Чергова поїздка з Кропивницького на фронт. Хронологія без емоцій

723
кількість переглядів
армія

Цей виїзд на фронт готувався довго та відкладався багато разів. Навіть з’являлася думка, що він узагалі не відбудеться. Причин було багато: не всі замовлення хлопців встигали зібрати, не вистачало грошей на пальне, несприятлива погода… Але на нас чекали. Дуже чекали.

Попередня поїздка з волонтерською групою Павла Кучеренка відбулася ще на початку зими минулого року. За планами наступна мала бути десь у районі новорічних свят – до чи після. Але проблем було стільки… Навіть за пару годин до виїзду не вистачало коштів на паливо (на зворотному шляху довелося скидатися грошима, щоб таки потрапити додому. Ну то таке – не вперше). Вийшло так, що намагалися поїхати під Новий рік, а змогли аж 22 лютого.

Завдань у цієї поїздки було декілька: привітати командира однієї військової частини з новою посадою, заїхати з дарунками та подяками до Мар’їнки, так само побувати в околицях Авдіївки та відвідати Бахмут, щоб передати важливі документи.

Командира привітали! Його частина має дуже специфічні можливості: послухати те, про що розмовляють інші. І не на нашому боці фронту. ЗМІ не раз публікували реальні розмови одіозних фігур на кшалт Гіркіна (Стрєлкова), Гіві, Мотороли й інших [закреслено внутрішнім цензором]. Не хочу стверджувати, але припускаю, що певна заслуга наших друзів у цьому є.

Перша невеличка пригода сталася вже на Донбасі, у містечку Селідове. Влітку 2014 року тут деякий час був безлад, але не довго. Селідове – населений пункт за 40 кілометрів від Донецька. Тут – умовна межа, де війну можна почути, але неможливо побачити. Сюди не долітали міни, і тут немає зруйнованих будинків. Фронт у 2014 році швидко пішов звідси далі страх і непевність лишилися.

Коли ми зупинилися в центрі міста, щоб заскочити в магазин, випити ранкової кави і просто розім’яти ноги після 10 годин поїздки, були здивовані місцевим маргіналом. Він підійшов, «стрельнув» цигарку і привітав зі святом. Спочатку не зрозуміли. А потім допетрали, що вже 23 лютого. І ще є ті, хто вважає це святом. Коротка, але ємна фраза відправила місцевого юродивого у відомому напрямку. До речі, привітань було у той день три. Друге прийшло з вуст жителя іншої держави, відповідь на нього суттєво не відрізнялася. А про третє розповім окремо.

Першим пунктом призначення був наш підрозділ у Мар’їнці. Надовго не затримувалися, розвантажили смаколики і передали потрібний реманент. Ще привезли зо три десятки екземплярів місцевих газет, за що подяка від хлопців колективам «Народного слова» та «України Центр». З інформацією там завжди проблеми. І вже після цього сфотографувалися на дорогу та поїхали далі.

В Авдіївці були вже ввечері. Перша зупинка на околиці – відразу почули звуки далеких важких пострілів: кілометрів 20-30 від нас, десь за Пісками. Місцевий люд до цього звичний – уваги не звертає. Бо «перемир’я» – воно таке, з пострілами та втратами. За день до нашого приїзду на позиції загинув український боєць…

Околиця міста вражає: поруч зі зруйнованими великим калібром будинками стоять новенькі контейнери для сміття. Світло на вулицях майже не горить, але ліхтарі новенькі. Дисонанс війни та миру. Швиденько розвантажилися і поїли гарячого.

Хлопці облаштувалися не погано. Бійці за власний кошт беруть в оренду у місцевих будиночок неподалік від позицій, де можуть перепочити, приготувати їжу та просто побути майже у «цивільних» умовах. У складчину оплачують і оренду, й комунальні послуги. Все мінімально необхідне для життя та відпочинку є: бойлер з гарячою водою, кухня, ліжка. На запитання про ставлення місцевих відповідь була проста: «Ввечері за межі двору без зброї виходити заборонено».

За 300-400 метрів – шахта Бутівка. І хоч українські армійці тут добре закріпилися, російські окупаційні війська не полишають спроб атакувати ці позиції. Шахта розташована на підступах до окупованого Донецька, і тут тихо не буває ніколи. Нетривалий перепочинок бійці мають хіба що вдень. Тут немає жодної вцілілої будівлі – навколо суцільна руїна.

Вже вночі, коли ми відпочивали після поїздки, почулися важкі вибухи. Коли вискочив на подвір’я, побачив… різнокольорове небо. В окупованому Донецьку святкували день ворожої армії салютом. Так нас утретє «привітали». Реакція на це привітання мало відрізнялася від попередніх – просто була більш багатослівною.

Але у місті війну відчувають не всі. Незадовго до нашого приїзду патруль поліції зупинив машину наших хлопців і провів поверхневий огляд. Коли на бронежилеті побачили магазини – вирішили, що впіймали терориста. Ні наявність документів, ні форми не переконала. Викликані співробітники військової поліції теж здивувалися діям місцевих правоохоронців, але переконати не змогли. Довелося викликати командира. Після обіцянки прислати БТР непорозуміння минуло само собою.

Зранку дорога повела нас у Бахмут. В Авдіївці місцева військово-цивільна адміністрація проводить інформаційну кампанію за розум та спокій: біг-борди з яскравими поясненнями рясніють містом. Нас кілька разів зупиняли для перевірки мобільні групи. Деякі – зі службовими собаками, які вміють шукати вибухівку. На стаціонарних блокпостах волонтерів вже впізнають та майже не чіпають: запитують для форми про наявність забороненого і бажають щастя й удачі.

Ми їхали дорогою, якою шість років тому на Бахмут виходили з Дебальцевого наші. Теж у такі дні морозного та пекельного лютого. Їхали здебільшого мовчки.

У Бахмуті впоралися швидко – треба було передати документи до військової частини з нашого районного військкомату. Сама частина знаходилася на полігоні, але черговий без зайвих питань прийняв та зареєстрував.

Волонтери нерідко виконують такі прохання. Так і тут: житель Смоліного загинув ще у жовтні 2016-го, а обставини його смерті не ясні досі. Первинна експертиза показала наявність у крові алкоголю, і загибель визнана такою, що не пов’язана з захистом Батьківщини.

На вимогу батьків зробили ексгумацію, і повторна експертиза довела, що першу проводили не так, як треба: не може людина до смерті та після мати різницю в зрості у 20 сантиметрів та різний розмір взуття. Тепер правду буде відновити легше. Напевно.

Дорога додому була теж важкою: тут і двічі пробиті колеса, і неякісне паливо, і нестача коштів на нього. Але повернулися! І вже знов готуємося до наступної поїздки: збираємо замовлення з фронту та допомогу від тих, хто залишився небайдужим.

Допомогти волонтерській групі Павла Кучеренка

Ощадбанк: 4790 7299 1492 6126;

Альфабанк: 5355 5712 7712 5142.

Тел: +380951406267, +38095 346 49 90.

Приєднуйтеся до нас у Facebook, читайте в Telegram і Twitter.