Кропивницький журналіст, який перехворів на коронавірус: «Це - сімейна хвороба»

Сергій Полулях, «Україна-Центр»

Цей матеріал для тих, хто ще не увірував в існування пандемії Сovid або епідемії вірусних пневмоній, які змогли «покласти» куди крутіші системи охорони здоров'я, ніж українська. Він для тих, хто думає, що нинішня епідемія не торкнеться ні його, ні його близьких, хоча саме в цьому і полягає особливість сезону респіраторних захворювань 2020/21 років - хворіють сім'ями! І найбільше страждають люди старшого покоління, яких важко лікувати, але можна вберегти від зараження.

З особистого досвіду

Лев Толстой сказав, що всі щасливі сім'ї схожі одна на одну, кожна нещаслива сім'я нещаслива по-своєму. З ним можна не погоджуватися, але це визначення можна застосувати і до хвороб, які начебто повинні бути у всіх однакові, але насправді історія хвороби, мається на увазі Сovid і вірусні пневмонії, у кожної сім'ї своя.

Всі ми чули про незрозумілу статистику Сovid’а, про поширення пневмоній, про дорожнечу лікування, нестачу місць у стаціонарах, але по-справжньому це починаєш бачити і розуміти тільки в лікарні, де опинився або сам, або хтось із рідних. Нашій сім'ї, можна сказати, пощастило: ми хворіли по черзі, спочатку донька, потім дружина, причому справа обійшлася амбулаторним лікуванням, а вже потім естафету підхопив і я.

Побитий літературний штамп - «ніщо не віщувало біди», але в мене так і було. Я спокійно відпрацював у редакції, відправив написані матеріали і після обіду пішов добувати інформацію на наступну статтю, інакше кажучи, день був щільним, абсолютно ніяких сигналів про нездоров'я організм не пред'являв, якщо не брати до уваги легких позовів до кашлю, які на справжній кашель явно не тягнули. Але вже близько 18:00 самопочуття якось змінилося, термометр показав невелике підвищення, яке до дев’ятої вечора оформилося в конкретні 37,6.

Ранньою весною цього року, при більш вираженій симптоматиці, я перехворів вдома, і для одужання вистачило кількох днів, хоча все вказувало на серйозність захворювання, аж до ймовірного коронавірусу. Понадіявся на себе і цього разу, через що кілька важливих для лікування днів втратив, правда, все одно відразу в лікарню я б і не потрапив, тому що довелося чекати результатів ПЛР-тестування, хоча КТ вже підтвердила наявність двосторонньої вірусної пневмонії. Пізніше з'ясувалося, що саме на етапі домашнього лікування і відбувається основна затримка з початком активної боротьби з хворобою - ми всі сподіваємося «проскочити». Але, крім цього, збій відбувається і на етапі діагностування хвороби в поліклініках, а також під час очікування результатів ПЛР-тестів, без яких вас не візьмуть ні в одну лікарню.

По-справжньому «вузькими місцями» для хворих є саме коридори поліклінік і пункт здачі тестів у поліклініці на вулиці Шевченка. У коридорах - багатогодинні черги хворих, і далеко не всім вдається знайти місце на лавці біля стіни. Крім того, в більшості випадків сімейний лікар або консультує по телефону, або призначає амбулаторне лікування - класти всіх на койку немає ніякої можливості.

Щоб здати тест, вам доведеться годину або дві чекати своєї черги... на вулиці, поступово піднімаючись на другий поверх до заповітних дверей. Напевно, не так багато зусиль необхідно, щоб створити більш прийнятні умови очікування, хоча б і за рахунок установки наметів з обігрівом. До речі, біля «Ацинусу» намети з лавками є. Зрозуміло, що епідемія застала медицину зненацька і придушила своєю міццю, тим не менше, потрібно реагувати і на ці виклики. Нові хвороби й обставини вимагають і нових рішень в організації лікування чи надання допомоги.

