, заїхати з дарунками та подяками до Мар’їнки, так само побувати в околицях Авдіївки та відвідати Бахмут, щоб передати важливі документи.

Командира привітали! Його частина має дуже специфічні можливості: послухати те, про що розмовляють інші. І не на нашому боці фронту. ЗМІ не раз публікували реальні розмови одіозних фігур на кшалт Гіркіна (Стрєлкова), Гіві, Мотороли й інших [закреслено внутрішнім цензором]. Не хочу стверджувати, але припускаю, що певна заслуга наших друзів у цьому є.

Перша невеличка пригода сталася вже на Донбасі, у містечку Селідове. Влітку 2014 року тут деякий час був безлад, але не довго. Селідове - населений пункт за 40 кілометрів від Донецька. Тут - умовна межа, де війну можна почути, але неможливо побачити. Сюди не долітали міни, і тут немає зруйнованих будинків. Фронт у 2014 році швидко пішов звідси далі страх і непевність лишилися.

Коли ми зупинилися в центрі міста, щоб заскочити в магазин, випити ранкової кави і просто розім’яти ноги після 10 годин поїздки, були здивовані місцевим маргіналом. Він підійшов, «стрельнув» цигарку і привітав зі святом. Спочатку не зрозуміли. А потім допетрали, що вже 23 лютого. І ще є ті, хто вважає це святом. Коротка, але ємна фраза відправила місцевого юродивого у відомому напрямку. До речі, привітань було у той день три. Друге прийшло з вуст жителя іншої держави, відповідь на нього суттєво не відрізнялася. А про третє розповім окремо.

Першим пунктом призначення був наш підрозділ у Мар’їнці. Надовго не затримувалися, розвантажили смаколики і передали потрібний реманент. Ще привезли зо три десятки екземплярів місцевих газет, за що подяка від хлопців колективам «Народного слова» та «України Центр». З інформацією там завжди проблеми. І вже після цього сфотографувалися на дорогу та поїхали далі.

В Авдіївці були вже ввечері. Перша зупинка на околиці - відразу почули звуки далеких важких пострілів: кілометрів 20-30 від нас, десь за Пісками. Місцевий люд до цього звичний – уваги не звертає. Бо «перемир’я» - воно таке, з пострілами та втратами. За день до нашого приїзду на позиції загинув український боєць...

Околиця міста вражає: поруч зі зруйнованими великим калібром будинками стоять новенькі контейнери для сміття. Світло на вулицях майже не горить, але ліхтарі новенькі. Дисонанс війни та миру. Швиденько розвантажилися і поїли гарячого.

Хлопці облаштувалися не погано. Бійці за власний кошт беруть в оренду у місцевих будиночок неподалік від позицій, де можуть перепочити, приготувати їжу та просто побути майже у «цивільних» умовах. У складчину оплачують і оренду, й комунальні послуги. Все мінімально необхідне для життя та відпочинку є: бойлер з гарячою водою, кухня, ліжка. На запитання про ставлення місцевих відповідь була проста: «Ввечері за межі двору без зброї виходити заборонено».

За 300-400 метрів – шахта Бутівка. І хоч українські армійці тут добре закріпилися, російські окупаційні війська не полишають спроб атакувати ці позиції. Шахта розташована на підступах до окупованого Донецька, і тут тихо не буває ніколи. Нетривалий перепочинок бійці мають хіба що вдень. Тут немає жодної вцілілої будівлі – навколо суцільна руїна.

Вже вночі, коли ми відпочивали після поїздки, почулися важкі вибухи. Коли вискочив на подвір’я, побачив… різнокольорове небо. В окупованому Донецьку святкували день ворожої армії салютом. Так нас утретє «привітали». Реакція на це привітання мало відрізнялася від попередніх – просто була більш багатослівною.

Але у місті війну відчувають не всі. Незадовго до нашого приїзду патруль поліції зупинив машину наших хлопців і провів поверхневий огляд. Коли на бронежилеті побачили магазини - вирішили, що впіймали терориста. Ні наявність документів, ні форми не переконала. Викликані співробітники військової поліції теж здивувалися діям місцевих правоохоронців, але переконати не змогли. Довелося викликати командира. Після обіцянки прислати БТ� непорозуміння минуло само собою.

Зранку дорога повела нас у Бахмут. В Авдіївці місцева військово-цивільна адміністрація проводить інформаційну кампанію за розум та спокій: біг-борди з яскравими поясненнями рясніють містом. Нас кілька разів зупиняли для перевірки мобільні групи. Деякі - зі службовими собаками, які вміють шукати вибухівку. На стаціонарних блокпостах волонтерів вже впізнають та майже не чіпають: запитують для форми про наявність забороненого і бажають щастя й удачі.

Ми їхали дорогою, якою шість років тому на Бахмут виходили з Дебальцевого наші. Теж у такі дні морозного та пекельного лютого. Їхали здебільшого мовчки.

У Бахмуті впоралися швидко – треба було передати документи до військової частини з нашого районного військкомату. Сама частина знаходилася на полігоні, але черговий без зайвих питань прийняв та зареєстрував.

Волонтери нерідко виконують такі прохання. Так і тут: житель Смоліного загинув ще у жовтні 2016-го, а обставини його смерті не ясні досі. Первинна експертиза показала наявність у крові алкоголю, і загибель визнана такою, що не пов’язана з захистом Батьківщини.

На вимогу батьків зробили ексгумацію, і повторна експертиза довела, що першу проводили не так, як треба: не може людина до смерті та після мати різницю в зрості у 20 сантиметрів та різний розмір взуття. Тепер правду буде відновити легше. Напевно.

Дорога додому була теж важкою: тут і двічі пробиті колеса, і неякісне паливо, і нестача коштів на нього. Але повернулися! І вже знов готуємося до наступної поїздки: збираємо замовлення з фронту та допомогу від тих, хто залишився небайдужим.