«Розкольники». На Кіровоградщині село розділилося на два ворожі табори через релігію (ФОТО)

Крики, плач і взаємні образи, пересипані цитатами з Біблії. Приблизно так відбувається процес переходу громади села Чечеліївка Петрівського району з Української Православної Церкви Московського патріархату до Православної Церкви України.

На стенді біля Чечеліївської сільради поруч з пожовклим від часу застереженням від сказу висить оголошення про зустріч з виїзною комісією ОДА. Підстава - «розгляд питання щодо зміни канонічної підлеглості релігійної громади Свято-Покровської парафії».

Є два офіційні документи. Перший протокол датований 29 січня 2019 року, і в ньому йдеться про створення релігійної громади УПЦ. Підписалися п’ятеро прихожан. Під другим, від 1 березня, - про громаду ПЦУ - 97 підписів. Гості з обласного центру мають розібратися, який із них «канонічніший».

Сільський будинок культури, де мають відбутися збори, - поруч з церквою. Від храму йде ціла делегація на чолі з кількома священиками.

- О, боже царя храні сунуть, - глузує сива селянка. - Зараз почнеться...

І починається.

Перший заступник голови ОДА Сергій Коваленко диригує зібранням. Він дає слово по черзі прихильникам ПЦУ та УПЦ і наголошує:

- Ми приїхали сюди вислухати вас. А вже потім, усе проаналізувавши, прийняти рішення. Ми не підтримуємо жодну зі сторін, наша головна мета - розібратися в ситуації.

- Ми - Українська Православна Церква і не маємо жодного відношення до Росії, - виступає прихожанка храму Олександра Усенко.

- Ага, Московського патріархату, - звучить репліка з зали. Усенко не звертає уваги:

- Батюшка, кажуть, передає гроші на Росію, а там на них кулі купують. Ну це ж брєд!

- Та досить уже! - знову з глядацьких рядів.

- Ми споконвіку молилися тут. Чому ми маємо йти?

- Яким чином збиралися збори, на яких вирішили створити релігійну громаду УПЦ? - пробує повернути розмову в конструктивне русло начальник управління комунікацій облдержадміністрації Віталій Останній.

- Ну як... Ну...

- Та не брешіть уже! - лунає ще один голос.

- Батюшка, благословіть брехню! - вторить йому інший.

15 грудня 2018 року в Софійському соборі Києва відбувся об’єднавчий собор. Перед собором самоліквідувалися Українська автокефальна православна церква та Українська православна церква Київського патріархату. Ієрархи цих церков за участі двох ієрархів Української православної церкви Московського патріархату створили Православну Церкву України. Шляхом голосування новим предстоятелем обрали Епіфанія з титулом Митрополит Київський і всієї України.

9 січня 2019 року всі єпископи на синоді Вселенського патріархату поставили свої підписи під Томосом – документом, який надав Православній Церкві України автокефалію.

Усенко цитує апостола Павла: мовляв, усі віруючі повинні поважати свого священика. Сам же отець Миколай, узявши слово, достукатися до своїх прихожан не може. Він говорить настільки тихо, що його майже не чутно.

Натомість дуже добре чути матушку.

- Ви ось тут жалієтеся, що служби проводяться не українською, а церковнослов’янською. Ви її не розумієте? - пані Ніна місцями зривається на крик. - Вам же коли наркоз дають, ви навіть не знаєте, чи встанете після нього. Звідки вам знати, як батюшці правити? Я не кажу вчителям, як учити моїх дітей. І всі ви повинну йти за своїм священиком. Що батюшка скаже, те і треба робити.

- Руки йому цілувати... - перебиває хтось жінку.

- І руки цілувати! - матушка вже кричить, не знижуючи тону. - Ви у єпархію їздили, священика просили собі! Ось вам священик! Чому ви йому не довіряєте?

- Та сядь уже, ми батюшку хочемо почути.

- А я матушка його! Матушка! Ви не знаєте навіть, йому тяжко. Як він молиться щодня за вас усіх!

Одна з головних претензій прихильників ПЦУ - служба ведеться церковнослов’янською, а не українською.

- Постійно згадується мать-Росія, матушка-земля російська. Нам це неприємно, нам різало це вухо. Ми свою думку казали, що ми хочемо українською мовою, що ми є українська держава, для чого нам треба російська? - риторично запитує Ольга Лінтух. Вона так нервується, що, розплакавшись, перериває себе на півслові:

- Ми ж... Оксано, сходи води купи, будь ласка...

Благочинний Петрівського району Олександрійської єпархії УПЦ Дмитро Городецький, дочекавшись своєї черги, пояснює:

- Тут іде мова про канонічність. Ми як священики мусимо людей вести до спасіння. У нас є чіткі правила – не насаджені путінами, кирилами, обамами. У нас є глава Христос, і Христос сказав: «Єдина церква, єдине стадо, єдине хрещення». Ми як священики заявляємо: нікуди ми переходити не збираємося, ми є УПЦ і молимося ми за свого предстоятеля митрополита блаженнійшого Онуфрія, молимося ми за свою владу, ніякі кулі ми не купуємо в серця наших хлопців, а ще й навпаки – допомагаємо їм і завжди молимося за них.

Градус протистояння у залі наростає. Селяни звинувачують одне одного у всіх смертних гріхах. Представники громади ПЦУ стверджують, що збори УПЦ відбувалися без оголошення, ніхто про них не знав, крім маленької купки зацікавлених осіб. Ті ж, хто не бажає йти з УПЦ, заявляють, що протокол про створення громади ПЦУ - неправдивий, мовляв, його підписали люди, які не бувають у церкві. Якби не дипломатичний талант Сергія Коваленка, лайки та взаємні образи могли би перерости у щось серйозніше.

Сільський голова Сергій Дяченко має свій рецепт:

- Реєструвати дві громади, є храм, який побудований в 1905 році, він є археологічною пам’яткою. Визначаються години проведення богослужінь – одні в один час, інші – в інший. І всі вирішені питання.

Нічого вони не вирішені. Поступатися - чи то релігійними вподобаннями, чи то відреставрованим приміщенням - не хоче жодна зі сторін. («Вам треба храм? Будуйте! - «Самі будуйте!») Отець Миколай готовий піти на певний компроміс, якого, втім, задля настання миру в селі недостатньо, - читати проповіді українською, а служби лишити, як є, церковнослов’янською.

- Все записано, внесено до протоколу, - резюмує Сергій Коваленко. - Будемо відпрацьовувати з юристами, оскільки готового рішення немає.

...Вже по завершенні зустрічі до автора цих рядків підходить місцевий:

- Скажу одну штуку вам, тільки ви прізвища мого не пишіть. Пам’ятаєте, як 31 січня у всіх церквах дзвони за загиблими під Дебальцевим били? А наш батюшка не схотів. З єпархії, сказав, розпорядження не було...

Андрій Лисенко, CBN