При цьому я не належу до категорії «все пропало!», тому не погоджуюся з твердженням, що наша система охорони здоров'я не справляється з ситуацією. Як би там не було, але хворі допомогу отримують, інша справа, що українська медицина працює в напрузі, на яку не програмувалась, але ж працює! Так, для хворих не вистачає місць у профільних стаціонарах, тому для лікування численних пневмоній довелося перепрофілювати майже всі лікувальні установи і пристосувати їх під вимоги часу. Це стосується практично всіх об'єктів медицини у Кропивницькому. У третій міській під пневмонію пристосували все відділення, наприклад, я лежав у кардіології, і такими хворими були заповнені всі ліжка на першому, другому і третьому поверхах!

Тепер саме час перейти до самих хворих. Повторю, особливістю цієї хвороби є сімейність, причому кидається в очі, що переважна кількість хворих - це люди старшого, часто дуже похилого віку. Тобто ті, кого більше всіх умовляли берегтися, не виходити без потреби на вулицю, не піддавати ризику ні себе, ні своїх близьких. Люди старшого віку надзвичайно важко виходять з хвороби, їхній організм довше і болісніше справляється з хворобою. Саме на цю обставину повинні звертати увагу і самі наші «батьки і діди», і молоді члени сімей. Лікарі кажуть, що слабкою опірністю до хвороби старі зобов'язані букету супутніх захворювань, таких як діабет, підвищений тиск і багато інших. Тому важко підібрати ліки, які враховували б усі нюанси і вплинули тільки на вірусну пневмонію.

Бабуся з дідусем…

[caption id="" align="aligncenter" width="640"] Фото: Gustavo Fring / Pexels[/caption]

Ми звикли до своїх старих у звичайній обстановці і навіть посміюємося над ними, коли вони роблять щось не так швидко, як молодь. Так ось, якщо ви бачили своїх батьків чи дідусів-бабусь тільки в домашній, звичній обстановці, то можу стверджувати, що ви їх зовсім не знаєте!

Хвороба змінює їх до останньої межі, так важко старі реагують на її перебіг. У лікарні це зовсім інші люди, вони приголомшені, вони вирвані зі своєї зони комфорту, де все було поруч, де маршрути пересувань і режим дня був пристосований під їхні запити, де вони мали якийсь достатній запас енергії, щоб обходитися не тільки без сторонньої допомоги, а й взагалі не вимагати її. Спальня, кухня, холодильник, телевізор, спілкування і запити - все було підконтрольним, навіть якщо траплялося нездужання. Але ця пневмонія, яку називають ще «ковідною», ламає людину, сковує думки і обмежує рухи, гальмує реакції. Люди якийсь час взагалі не можуть зрозуміти, де вони і що з ними відбувається. Важко бачити, як складно літній людині дається будь-яка проста дія, над якою в іншій ситуації вона б і не замислювалася. Хворий довго думає, перш ніж встати з ліжка, на справжню церемонію перетворюється процес одягання тапочок для походу за межі палати. Вони довго розмірковують, перш ніж взяти пляшку з водою чи телефон. Вони погано чують і повільно реагують на отриману інформацію, їм важко говорити і сформулювати думку, зреагувати на явні незручності, тому вони просто терплять.

Як приклад: мені визначили ліжко, де на сітку чомусь були покладені дверцята від шафи. При цьому літній хворий розповів, що він дві ночі не міг спати на цьому ліжку. Пролежавши кілька годин на цьому прокрустовому ложі і зрозумівши, що ночі не витримаю, я піднявся і прибрав дошку. Все стало на свої місця, але як же здивувався той, хто мучився дві доби, мовляв, що, а хіба так можна було?! Звичка терпіти теж сприяє розвитку хвороби, тому багато людей похилого віку потрапляють до лікарні в дуже ослабленому стані, і найгірше те, що потрапляють сім'ями. Тут часто в одній палаті лежить чоловік, а в іншій - дружина. Більш того, в інших лікарнях міста в цей же самий час лежать, скажімо, дочка і зять. Часто хворого старого провідує трохи менше хвора дружина, яка, здається, навіть заздрить чоловікові, мовляв, ти лежиш, а я повинна за тобою ходити...

