Мама полоненого моряка з Кіровоградщини: «Це було відчуття чогось нереального. Що це просто якийсь страшний сон…»

«Очі просто сумні. Посміхається, а очі сумні...»

1009
кількість переглядів

Про повернення Романа Мокряка з російського полону – в розмові з його мамою Наталією Мокряк.

– Наталіє, вибачте, що змушую до цього повернутися, але які перші почуття були, коли дізналися про біду?

– Це було відчуття чогось нереального. Що це просто якийсь страшний сон, і минуть година-дві, й скажуть, що це неправда, щось там переплутали. Але проходили дні, і це стало правдою. А найперші хвилини, коли дізналася, що потрапив у полон, що стріляли, що є поранені… Це був жах.

– Як сталася ця біда з сином, хто допоміг відразу?

– Командування та волонтери. Найперші – командування і волонтери. Ми весь час були на зв’язку, нам допомагали з адвокатами. Ми всі в такому стані були, що й думки про адвокатів не виникло. Мені зателефонували вночі, запропонували допомогу. Кажуть: “До вас зараз приїдуть люди з документами, треба підписати договір про адвокатські послуги”. Ми не знали, хто це, подзвонили знайомим, порадилися. Нам кажуть, що то нормально, їх перевірили, можна довіряти. Серед ночі, о першій годині десь, приїхали, ми підписали той договір, віддали чужим людям, яких на той час не знали.

Вранці зателефонував адвокат, подякував за підпис, повідомив, що він захищає Романа, дав свої контакти. Ми саме через нього – Джеміля Темішева, – поки Роман в Криму був, дізнавалися про самопочуття Роми, про події, які з ним відбувалися. А коли Роман опинився у Москві – вже через Іллю Новікова.

– Я знаю, що ви боролися за сина, було багато поїздок, зустрічей. Розкажіть про них: хто організовував, як відбувалися?

– Багато допомагало командування. Організовували різні зустрічі для нас: і в Києві, і в Одесі. З консулами різних країн, з міністрами оборони, і з президентом Порошенком. Плюс громадські організації допомагали. Коли ми їхали у США (виступати перед дипломатами у штаб-квартирі ООН – Авт.), то в мене навіть закордонного паспорту не було. Звичайно, і грошей не було на таку поїздку. Все це – за рахунок громадських організацій та держави.

Нас приймала дуже добре українська діаспора в Америці, дуже велика підтримка від них була! Запросили нас усіх у гості, як хлопці повернуться, щоб теж їх обійняти.

– Що запам’яталося з цієї поїздки найбільше?

– Ставлення людей у світі до нашої проблеми. Я думала, що ми тут варимося у своїй біді в Україні, а кому ми потрібні там… А коли приїхали туди і побачили, скільки людей нас зустрічає… Було дуже приємно. І посольство наше дуже допомагало, можна було довіритися, розпитати та отримати підтримку.

– Які зараз взаємини з родинами моряків, які теж були в полоні?

– Ми за цей час стали не просто знайомими чи друзями. Ми наче рідними стали! Коли хлопці повернулися, ми ж обнімаємо їх: “Ой, Богданчик! Ой, Сергійко!”, а вони ж нас не знають! Це ми їх усіх знаємо. А їхні мами стоять поруч і коментують: “Це мама Роми Мокряка!” До мого Романа всі прибігли, обнімають та вітають. Ми стали дійсно однією великою родиною! І зараз спілкуємося – новини одне через одного передаємо: як там хлопці, що там з ними, куди будемо їхати далі, де зустрінемося.

– За ці дев’ять місяців Роман змінився?

– Ну, я не побачила якихось сильних змін. Очі просто сумні. Посміхається, а очі сумні. Я нічого не запитувала. Я просто рада, що він приїхав, обіймала-цілувала, і ми майже ні про що не говорили.

Блідий дуже. Він же сонце дев’ять місяців бачив у клітинку, коли на прогулянку виходив. Для них велике свято було, коли їхали на суд: вони знали, що хтось буде зі знайомих, рідних. І ті хвилинки, що вони йшли від автозака до дверей суду, – вони були на повітрі й на сонці… Він блідий, з сумними очима, але щасливий!

– Саму зустріч ми дивилися в трансляції з аеропорту, а як її бачили ви? Як вона готувалася та відбувалася?

– Ми так довго чекали цього… Тридцятого числа я була серед тих батьків, що повелися на провокацію в інтернеті. Не витримала. Треба було чекати офіційної інформації, а душа рвалася: хотілося, щоб це було правдою. Тому з тридцятого серпня до сьомого вересня ми чекали вже повідомлення, але боялися вірити… Весь час чекали, були на телефоні… За дев’ять місяців телефон став частиною мене. Я його не випускаю з рук, уже Рома є, а я весь час ходжу з телефоном. І коли таки повідомили, що сьомого числа буде зустріч, я весь час чекала, не виїжджаючи з дому. Ми чекали до другої години ночі. Коли вже на початку третьої сказали, що не скасовується обмін, то ми виїхали, а я все одно сиджу на телефоні, не дай бог скажуть, що не відбудеться. Коли приїхали в Київ, зустріли всіх батьків, то всі посміхаються, всі радіють, але ніхто не кричить, радість бурхливо не проявляє, бо боялися всі, мабуть, наврочити.

Коли вже приїхали в аеропорт, почули звук літака, що приземлився, нам розказали, як ми повинні стояти, щоб не заважати одне одному, щоб президент привітав їх першим – то ми всі слухалися, як діти: сказали отут стояти – ми стояли, сказали – отам літак буде, ми тільки туди і дивилися. Наc журналісти тільки збили: вони перші ринулися до літака, їм хотілося все зняти, то трошки нам заважали. А так – стояли ми, як діти малі, й дивилися у двері літака.

Я побачила Романа, а переді мною журналісти з камерами. Я так кричала сильно – він не чує і не бачить. Я тоді під руками журналістів, під камерами рибкою пробралася наперед і чекала, поки підійде близько. А він іде й не бачить… Очима шукає і не бачить, а тут мама й вискочила.

– Ви завжди, навіть до того як Роман потрапив у полон, займали активну життєву позицію: займалися волонтерством, допомагали армії, у школі проводили різноманітні заходи. А що плануєте зараз?

– У нас багато ще залишилося полонених. І я буду продовжувати боротися за інших, наскільки це буде можливо і в моїх силах. Як будуть проводити якісь заходи на їх підтримку — обов’язково братиму участь. Ми й зараз пишемо листи, але хлопці їх не отримують. Зате як повернуться – будуть знати, що ми їх чекали! Що вони – наша гордість.

Олексій Гора, CBN

ІСТОРІЯ ПОЛОНУ

Приєднуйтеся до нас у Facebook, читайте в Telegram, Viber і Twitter.