Загалом людям похилого віку набагато важче впоратися з хворобою, ніж не допустити інфікування. Правила прості - максимально обмежити кількість контактів, інакше навантаження лягає не тільки на вас, але і на ваших рідних. Я протягом кількох тижнів спостерігав, як доглядали за 80-річними батьками Тетяна Григорівна Дашковська і її сім'я. Це було постійно, це було зворушливо, і це було важко, тому що батько одужав, а з мамою ситуація складалася не так, як хотілося б.

Тетяна Григорівна розповіла їхню історію хвороби:

- Наші батьки весь час були на дачі, а коли повернулися в місто - все, відразу захворіли. До цього були абсолютно здорові. Папі 81 рік, а мамі 80. Спочатку температура піднялася у тата, потім - у мами. Коли їх помістили в лікарню, я чергувала ночами, а дочка - днем. Потім вона їхала додому, і вдвох з сестрою вони готували їжу, одяг тощо. Це дуже важко морально і фізично, а також матеріально. За цей час тільки на ліки у нас пішло близько 90 тисяч гривень, не рахуючи всього іншого.

Тато лежить в лікарні з 19 листопада, але до цього чотири дні лікували вдома, таким чином ми боремося вже місяць, у нього з'явилися алергія, пронос, ніяк не впораємося, дуже важко, але вже виписуємося з татом. А з приводу мами лікар сказав мені, що дає дві години, вони вирішують, якщо вона вийде з цього стану, то тоді вилікується тільки завдяки нашому догляду.

Таких хворих треба постійно перевертати, треба поїти, годувати, маму ми теж спочатку лікували вдома, але хочу відзначити, що важливо потрапити в лікарню в потрібний час, щоб раніше починати отримувати кисень. У нашій родині так прийнято, що ми всі одне за одного, ми любимо батьків і дітей, діти люблять нас і бабусю з дідусем, ми одна сім'я, тому у нас так і йде. Чоловік у нас працює водієм, привозить-відвозить, дочки готують і сидять вдень, усі обов'язки ми якось розподілили, і тільки так можна перемогти, інакше ніяк.

Мені здається, що зараз старих потрібно взагалі ізолювати. Наші поки були на дачі, все було нормально, а приїхали в місто - і все. Напевно, є і моя вина, що ми якось розслабилися, ну, подумаєш, заплатили за квартиру, ну раз-другий сходили в магазин... Краще платити за них, купувати за них, у них імунітет ослаблений, вони набагато більше схильні до впливу хвороби і переносять важче, ніж молоді, ніж хоча б ми.

Це, так би мовити, рідкісний випадок, інших хворих добре, якщо хоча б провідують і приносять ліки. Деякі обходяться і без цього, ситуацію з ними завжди рятують медсестри і лікарі, які своєю увагою та участю їх підтримують, готові прийти на допомогу в будь-який час доби, купують ліки, телефонують хворим додому, щоб поговорити з родичами. При цьому самі медсестри і лікарі працюють, що називається, на розрив - обслуговують втричі й більше хворих, ніж передбачено правилами, не кажучи вже, що практично всім медпрацівникам міста довелося на час епідемії змінити кваліфікацію.

Проблем у медицині віз і маленький візок, але про це буде окрема розмова в найближчих номерах «УЦ». Зараз головне - достукатися до свідомості батьків і дітей: зробіть усе можливе для того, щоб ваші батьки, дідусі та бабусі не захворіли, щоб вони просто-на-просто не змогли зустрітися з випадковим розносником небезпечної хвороби. Вони це заслужили, в сенсі заслужили нашу підтримку.

До речі, дивує легковажність, з якою самі старики ставляться до можливості захворіти, але одночасно дивує і відповідальність, з якою вони навіть у лікарні пам'ятають про неприпустимість... боргів за комунальні послуги. Моєму сусідові по палаті (74 роки), з яким ми дихали з одного концентратора, вночі кілька разів допомагали лікарі, він задихався, але днем, сидячи на ліжку, заповнював платіжки й інструктував дружину, скільки і за що треба заплатити! Ну хіба можна таким людям хворіти?..